Автор під час Першої світової війни двічі витримав окупацію Буковини російським військом.
…[258] Навесні 1915 року було покликано до армії уродженців 1898 року, і ряди учнів, переважно в сьомому і восьмому класах, дуже прориділися. З мого класу відійшла добра половина хлопців, а в восьмому осталися лише кілька нездібних до військової служби учнів. Моєму товарищеві, Костянтинові Руснакові, що був уродженцем 1898 року, вдалося завдяки знайомства його батька з військовим лікарем викрутитися на цей раз. (…)
[282] Так ми з Костянтином та ще трьома чи чотирма однокласниками складали на 7 листопада [1917 року] іспит за восьмий клас, а на 8 листопада — іспит зрілості, тобто матуру. Того ж дня нам виписали обидва свідоцтва за складені іспити, і ще того ж дня ми вид’їхали до дому. Свідоцтва нам видали так скоро для того, щоб ми могли взяти їх з собою до армії, тому що не тільки матура, але й закінчені з добрим успіхом шостий, сьомий і восьмий клас давали певні привілеї в австрійській армії, що називалися «правом однорочника». Однорочники мали право вступати до офіцерських шкіл, вишкіл у яких у воєнний час тривав 8–12 тижнів. Після закінчення з добрим успіхом такої школи однорочник мав право стати офіцером після певного стажу на фронті. Окрім того, в деяких полках, як це мені трапилося у 80-му полку піхоти, однорочники з матурою діставали офіцерські харчі. (…)
[283] …Коли вже розвіднялося, нас збудили [на залізничному вокзалі у Львові] військові жандарми, провірили наші документи та сказали, що нам треба зголоситися на збірному пункті для рекрутів, який знаходиться в артилерійських казармах при вулиці Янівській (тепер вулиця Т. Шевченка).
Та ми, маючи в рукзаках всякої їди з на десять днів та по 250–300 к.[орон], не зголошувалися відразу на збірному пункті. (…)
Так ми прожили в готелю десять днів, знаючи, що нам нічого не грозить, бо наші товарищі, що жили в казармах по вулиці Янівській і з якими [284] ми щодня зустрічалися, інформували нас про ситуацію в казармі. (…)
…Ми познайомилися з нашими однолітками-рекрутами, як буковинцями, так і галичанами, які вже від початку перебували на збірному пункті в казармах при вулиці Янівській та доносили про все, то там діялося. Тому що за їхніми інформаціями в казармах жилося дуже погано, люди спали просто на дерев’яній долівці та їли два рази на день дуже бідний суп, а рано пили якусь люрку, що називалася кавою, та при 500 грамах хліба вдень, ми не спішилися до казарми.
Десь коло 23 листопада скінчилися наші харчі і тоді ми мусили зголоситися на збірному пункті, де нас було прийнято без ніяких виговорів за наше спізнення. Тут було згромаджено біля 5000-6000 новобранців, переважмо з Буковини та Тернопільщини, які були визволені з-під російської окупації в серпні того року. Вони жили в тих казармах у великій тісноті без ліжок і постелі. Мала частина, яка прийшла перша до казарм, захопила місця у двоповерхових ліжках, збитих з дошок, а всі інші спали просто на долівці. (…)
[285] Прийшовши жити до казарми, ми вже боялися, що не зможемо виходити в місто та відвідувати кіно і театр. Та хлопці знайшли і на цс вихід. Казарми були оточені парканом заввишки біля 2 і півметра. Хлопці знайшли можливість перелізти його в одному місці. А що начальство ніколи не робило перевірки наявних новобранців, то ми, як і багато інших хлопців виходили щовечора, а часом і вдень до міста без жодного дозволу начальства. Повертаючи до казарми, ми мусили проходити головними воротами, на яких стояла варта, складена також переважно з українських хлопців. Коли при варті не було ніякого офіцера чи підофіцера, нас пропускали без ніяких трудностей. Тільки одного разу прийняв нас на воротах командант варти, офіцер, також українець за походженням. Він зразу висварив нас добре та загрозив, шо приставить нас наступного дня до рапорту комендантові лагеря. Та коли він побачив, що всі ми гімназисти-у країн ці та шо [286] ми були на виставі українського театру, він простив нам нашу витівку та порадив не наражатися більше на такі неприємності.
За час нашого перебування в казармі ми мусили звикати до бідненьких харчів, які тоді давали в австрійській армії. Якщо в Галичині й Буковині наше селянство ще не знало біди, то в містах, головно західної Австрії, почавши вже з осені 1916 року населення терпіло великі недостачі. Це відбилося також на прохарчуванні армії, раціон якої було дуже обмежено, гак шов 1918 році цей раціон навіть для вояків на фронті не виносив більш як 1500 калорій.
Нарешті 30 листопада 1917 року зібрали всіх новобранців на подвір’ю казарми щоб порозділювати їх по різним полкам, які прислали сюди в тій цілі своїх делегатів. Військовий писар читав зарядом імена новобранців та називав полк, до якого їх приділено. Кожний новобранець відходив тоді до колони даного полку. Нас трьох друзів було призначено кожного до іншого полку та тим розділили нас…
Мене приділили до 58 полку піхоти, який складався переважно з українців з більшою домішкою поляків та дещо інших національностей, але через те не тратив свого українського характеру. Цей полк стояв до війни в Станіславові (тепер Івано-Франківськ). У 1915 році після заняття австро-німецькими арміями цілої Польщі, Литви та частини України, Білорусії і Латвії запасну частину полку було переведено до польського міста Люблин. Ще того ж дня нас завагонували і окремим поїздом відправили до Люблина. Під час маршу від казармів на вулиці Янівській до вокзалу нам наказувано співати, а хлопці, не знаючи ще пісень, які співали в українських полках австрійської армії, співали або «січові» маршові пісні як «Гей там на горі січ іде…», «Ой зацвила черемшина…» та інші, а тернопільці співали російські військові пісні, вимовляючи слова на український лад, а за ними підтягали, зразу несміло, а потім сміліше й інші хлопці, ба навіть деякі румуни. Їх було між нами біля двадцяти хлопців, самі гімназисти. Вони скоро навчилися співати українські пісні, бо майже всі знали більше або менше українську мову, на якій порозумівалися з іншими рекрутами та підофіцерами. Українці помагали зате румунам співати їх національні [287] пісні, бо й вони хотіли продемонструвати свої пісні. Наші хлопці співали румунські пісні, не розуміючи їх змісту та вимовляли досить погано румунські слова, бо тоді ще не мали нагоду чути румунську мову.
Казарми кінноти у Станіславові
Тому що велика більшість вояків цього полку була українською то й розговірна мова в ньому була українська, без того щоб комусь робити труднощі в уживанні рідної мови. Весь командний склад від підофіцерів до команданта компанії звертався до нас і давав накази на українській мові, а коли якийсь офіцер не знав добре української мови, то говорив до мужви мішаною українсько-польською-чеською мовою. Тільки при муштрі вживалося німецької мови для висловлення певних команд, які наші капралі та цугсфюрери (взводні), ба навіть деякі з фельдвеблів-українців, вимовляли слова німецької команди так чудернацько, що нам, які знали німецьку мову, доводилося не раз вибухати сміхом. Та австрійське начальство зовсім не турбувалося тим, що в українських, та мабуть і в інших слов’янських полках австрійської армії так страшно спотворювали німецьку мову. (…)
У Люблині політичні дискусії по українському та російському питанням були майже цілковито припинені. Раз тому, що тепер вже оставалося мало часу на них ввиду цілоденного важкого і непривичного заняття, а по-друге, тому, що тут нам вже важко було добути газети. Казарми були за 2–3 кілометри за містом, а нас перших 4–5 тижнів не пускали до міста. Нам було видано зразу такий зношений та обшарпаний мундир, що в ньому було б соромно показатися в місті. Окрім того, ми не були ще досить вимуштровані, щоб знати як нам заховуватися в місті перед офіцерами та іншими меншими чинами. (…)
Внутрішній вигляд бараку
[289] Навчання новобранців у запасній частині полку тривало від півтора до трьох місяців, залежно від утрат, які поносила армія на фронті і ступеня конечності їх поповнення. Першого тижня навчання відбувалося без зброї. Дальших два–три тижні навчали нас вже муштри із зброєю. Коли ж у дальшому ході навчання прийшлося вивчати також боєву тактику, то замість взводного, що до тоді займався цілою компанією, приділили одного лейтенанта. Він, окрім різних тактичних вправ, вчив нас утворювати різні формації від взвода через компанію до батальйону і полку. Утворювання цих формацій та перехід з однієї в другу вважалося в австрійській армії мистецтвом і мало котрому з офіцерів вдавалося вив’язатися в цих вправах без похибок.
Нашого коменданта компанії ми бачили зрідка. Кожного ранку після виплати попереднього вечора вояцької платні (солди), комендант запитував зібрану у військовій формації компанію, чи всі дістали належну їм платню, що тоді виносила 40 сот.[иків] (гелерів) на день, за які можна було купити в недалекій цукорні чашку кави з молоком та маленьку булочку. В окупованій Польщі життя було дешевше, ніж в Австрії. В Австрії виплачували солду за кожних десять днів наперед, а не за десять вже відслужених днів. Видавав їх рахунковий підофіцер без ніяких посвідчень чи підписів, як це водилося в румунській королівській армії, але майже ніколи не бувало, щоб якийсь вояк не дістав належних йому прав. Капрал діставав тоді 80 сот.[иків], а цугсфюрер (взводний) 120 сот.[иків], тобто 1,20 к.[орон]. В австрійській армії ані мужва, ані підофіцери і офіцери не розписувалися за одержання солди, обмундировання, зброї та муніції.
Картонна табличка, що кріпилася на полицю із речами солдата. На ні вказано військову частину, номер роти, ім’я та прізвище, номер зброї
Комендант компанії чи його помічник-підофіцер звітувався за все це перед компетентним начальством, приблизно так: заплатив солду за такий то період, такій то компанії, складеної з тільки-то вояків, капралів та взводних, разом стільки-то корон та сотиків. За видачу обмундировання, зброї та муніції, він звітувався так: виекіпував таку-то компанію, в складі тілько-то чоловік і виказував кількість виданого спорядження кінцевими сумами. Обмундировання й озброєння всіх полків даного роду зброї було однакове і тому кожний вояк мусив мати при собі ті самі казенні речі, що й інші вояки того самого роду зброї. Коли вояк їхав у віднустку із запасної частини, тоді лишав всю зброю і муніцію, окрім багнета у частині. Коли ж він їхав з фронтової частини, то мусив брати з собою у всю зброю і муніцію, бо у фронтових частинах не було де їх здати. Кожний вояк, їдучи у відпустку, [290] одержував за всі дні відпустки свою солду та гроші, призначені бюджетом на його прохарчування в днях відпустки. Коли якийсь вояк, підофіцер або офіцер в день виплати солди знаходився у відрядженні, то вони мали право звернутися до найближчої військової частини і там одержати свою солду Військова частина робила на документі відрядження примітку про виплату солди і пізніше розраховувалася з частиною, до якої належав дотичний вояк.
Тому що наш полк складався переважно з українців, то на святий вечір перед Різдвом 1918 року, тобто увечері 6.1 зготовили для цілої запасної частини 58 полку піхоти святочну вечерю, що складалася із специфічно українських обрядових страв як кутя, вареники, голубці та риба. Звичайно, військова адміністрація не могла дати нам всі дванадцять страв, які за старовинним звичаєм повинні бути у кожного українця на святий вечір. Але вже й тих чотири страви, які було подано і які найбільш характерні для святкового вечора, були доказом великої уваги австрійської адміністрації щодо пошановання звичаїв поодиноких народів, які жили під її владою.
Все теоретичне навчання в компанії велося на українській мові, яку знали весь нижчий командний склад та два офіцери. Командант компанії знав польську мову, при помочі якої порозумівався з нашими вояками, які до нього зверталися по-українськи.
Полкова музика мала в своєму репертуарі, окрім австрійського державного гимну та деяких німецьких вояцьких пісень і класичної музики також багато українських пісень, яких не бракувало в жодній програмі.
Наприкінці січня і на початку лютого 1918 року нас навчали вже стріляти — наперед глухими патронами в залі, а пізніше гострими патронами в полі на мішені. 9 лютого під вечір настала тривога. Наших три запасні компанії, кожна приблизно по 250 чоловік, нашвидку вбрали в новий мундир та дали все бойове спарядження, по 120 патрон та по дві ручні гранати та повели нас у місто. Дві компанії розташували по важливіших пунктах у місті, а третю розмістили на залізничну станцію, нам було наказано, що місцеві поляки приготовляють якийсь бунт, та щоб ми були дуже обережні під час патрулювання в місті і повідомляли чим скоріш наше начальство про кожний підозрілий рух серед населення міста. Та тоді не прийшло в Люблині до ніяких серйозніших дій. У кількох місцях групи молодих людей пообкидали наші патрулі камінням та цеглами, внаслідок чого кілька наших вояків було поранено. Наші патрулі відповідали на такі напади вогнем, при чому кілька чи кільканадцять демонстрантів було поранено, а одного чи двох забито, бо патрулі мали строгий наказ відповідати на кожний напад рушничним вогнем. Це для того, щоб придушити вже в самому [291] зародку які-небудь дії зі сторони демонстрантів і не допустити до якихось поважніших акцій.
Другого дня я довідався, що поляки по всій окупованій Польщі демонстрували та бунтувалися з приводу укладення дня 8 лютого 1918 року в Берестю Литовськім миру між центральним державами Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одної сторони й Українською Народною Республікою. (…)
Після трьохденної служби в місті та привернення [292] спокою серед населення нас забрали знову в казарми, щоб докінчувати навчання та відправити нас на італійський фронт. Тепер ми мусили робити різні тактичні вправи та довгі марші у повному воєнному спорядженні по засніжених, а місцями вже й розмитих шляхах, злий стан яких був відомий у всій середній Европі.
О. Добржанський, В. Старик. Бажаємо до України! — Одеса: Маяк, 2008. — 1168 с.