В.О. Зверев
Розвідшколи армій Троїстого союзу на окупованих територіях Європейської Росії (1915–1916 рр.)
[28] На межі XX–XXI ст. російська історіографія іноземного шпигунства (головним чином німецького та австрійського) дала відповіді, здавалося б, на всі питання, що стосуються таємного зовнішнього втручання у сферу інтересів військової безпеки Російської імперії (особливо в роки царювання імператора Миколи II). Однак у монографічних (Див., наприклад: Старков Б.А. Охотники на шпионов. Пасынки Великой войны. Контрразведка последней войны Российской империи. 1914–1917. Ч. II. СПб., 2007.), дисертаційних дослідженнях (Див., наприклад: Зданович А.А. Организационное строительство отечественной военной контрразведки: 1914–1920 гг. Дисс. канд. ист. наук. М., 2003.) та публікаціях іншого роду (Див., наприклад: Кирмель Н.С. Становление военной контрразведки Российской империи // Военно-исторический журнал. 2006. № 2.) специфіка та ареал діяльності німецької та австрійської розвідувальної агентури, її успіхи та невдачі розкривалися, як правило, крізь призму історії російської контррозвідки. Віддаючи перевагу її побудові, формам, методам і результатам боротьби на «невидимому фронті», вчені лише опосередковано розглядали характер діяльності розвідувальних органів при штабах авангардних частин німецьких та австрійських військ на окупованих територіях Росії. При цьому специфіка навчання агентів розвідувальному та розвідувально-диверсійному «ремеслу» у спеціальних школах німецької імперської (Взагалі-то правильно «імператорської», оскільки в монархіях все персонофіковано. Однак радянські та сучасні російські дослідники навмисно використовують термін «імператорський» щодо всього, що стосується Російської Імперії, та «імперський» — іноземних монархій. — Тут і далі прим. курсивом сірого кольору Адаменко Д.В.) армії так і залишилася нерозкритою.
На початку Першої світової війни російська контррозвідка мала лише загальні уявлення про організацію розвідувальних шкіл противника. Згідно зі змістом архівного документа «Короткі відомості про німецьке та австрійське шпигунство в Росії та боротьба з ним» (гриф «Таємно», обсяг 16 с., датований приблизно весною 1915 р.) (Российский государственный военно-исторический архив (РГВИА). Ф. 2031. Оп. 4. Д. 331. Л. 428–435.), наявні відомості вміщалися у два абзаци: «Як у Німеччині, так і в Австрії є особливі школи, які вербують і підготовляють агентів. Більшість шпигунів вербується з жителів зайнятих місцевостей, переважно поляків та євреїв, причому останні користуються особливою довірою.
Курс у школах короткий. Ті, хто пройшов цей курс, за особливими маршрутами під виглядом біженців направляються в місця розташування наших військ і вглиб Росії» (Там само. Л. 428.).
Немає сумнівів у тому, що «особливі школи» у країнах-учасницях Троїстого союзу дійсно існували. Одне з непрямих свідчень тому знаходимо в листуванні керівників політичного розшуку у варшавському генерал-губернаторстві від 7 серпня 1914 року. Помічник Варшавського генерал-губернатора з поліцейської частини генерал Л.К.Утгоф повідомляв, що «Німеччина [29] відрядила до Росії на театр війни до 200 молодих людей у формі учнів /студентів та учнів/ спеціально для вибухів мостів та тунелів» (Там само. Ф. 238. Оп. 1. Спр. 178. Арк. 59.). Іншим, не менш цікавим першоджерелом, є циркуляр Особого відділу Департаменту поліції МВС Росії від 22 січня 1917 року № 124010. У ньому сказано:
«З метою організувати злочинну діяльність у Росії німцями заснована в Берліні спеціальна школа для навчання підривній справі фінляндців та інших агентів…» (Государственный архив Российской Федерации (ГА РФ). Ф. 1662. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 7.).
Аналогічні навчальні організації з підготовки шпигунів були і в Австро-Угорщині. Наприклад, із циркуляра начальника Варшавського губернського жандармського управління підвідомчим установам від 29 березня 1915 року № 905 видно, що відповідна розвідшкола функціонувала в прикордонному м. Краків (Там само. Спр. 146. Арк. 64.).
Мапа дислокації розвідшкіл Німеччини та Австро-Угорщини в окупованих губерніях Європейській Росії, 1915–1916 рр. (РГВИА Ф. 2031. О. 4. Спр. 331. Арк. 414 (м/ф))
Але все-таки найбільша кількість розвідшкіл знаходилася на окупованих передовими загонами німецьких та австрійських військ територіях Привіслинського краю, Курляндської, Гродненської, Вітебської, Мінської та Волинської губерній. Це видно з численних листувань жандармських начальників, а також донесень розвідувальних та контррозвідувальних органів російської армії (зокрема, армій Північного, Північно-Західного та — меншою мірою — Південно-Західного фронтів) про затримання ворожих агентів. У своїх свідченнях вони розповідали про кількість, місця розташування, навчальні програми, національний склад та професійний рівень «учнів» розвідшкіл, їхніх керівників та штат «учителів» (або викладачів), а також завдання, що стояли перед випускниками. Досліджуючи комплекс архівних справ, зібраних в описі 1 фонду 1662 («Жандармське управління Влоцлавського, Нешавського та Гостинського повітів Варшавської губернії») Державного архіву Російської Федерації та описі 4 фонду 2031 («Штаб Головнокомандувача арміями Північного фронту») Російського державного військово-історичного архіву, ми провели приблизний підрахунок виявлених іноземних розвідшкіл. Як з’ясувалося, у період з січня 1915 по вересень 1916 року офіцерам німецької розвідки вдалося створити 25 розвідшкіл (у т.ч. одну в м. Тільзит, Німецька імперія), а австрійської — 5 (у т.ч. одну в австро-угорському м. Сосновіце, а також у Кракові) (Найімовірніше, розвідшкіл було в рази більше. Як видно з деяких архівних документів, «при багатьох німецьких полках заведені свої військові школи шпигунів».).
Традиційним місцем їх розташування в європейських губерніях Росії були [30] великі провінційні міста, які одночасно могли бути портовими центрами та/або великими залізничними станціями. До таких міст, наприклад, можна віднести Ковно (71 тис. жителів), Лібаву (64 тис. жителів), Люблін (50 тис. жителів), Брест-Литовськ (47 тис. жителів), Мітаву (35 тис. жителів), Полоцьк (27 тис. жителів) (Маркс А.Ф. Географический и статистический карманный атлас России. СПб., 1907. Карта № 10.). Динамічний характер міського життя, що передбачав масштабність і багатоликість неоднорідних економічних, соціальних та культурних контекстів, ставав безумовним прикриттям діяльності розвідшкіл з підготовки шпигунів та/або диверсантів. Їхнє навчання часто здійснювалося в так званих казенних будинках (у розташуванні військових частин), рідше — у міських готелях.
Протягом двох–трьох тижнів «учні» опановували ази психологічної та спеціальної підготовки. При формуванні професійної компетентності особливого значення набували вміння справляти бажане враження на співрозмовника, «втиратися до нього в довіру», перевтілюватися в потрібний образ; здатність ідентифікувати роди військ за видами їхнього озброєння, запам’ятовувати військові частини за їхніми зовнішніми ознаками. Немаловажна роль відводилася ознайомленню «учнів» з тактикою знешкодження вартових, вивченню географічних карт, топографічних знаків, основ мінної справи (зокрема особливостей маскування вибухових пристроїв) та ін. На заняттях викладалися і способи конспірації — використання тайнопису та тайників в одязі та взутті (для перенесення «секретів»), а також зашифрованих кодів (паролів) для підтвердження особи та безперешкодного проходу через місця дислокації союзницьких військ на «сторону росіян» і назад. Причому навчання в розвідшколах мало виключно теоретичний характер. Згадки про заняття практико-орієнтованої спрямованості в кореспонденції спецслужб не зустрічалися.
Допит полоненого німця (1915–1916)
Контингент «учнів», чисельність яких у різних школах варіювалася в діапазоні від десяти до кількох десятків осіб, був представлений євреями, німцями, поляками та росіянами (незрозуміло, кого саме автор має на увазі під «росіянами» — військовополонених Російської імператорської армії чи західних українців, оскільки як тогочасна, так і сучасна російська шовіністична політика не бачить в українцях окремої нації, а розглядає разом з білорусами як частину «триедоного руского народа»). У відповідних документах зустрічалися також литовські, латвійські та естонські імена. Такий різнорідний національний склад зрадників об’єднувало одне — всі вони належали до етнічного або «натуралізованого» населення окупованих західноєвропейських територій Росії, або були дезертирами чи військовополоненими російської армії.
Серед осіб, які стали на бік ворога, зустрічалися не лише знавці військової справи. Багато «учнів» розвідшкіл до війни працювали [31] виключно в цивільних професіях (або родах діяльності). До таких належали «…актори, шевці, перукарі, м’ясники, столяри, фабричні робітники, контрабандисти, альфонси і навіть злодії» (ГА РФ. Ф. 1662. Оп. 1. Спр. 146. Арк. 161–162.). Навчання «шпигунському ремеслу» проходили й «жінки-проститутки». Однак етнічне коріння, професійна та гендерна приналежність не завжди відігравали визначальну роль. У ході навчання великі надії покладалися на тих «учнів», які володіли російською мовою, знали військову справу, мали артистичні здібності, відрізнялися кмітливістю та винахідливістю і особливо мали об’ємну та продуктивну пам’ять. Про феноменальні можливості затриманих агентів противника свідчить той факт, що в контррозвідці деякі з них реконструювали багато фрагментів своїх «шпигунських спогадів» у деталях. Так, у січні 1915 року під час опитування такий собі Йосип Новак-Пищик так описував приметі 14 австрійських агентів, направлених разом із ним із м. Петроков за лінію фронту: «…блондин, середнього зросту, одягнений добре; брюнет, підстрижені вуса, одягнений у чорне пальто та жовті гетри, смушкову чорну шапку…» (Там само. Арк. 6.). У листопаді 1915 року інший австрійський шпигун — Іван Хмелевський — давав докладні свідчення про осіб, які навчалися в люблінській розвідшколі. Перераховувалися імена, прізвища, вік, [32] прикмети, одяг, колишні місця роботи 8 російських солдатів та 12 цивільних, а також, у деяких випадках, кого з них і куди вислали, з якою розвідувальною метою (РГВИА. Ф. 2031. Оп. 4. Спр. 331. Арк. 61.).
Російські військовослужбовці в австро-угорському полоні
Крім врахування індивідуальних якостей, у розвідшколах ставка робилася й на внутрішні мотиваційні механізми «учнів». Насамперед усіма ними рухало почуття страху за власне життя (безпідстваний висновок, оскільки автор не є спеціалістом у психології та не посилається на якісь дослідження). Інстинктивне бажання вижити на війні шляхом співпраці з ворогом дозволяло знайти нехай уявне та нетривале, але відчуття безпеки (так само). Тим часом, як видно з документальних свідчень, стати випадковою жертвою невмотивованих безчинств німецьких солдатів та офіцерів на захоплених територіях могла будь-яка людина. Так, з 25 по 31 липня 1914 року в м. Млава німецький роз’їзд пострілом смертельно поранив хлопчика 16 років, потім німецькие солдати закололи багнетами схопленого в лазареті російського солдата (ГА РФ. Ф. 242. Оп. 1. Спр. 673. Арк. 120.). Іншим не менш потужним фактором, що спонукав «учнів» (насамперед російської національності) до старанного освоєння «шпигунських програм», був панічний страх перед неминучою відплатою (незрозуміло, з яких джерел автор дізнався, що розвідники були якщо не всі, то переважна кількість з числа населення окупованих територій? Адже, наприклад, «русини» та українці мешкали з обох боків кордону чи лінії фронту. Те саме можна сказати й про поляків). Одного разу зрадивши Батьківщину та військову присягу, багато агентів робили свідомий «моральний» вибір на користь недругів Росії.
Нарешті, стійкими мотиваційними компонентами, наприклад у багатьох фінів та поляків, були ненависть до російського домінування на землях своїх предків і бажання повернути Великому князівству Фінляндському та Царству Польському політичну самостійність і незалежність.
Крім чіткої морально-психологічної визначеності (майбутні агенти розуміли, що зворотного шляху до «своїх» немає), зазначимо непоганий рівень військово-теоретичної підготовленості деяких випускників-розвідників. Мова, зокрема, йде про кількість та ступінь складності розвідувальних завдань, що стояли перед ними. Так, одному з перевербованих російських розвідників, які пройшли навчання в шавельській школі, пропонувалося виконати 16 завдань особливої важливості. Серед них були:
«1) вступити в переговори з комендантом фортеці Усть-Двінськ про те, скільки він хоче отримати за здачу фортеці…;
2. дістати план, де розташовані міни, та план фортеці;
3. скільки суден перебуває в Ризькій затоці, де вони будувалися і в якому році;
4. скільки в Ризькій затоці перебуває підводних човнів;
5. скільки гармат перебуває у фортеці Усть-Двінськ, де будувалися і якого року випуску…» (РГВИА. Ф. 2031. Оп. 4. Спр. 45. Арк. 96.).
Поряд із загальними об’єктивними та суб’єктивними параметрами «шпигунської підготовки», більшою чи меншою мірою характерними для всіх розвідшкіл, деякі з них мали і свій профіль. Попри те, що ми маємо про нього лише обмежені відомості, звернемося до досвіду люблінської школи як «кузні» диверсантів. Про організацію їхнього навчання відомо небагато: начальник школи лейтенант австрійської служби Ворель і три капрали (Йосип Блазек, Станіслав Кабліха, Степан Рауш) «вчили розпізнавати за картою місцевість і залізниці, читати та писати» (Там само. Спр. 331. Арк. 61.). Після завершення курсу перед випускниками-агентами ставилися складні завдання. До одного з них, як видно з контррозвідувальних відомостей від 21 грудня 1915 року, належало: «…в районі Несвіжа використати бомби на НАЙВИЩОМУ огляді та при нагоді для псування мостів» (Там само. Спр. 45. Арк. 203.). Не лише австрійська, а й німецька розвідка робила великі ставки на диверсійні акти. За відомостями штабу Північного фронту, на випускників вищезгаданої шавельської школи розвідників, крім властивої їм діяльності, покладалися і завдання з пошуку людей, здатних «зважитися підірвати пароплав “Горький”» (Там само. Арк. 96.).
Завершуючи виклад, узагальнення та, у деяких випадках, інтерпретацію задокументованих фактів, звернемося до головних висновків. По-перше, задовго (нажаль у статті жодної дати заснування нема. Але якщо це дійсно так, то всі висновки віще та далі про використання як шпигунів населення окупованих територій та військовополонених не варті витрачених автором чорнил) до відкриття військових дій на Східному фронті в Німеччині та Австро-Угорщині були створені «перспективні навчально-розвідувальні плацдарми» (розвідшколи). Кваліфікованих шпигунів-диверсантів готували до завдання превентивних ударів по об’єктах транспортної інфраструктури європейської частини Росії, сподіваючись послабити цим боєздатність і маневреність російських військ. Інший агентурний ресурс, як ми вважаємо, був націлений на здобуття насамперед актуальних відомостей про політичну та криміногенну обстановку в північно-західних, західних та південно-західних губерніях Росії.
Саме обізнаність про політичну нелояльність [33] російських окраїн (маються на увазі сепаратистські настрої фінського та польського народів, а також органів їхньої місцевої влади), про активність революційного підпілля та кримінального середовища давала можливість виявляти категорію осіб, незадоволених російським самодержавством (назвемо їх «потенційною агентурою»). Бої, що незабаром розпочалися в Привіслинському краї та пізніше частково в Прибалтиці, що спричинили численні військові втрати і відступ російських військ, а також необґрунтовані жертви серед цивільного населення, паничний страх, голод, розруха створили об’єктивні умови для переходу «потенційної агентури», дезертирів, деяких виявлених агентів російської розвідки/контррозвідки, кримінальників, повій та ін. на бік німецької та австрійської армій, що наступали. В результаті їхні розвідувальні органи не лише налагодили систематичну вербувальну роботу, а й приступили до комплектування численних розвідшкіл на окупованих російських територіях.
По-друге, навчальна програма розвідшкіл противника була приблизно однаковою, а сам курс навчання — короткостроковим. При цьому врахування природних і знову набутих розумових здібностей більшості неписьменних або малописьменних «учнів», а також їхніх емоційно-вольових якостей та фізичних кондицій дозволяло ставити перед ними завдання різного рівня складності.
І все ж, беручи до уваги фактор скоротечності та непередбачуваності розвитку військових дій, а також дефіцит своєчасних і достовірних розвідданих про російську оборону, що випливав із цього, розвідшколи зосереджувалися на підготовці численної «тактичної агентури». Приблизна чисельність випускників розвідшкіл, які діяли в російському тилу вздовж лінії зіткнення сторін, що воювали, у різний час могла дорівнювати 300–900 особам. Причому в міру просування противника на схід і захоплення нових російських територій кількість потенційної агентури та інших категорій зрадників Батьківщини зростала.
Пропонуємо вам до читання мемуари очільника військової контррозвідки Австро-Угорщини під час Першої світової війни Максиміліана Ронге «Розвідка та контррозвідка».
Статтю надруковано в часописі «Военно-исторический журнал», М. — № 2. — 2022. — С. 28–33.