Бронепалубні крейсери. Найясніша родина. Тип «Кайзер Франц-Йозеф I»

---

Несподівана перемога австрійського флоту над італійським у битві при Ліссі в 1866 році не тільки відправила розвиток броненосних флотів усього світу специфічним шляхом (ставши майже за сторіччя єдиним великим зіткненням лінійних флотів і звівши збіг обставин у нову тактичну Біблію). Вона призвела до невижитої родової травми італійського флоту, а також до помірного розквіту до того непомітного в європейському масштабі флоту Дунайської імперії.

Адмірал Тегетгоф став у нерозбещеній перемогами Австро-Угорщині авторитетним флотоводцем, якому в управління виддали весь імперський флот. Адже на суходолі в цю війну Австрія зазнала нищівної поразки від пруссаків. Тегетгоф розробив у 1867–1858 роках велику програму з будівництва нових кораблів. Лише з її фінансуванням виникли проблеми. Австро-Угорщина з 1868 року стала двоєдиною монархією. А для парламенту сухопутної Угорщини витрати на флот були лише непотрібними та незрозумілими. Адміралам доводилося викручуватися задля підтримки боєздатності ескадри та більше — для будівництва нових кораблів.

При цьому імперія мала все для передового кораблебудування — заводи «Шкода» освоїли виробництво відмінних гармат і броньових плит, у Фіумі з’явився перший торпедний завод, а в Полі та Трієсті працювали сучасні верфі.

13 листопада 1883 року імператор призначив головнокомандувачем австрійським флотом віце-адмірала Максиміліана Даублебскі фон Штернека, ветерана битви при Ліссі та соратника Тегетгофа. Освоївшись, фон Штернек почав лобіювати програму будівництва нових кораблів за принципами «Молодої школи» (Jeune École), з упором на крейсера та міноносці. Ця стратегія офіційно стала державною. Потенційними противниками імперії були Італія та Росія, рейдерські операції проти яких видавались безглуздими. Тому для крейсерів основним завданням стала розвідка на користь ескадри та підтримка міноносців при атаці.

Ще попередник Штернека, Фрідріх фон Пек, пробив морську програму 1881 року. Вона передбачала заміну старих броненосців «Кайзер» (був виключений зі складу флоту в 1875 році) та «Лісса» (в резерві з 1888 року). Ідея побудувати замість броненосців дешевші крейсера була прихильно сприйнята обома парламентами.

Два проекти крейсерів, «RamCruiser A» та «RamCruiser B», були профінансовані в рамках бюджетів 1888 та 1889 років на суму 5.360.000 гульденів (один броненосець «Kronprinz Erzherzog Rudolf», 1884 року закладки, обійшовся скарбниці в 5.440.000 гульденів).

За задумом крейсера мали очолити атаку міноносців на численний броненосний флот Італії. Крім того вони стали відповіддю на італійські «ельсвікські» (поширена у військово-морській літературі назва бронепалубних та броненосних крейсерів, побудованих на експорт британською фірмою «Армстронг». Термін походить від назви верфі «Елсвік шипбілдінг» (Elwick Ship Building Yard), що розташовувалася в Елсвіку — районі міста Ньюкасл-апон-Тайн) крейсери «Giovanni Bausan» і «Etna». До кінця 1880-х років Італія вийшла на третє місце в світі за потужністю військового флоту, і хоча з 1882 року обидві країни входили в Потрійний союз, але основним противником як і раніше вважали саме один одного.

Штернек, використовуючи італійську загрозу, отримав збільшення фінансування флоту. Планувалося атакувати величезні італійські броненосці торпедними ескадрами з одного крейсера та сьома міноносців. Самі майбутні битви бачилися як аналог «собачого звалища» при Ліссі, для чого велике значення надавалося таранам та концентрації вогневої потужності в носовій частині. Наявність важких гармат дозволило б австро-угорським крейсерам «на рівних» битися з італійськими броненосцами, пробиваючи їхню броню.

Крейсера цієї концепції Штернек називав «лінкорами майбутнього». Офіційно в австрійському флоті вони вважалися торпедно-таранними кораблями (Torpedo-Rammschiff). Іноді їх називають таранними крейсерами (Rammkreuzer).

Хитра, нестандартна та скромна назва допомагала лобістам затверджувати витрати на них через парламенти. За конструкцією проект, створений головним інженером бароном Францом фон Юптнером, був варіацією на тему ельсвікських крейсерів.

Головний корабель, проекту «Ram Cruiser A», при спуску на воду був названий на честь правлячого монарха «Кайзер Франц Йосиф I» (SMS «Kaiser Franz Joseph I»).

Другий крейсер, проекту «Ram Cruiser B», отримав ім’я на честь його дружини, знаменитої імператриці «Сіссі» — «Кайзерін Елізабет» (SMS «Kaiserin Elisabeth»).

Були виділені кошти на третій корабель за бюджетом 1890 роком під шифром проект «Rammkreuzer C», але до закладки справа не дійшла.

В 1908 році обидва корабля були перекласифіковані в крейсера 2-го класу, а в 1911 році — в малі крейсера.

SMS «Kaiser Franz Joseph I» закладений 3 січня 1888 року на верфі Stabilimento Tecnico Triestino, спущений на воду 18 травня 1889 року, вступив до складу флоту 2 липня 1890 року, виключений з нього 1917 року, затонув під час шторму 17 жовтня 1919 року у Кумбора в Которській затоці.

SMS «Kaiserin Elisabeth» закладений в липні 1888 року на верфі Pola Navy Yard, спущений на воду 25 вересня 1890 року, вступив до складу флоту 24 січня 1892 року, затоплений екіпажем 2 листопада 1914 року на рейді Ціндао в Китаї.

• Водотоннажність 3967 т (3904 довгих тонни; 4373 короткі тонни) (розрахунково), 4494 т (4423 довгі тонни; 4954 короткі тонни) (повне навантаження).
• Довжина: 97,9/103,7–103,9 м.
• Ширина 14,75–14,8 м.
• Осадка 5,7 м.
• Двигуни — 2 вали, 4-циліндричні двосторонні котли, 2-горизонтальні двигуни потрійного розширення 8,000–8,450 л.с. (з 1913 року 5947 л.с.)
• Запас палива 584/709 т вугілля.
• Швидкість: 19,65–20,00 вузлів (з 1913 року 16,9 вузлів).
• Дальність 3200 морських миль при швидкості 10 вузлів.
• Екіпаж 367 чол. (до 427–444).
• Броня:
  • Палуба 38 мм (1,5 дюйми),
  • Пояс 57 мм (2,2 дюйми),
  • Барбети 90 мм (3,5 дюйми).
  • Бойова рубка 50–90 мм (2,0–3,5 дюйми).
  • Платформа 24-см гармати 40 мм.
• Озброєння (після будівництва):
  • Дві 24-см (9,4 дюйми) гармати KL/35 C86,
  • шість 5-см (5,9 дюйми) гармат SK L/35 C86,
  • 16 47-мм (1,9 дюйми) гармат SFK L/44,
  • чотири 40–45-см (16–18 дюймів) торпедні апарати (1 носовий, 1 кормовий, 2 траверсних).
• Озброєння (після модернізації):
  • дві 15-см (5,9 дюйма) гармати SK L/40 Škoda,
  • шість 15-см (5,9 дюйма) гармати SK L/35 Krupp C86,
  • 14 47-мм (1,9 дюйма) гармат Škoda SFK L/44,
  • дві 4,7-см гармати Škoda L33 SFK,
  • чотири торпедних апарати 40–45 см (16–18 дюймів (по Грегеру — 400 мм, по Гарднеру — 450 мм) (1 носовий, 1 кормовий, 2 траверсних)

У 1905–1906 роках крейсери пройшли модернізацію із заміною барбетних 240-мм гармат на 150-мм скорострільні з довжиною ствола 40 калібрів. 150-мм гармати з каземату було перемонтовано на верхню палубу.

Сталевий корпус крейсера мав подвійне дно та понад 100 водонепроникних відсіків для покращення непотоплюваності. Котельні відділення з бортів були захищені вугільними ямами, але на рівні ватерлінії розташовувався коффердам, заповнений целюлозою — в разі отримання пробоїни розмокла целюлоза мала заповнювати отримані ушкодження.

Двохвальна силова установка крейсера складалася з двох парових машин потрійного розширення з розрахунковою потужністю 8000–8450 к.с. та чотирьох циліндричних подвійних котлів. На випробуваннях «Kaiser Franz Joseph I» показав 19,65 вузлів. Запас вугілля становив 670 метричних тонн (660 довгих тонн або 740 коротких тонн), що дозволяло пройти до 3200 миль на швидкості 10 вузлів.

Крейсер мав броньовий пояс по ватерлінії в 57 мм, броньова палуба була товщиною 38 мм, бойова рубка прикривалася 50–90 мм листами, а баштові установки — 90 мм.

Озброєння складалося з двох 240-мм гармат KL/35 Krupp у носовій та кормовій барбетних установках, шести 150-мм SK L/35 Krupp у казематах на міделі, по три на борт. Обидві гармати головного калібру — моделі 1886 року. 150-мм SK L/35 мали 21 кг снаряди, кут піднесення 16° та дальність стрільби на рівні головного калібру. «Kaiserin Elisabeth» відрізнялася відсутністю баштових ковпаків на барбетах головного калібру, 240-мм гармати у нього розміщувалися на броньованій платформі.

Для протимінного захисту служила велика батарея з 16 47-мм гармат SFK L/44. Додатково крейсер був озброєний чотирма торпедними апаратами (400–450 мм) у носі, на кормі та два на міделі.

При модернізації в 1905–1906 роках замість 240-мм гармат поставили 150-мм SK L/40 Škoda моделі 1901 року в одногарматних установках з поворотною платформою та броньованим баштовим куполом. Обертання проводилося за допомогою дубльованих парових двигунів. Кут підвищення установки — до 13,5°, що допускало й заряджання в такому положенні, цей кут забезпечував дальність польоту 21,5 кг снаряда на 10 кілометрів. Шість короткоствольних 150-мм гармат моделі 1901 року було встановлено на верхній палубі, а з казематів демонтували старі гармати, оскільки в свіжу погоду їх використання було неможливим.

За деякими даними склад дрібнокаліберної артилерії був наступним:

• пʼять 4,7-см Hotchkiss L44 Rapid Firecannon (SFK),
• чотири 4,7-см Hotchkiss L33 SFK,
• дві 3,7-см Hotchkiss L33 SFK,
• дві 66-мм 6 дюйми,
• 18 десантних.

Найкоротша історія служби вийшла у «Kaiserin Elisabeth» — вона розпочалася з далекого закордонного плавання зі спадкоємцем престолу ерцгерцогом Францом Фердинандом на борту. Базу Пола корабель залишив 8 грудня 1892 року. Похід планувався навколосвітнім.

У складі екіпажу крейсера тим часом служив ще один Габсбург — ерцгерцог Леопольд Фердинанд Австрійський, принц Тосканський. Мабуть, двом Габсбургам на одному кораблі стало тісно та конфлікти двох ерцгерцогів досягли рівня, що вимагає найвищого втручання. Імператор Франц Йосиф I наказав Леопольду Фердинанду негайно повернутись на батьківщину, під час перебування в Сіднеї у травні 1893 року він був списаний на берег і відбув на батьківщину комерційним рейсом. Надалі служити йому довелося вже в піхотному полку, а незабаром, через одруження з повією, довелося відмовитися й від титулу.

Крейсер незабаром залишив і другий учасник скандалів, Франц Фердинанд, який в Японії пересів на лайнер «Емпрес оф Чайна» і через США повернувся до Австро-Угорщини. «Kaiserin Elisabeth» кілька місяців відвідував азіатські порти, а потім тим самим шляхом, через Суец, відбув назад. «Kaiserin Elisabeth» став після повстання боксерів першим стаціонером Австро-Угорщини у Тяньцзіні. Після повернення на батьківщину 1906 року крейсер пройшов ремонт і, як й у головного, отримав шкодівські гармати замість круппівських.

Долі крейсера та ерцгерцога виявилися певним чином пов’язані. Коли влітку 1914 року Франц Фердинанд був застрелений Гаврилою Принципом, це стало приводом для початку світової війни. Війна застала крейсер знову в Азії, стаціонером у німецькій колонії Ціндао, яка 25 серпня 1914 року була обложена англо-японськими військами та флотом.

У Ціндао крім «Kaiserin Elisabeth» знаходилися німецький крейсер «Cormoran», канонерські човни «Iltis», «Jaguar», «Tiger», «Luchs» і міноносець «S 90». Частина екіпажу залишилася на кораблі, а частина зійшла на берег для посилення гарнізону.

На самому початку облоги крейсер разом з канонеркою «Jaguar» організували вилазку проти нападників. 6 вересня 1914 року відбулася перша в історії повітряна атака корабля — японський літак «Farman MF.11», запущений з гідроавіаносця «Wakamiya», безуспішно атакував «Kaiserin Elisabeth» невеликими бомбами. Прорватися через японську блокаду у старого крейсера шансів не було. З корабля зняли артилерію, яку використали для створення батареї «Елізабет» із 150-мм та 47-мм гармат. Повторити подвиг Порт-Артура Циндао не вдалося. «Cormoran», «Iltis» і «Luchs» були затоплені 28 вересня, «S90» — 17 жовтня, «Tiger» 29 жовтня. За два дні до капітуляції «Kaiserin Elisabeth» був підірваний та затоплений екіпажем. Останнім на дно пішов «Jaguar».

Після проведення ходових випробувань «Kaiser Franz Joseph I» 2 липня 1890 року був зарахований до австро-угорського флоту. У цей час австрійців запросив на спільні навчання на Балтиці кайзер Вільгельм II. Незабаром ескадра контр-адмірала Йоганна фон Хінке у складі «Kaiser Franz Joseph I», броненосців «Кронпринц Ерцгерцог Рудольф» і «Кронпринцеса Ерцгерцогиня Стефанія» вирушила на Північне море, по дорозі відвідала Гібралтар, британський Коус (де з австрійським флотом познайомилася королева Вікторія), Копенгаген і Карлскруну. Після спільних маневрів австрійські кораблі по дорозі назад відвідали порти Франції, Іспанії, Португалії та Мальту.

Серед дипломатичних походів виділяється участь у церемонії відкриття Кільського каналу влітку 1895 року, разом із сістершипом. 1897 крейсер провів на Далекому Сході та наприкінці року повернувся до Середземномор’я для участі в міжнародній операції з врегулювання кризи на Криті. 1898 року в Лісабоні він відсвяткував урочисті заходи на честь Васко де Гама.

Завдяки участі австрійців у складі «Альянсу Восьми націй» в придушенні повстання боксерів двоєдина монархія у грудні 1902 року придбала концесію у Тяньцзіні. В 1905 році «Kaiser Franz Joseph I» отримав нові шкодівські гармати та після цього змінив сістершип на станції в Китаї, де й перебував до 1908 року. Потім він був змінений «Kaiserin Elisabeth». Крейсера встигли ще кілька разів змінитись на китайській станції.

На долю «Kaiser Franz Joseph I» припав період Сіньхайської революції в Китаї 1911 року — крейсер захищав інтереси Австро-Угорщини в Шанхаї. В 1914 році крейсера змінилися востаннє — «Kaiser Franz Joseph I» повернувся на батьківщину.

Франція та Великобританія оголосили війну Австро-Угорщини 11 та 12 серпня відповідно, Італія оголосила про нейтралітет, а французький флот адмірала де Лапейрера після битви при Антиварі фактично замкнув австрійців в Адріатиці по Отрантському рубежу.

На початку Першої світової війни застарілий крейсер «Kaiser Franz Joseph I» призначили до 5-ї ескадри разом з трьома броненосцями берегової оборони типу «Монарх» і крейсером «Пантера». Базувалися вони в Каттаро.

У вересні 1914 року французький десант у складі 140 чоловік доставив чорногорським військам на схили гори Ловчен, де вже стояли чорногорські гармати, ще вісім важких гармат. Це дозволило союзникам обстрілювати виходи з австрійської бази у Каттаро. У вересні–жовтні 5-а австрійська ескадра та французько-чорногорська артилерія вели артилерійські дуелі в боротьбі за контроль над затокою. Тільки коли на допомогу австрійцям підійшли два броненосці типу «Радецький» та підбили дві французькі гармати, союзники відтягли свої батареї за межі досяжності морських гармат австрійців. Наприкінці листопада евакуювалися і самі французи, «подарувавши» чорногорцям зламані гармати.

Наприкінці 1915 року австрійці за допомогою німців зламали нарешті опір сербської армії — Сербію було окуповано, а залишки армії перевезено союзниками на острів Корфу для переформування. В січні 1916 року, коли австрійські війська вторглися до Чорногорії і розпочали штурм злощасної гори Ловчен, «Kaiser Franz Joseph I» разом з іншими кораблями ескадри ще раз виходив на підтримку піхоти, за три дні обстрілу придушивши остаточно чорногорські батареї. 19-й корпус австрійців 11 січня захопив Ловчен. Цетіньє (столиця Чорногорії) впала 13 січня, Чорногорія була окупована.

Потім корабель був поставлений брандвахтою в Каттаро. В 1917 році з нього зняли озброєння та перетворили на блокшив — на ньому розташовувався штаб австрійської військово-морської бази.

1 лютого 1918 року в Каттаро розпочалося повстання австрійських моряків. Першим почав броненосний крейсер «Санкт Георг», частина кораблів, включаючи «Kaiser Franz Joseph I», теж підняв червоні прапори, але не брав активної участі в подіях. Під дулами гармат крейсерів «Санкт Георг» та «Кайзер Карл VI» червоний прапор підняли і на крейсерах «Новара» та «Гельголанд». Однак берегові батареї залишилися вірними імператору і «які сумнівалися» відійшли під їх захист у внутрішню гавань. У бунтівників залишилися «Санкт-Георг», кілька есмінців та міноносців. Наступного дня лінкори придушили повстання.

Після придушення заколоту призначення головнокомандувачем австрійського флоту отримав адмірал Міклош Хорті.

У жовтні 1918 року Австро-Угорщина розпалася. 26 жовтня двоєдина монархія оголосила про припинення союзу з Німеччиною. Останній імператор, Карл I, передав весь австрійський флот новій Державі сербів, хорватів і словенців, що негайно оголосила про свій нейтралітет. Адміралом та командувачем флоту нової держави став капітан Янко Вукович. Однак фокус не вийшов — збереження будь-якого сильного флоту в Адріатиці не входило в інтереси ані Франції, ані Італії. 1 листопада італійські диверсанти підірвали в порту «югославський» дредноут «Югославія» (колишній «Вірібус Унітіс»). 4 листопада італійські кораблі увійшли до портів Трієст, Пола та Фіуме. 5 листопада італійські війська зайняли військово-морські бази в Пола, а союзний флот захопив у Каттаро австрійські кораблі, що стояли там, включаючи старий крейсер-блокшів.

При розподілі австрійського флоту корабель дістався Франції, був відправлений для розбору на метал. Принагідно французи вирішили вивезти на ньому велику кількість боєприпасів. Невеликий екіпаж, що не освоїв корабель, відкриті люки та великий вантаж боєприпасів на борту привели до того, що майже відразу після виходу з порту в жовтні 1919 року він затонув у Которській затоці при штормі. У 1922 році голландська компанія знайшла корабель і підняла частину металу, хоча більшість залишилася на дні. В 1967 році югослави підняли ще деякі частини корабля.

Перші бронепалубні крейсери двоєдиної монархії стали наслідуванням модного тоді типу «ельсвікського крейсера». Цікавою особливістю стала наявність тонкого броньового поясу. Проте концепція таранних крейсерів застаріла невдовзі після вступу крейсерів у дію. Замість «Молодої школи» домінуючою стала доктрина Мехена, яка передбачала будівництво потужних броненосців.

Навіть у нерозбещеному сучасними кораблями австрійському флоті, крейсера отримали досить образливі прізвиська: «консервні банки» й «ящики для сардин Штернека». Невдовзі австрійський флот наголосив на розвитку великих броненосних кораблів.

Але і для «консервних банок» знайшлася робота — вони прослужили майже по 30 років, навіть узявши участь у світовій війні, хоча основною службою стало чергування по черзі на китайській станції. Навіть неколоніальній Австро-Угорщині були потрібні стаціонери у такому важливому регіоні світу.

---

На сайті є ще одна стаття, присвячена цьому типу броненосних кораблів — «Бронепалубні крейсери типу “Кайзер Франц Йосиф І”».