Die Torpedorammkreuzer S.M.S. “Kaiser Franz Joseph I.” und S.M.S. “Kaiserin Elisabeth”

Звонімір Фрайфогель (Німеччина)
авторизований переклад Леоніда Кирилаша (Запоріжжя)

Стаття відомого морського історика Звоніміра Фрайфогеля (хорвата за національністю, який постійно проживає в Німеччині) опублікована у польському часописі «Okręty Wojenne» №3 за 2015 рік. Робота проілюстрована перекладачем матеріалами із власного зібрання.

Погляд на розвиток броненосців наприкінці  ХІХ ст.

Під кінець XIX століття значно зросли як розміри броненосних кораблів, так і витрати на їх будівництво, що призвело до пошуків шляхів збільшення флоту за нижчою ціною. Нова категорія плавучих одиниць — броненосні кораблі — не мали нагоди перевірити себе в бою, крім поодиноких випадків. Таких, як бій між панцерниками «Монітор» і «Вірджинія» (екс-«Меррімак») під час Громадянської війни в США або битва біля Лісси (острів у Адріатичному морі, сучасна назва Віс. — тут і далі сірим курсивом коментарі Перекладача) в 1866 році, в якій зіткнулися флоти Італії і Австрії. Біля Лісси стратегія та тактика австрійського адмірала Тегетгоффа у поєднанні з високим моральним станом екіпажів його кораблів стали ключовими факторами, які вирішили перемогу. Рухаючись в строю клину, Тегетгофф прагнув якнайшвидше наблизитись до супротивника для того, щоб компенсувати дефіцит у кількості нарізних гармат на його кораблях і зав’язати бій з італійськими суднами на короткій дистанції. Декілька австрійських кораблів намагалися таранити противника, але лише флагману Тегетгоффа поталанило нанести удар нерухомому «Ре д’Італія» і потопити його в такий спосіб. Таран вважався друго- чи третьорозрядною зброєю, але після цієї битви багато експертів з подивом довідались, що він мав вирішальне значення для досягнення перемоги над італійським флотом. З того часу майже всі класи кораблів стали споряджатися таранами, розташованими нижче ватерлінії. Невдовзі після цього було винайдено самохідні торпеди, які мали наносити удар в «ахілесову п’яту» ворожих одиниць, тобто в ту частину корпусу, що знаходилася нижче ватерлінії.

Коли з’ясувалося, що броненосці слабкі перед ушкодженнями підводної частини корпусу, з’явилася ідея замінити їх крейсерами, головним прихильником якої був британський промисловець Вільям Джордж Армстронг. На його думку, за ціною одного броненосця цілком можливо побудувати три крейсери, захищені броньованою палубою і озброєні гарматами великого калібру. Крейсери мали бути швидкісними і більш маневреними, тому в кінці ХІХ століття було створено чимало таких кораблів, відомих як «броненосці майбутнього». Першим крейсером Армстронга (або «Рендела», за прізвищем конструктора проекту Джорджа Рендела, або ж «елсвікським крейсером» (від назви району Елсвік британського міста Ньюкасл-апон-Тайн, де розміщувалися кораблебудівні верфі)) був «Есмеральда», побудований для Чилі. Захищала корабель броньова палуба зі скосами, що опадали до бортів. Його озброєння складалося з двох важких гармат калібру 254 мм (10 дюймів), розташованих по одній на носі та в кормі, й шести гармат калібру 152 мм (6 дюймів), розміщених на спонсонах (ділянка верхньої палуби корабля, що виступає за  лінію борта, на якій встановлювались гармати та інше озброєння), по три на кожному борту. Подібними до «Есмеральди» були італійський «Джованні Бозан», японські «Наніва» та «Такачіхо» (дві гармати по 260 мм та шість по 150 мм) і дещо менша аргентинська «Патагонія» (1 — 254 мм та 3 — 152 мм). Її збудували на австрійській верфі у Трієсті, як спрощену версію елсвікського крейсера, за проектом головного конструктора «Стабіліменто Техніко Трієстіно» (надалі — С.Т.Т.) Теодора фон Шунка. На папері всі ці одиниці виглядали потужно, однак їх палуби були занадто слабкими, щоб установити на них гармати великого калібру. Крім того, ідея таранити ворожі кораблі минула разом з галерами, а битва біля Лісси відродила її на дуже короткий час.

У той же час в Австро-Угорщині будували два сучасні броненосці — «Кронпринц Ерцгерцог Рудольф» і «Кронпринцеса Ерцгерцогиня Стефінія» з головною артилерією, розміщеною в барбетах. Менші за розміром бронепалубні крейсери здавалися ідеальним варіантом для воєнних флотів невеликих держав, зокрема, Південної Америки, а також для австро-угорського цісарсько-королівського флоту (k.u.k. Kriegs-Marine). Це був своєрідний спосіб отримати більшу кількість потужних бойових кораблів протягом короткого часу й при менших витратах. Поєднання артилерії великого калібру, розміщеної у барбетах, і броньованих палуб стало привабливою ідеєю для адмірала Штернека — командувача флотом Австро-Угорщини. Він ще раніше сприяв реалізації ідей французької «Jeune Ecole» («Молода школа» (фр.) — напрям у військово-морській теорії, якою доводились переваги ведення крейсерської війни на морі, а також доцільність будівництва і застосування невеликих швидкісних кораблів замість громіздких і дорогих броненосців), тому запланував невідкладне замовлення двох таких одиниць. У 1886 році оголошено тендер, в якому свої пропозиції виклали не менше ніж одинадцять верфей з Німеччини, Великобританії, Франції та Австрії (С.Т.Т. у Трієсті). Остаточно залишилося два фаворити — верф Фейрфілд з Великобританії та фірма С.T.T. із Трієсту. Ціна, запропонована С.T.T., виявилася трохи нижчою, а оскільки це була вітчизняна верф, вона й отримала контракт на будівництво замовлених крейсерів. Один з них мав створюватись у Трієсті, а другий — Військово-морським арсеналом у Полі (сучасна Пула у Хорватії). Їх проектантом став згаданий раніше інженер Теодор фон Шунк.

Тип «Кайзер Франц Йосиф І»

Передбачалося, що нові австрійські «великі бойові кораблі» повинні були виконувати функції корабля управління флотилії міноносців, обстрілюючи ворожі флоти із своїх важких гармат, підтримуючи атаки, а також відступи міноносців. Крім того, вони мали атакувати торпедами броненосці противника, а в разі необхідності — таранити. Їх завданням також було відбиття атак ворожих легких надводних сил за допомогою артилерії середнього калібру. Оборону від міноносців супротивника, які вже стали кошмаром військово-морських теоретиків і командирів кораблів того періоду, повинні були забезпечити численні скорострільні гармати малого калібру. Кораблі мали також поповнювати запаси вугілля, торпед, води котельної та питної для екіпажів на підпорядкованих їм міноносцях. І це все при планованій водотоннажності ледве в 4000 тонн. Офіційно обидві одиниці класифікувались як «торпедно-таранні крейсери» (Torpedo-Rammkreuzer), а пізніше — як «великі крейсери» (Grosse Kreuzer). Визначення це в кайзерівському німецькому флоті означало броненосний крейсер, а в пізніший період — лінійний крейсер. Остаточно, після проведених в 1904–1906 роках модернізацій, коли гармати 240 мм були замінені гарматами калібру 150 мм, з 1908 року кораблі класифікували як «крейсери 2 рангу», а з 1911 року — як —легкі крейсери» (Kleine Kreuzer). З приводу занадто легкого бронювання, на честь свого «хрещеного батька», їх неофіційно називали «Консервами Штернека».

Крейсери отримали найменування «Кайзер Франц Йосиф І» та «Кайзерін Елізабет» на честь пануючого імператора Франца Йосифа І та його дружини імператриці Єлизавети (зменшувально-ласкаво званої «Сісі»). Тим підтверджується факт, що ці одиниці початково вважалися у військово-морському флоті Австро-Угорщини за великі бойові кораблі, подібно як броненосці «Рудольф» та «Стефанія», названі так на честь наступника трону, князя Рудольфа, та його дружини Стефанії. Кіль під «Франца Йосифа» закладено на верфі Сан Рокко С.T.T., а «Елізабет» — на верфі Арсеналу військово-морського флоту в Полі.

Зовнішній вигляд

Обидва крейсери були гладкопалубними, без підвищення в районі носової чи кормової палуб. Носова надбудова поєднувалася з кормовою неброньованим фальшбортом, що захищав палубу шкафуту від попадання водяних бризок та хвиль. Два барбети (нерухомий броньовий захист гарматної установки, що обертається всередині нього) важких гармат знаходилися по одному на носі й в кормі. На форштевні було встановлено горизонтальний бушприт, характерний для всіх великих австро-угорських кораблів. Гармати артилерії середнього калібру знаходилися на спонсонах, розміщених уздовж корпусу крейсера. Носові та кормові спонсони знаходилися нижче, ніж ті, що на шкафуті, тому їх не захищав фальшборт. Це спричиняло те, що вода, що заливала їх, утрудняла обслуговування гармат. В процесі проведеної в 1905–1906 роках модернізації носові та кормові спонсони було підвищено до рівня головної палуби. За командирським містком знаходилася фок-щогла з марсом (майданчик на щоглі, призначений для спостереження за навколишнім простором, а також для установки на ньому малокаліберних гармат і кулеметів), а за нею — дві злегка нахилені димові труби. Над палубними ілюмінаторами машинного відділення було розміщено корабельні човни. Кормову надбудову увінчувала грот-щогла з марсом. Обидва марси були меншими, ніж на наступній одиниці — броненосному крейсері «Марія Терезія» (марси на щоглах «Франца Йосифа» були приблизно вдвічі ширшими, ніж на «Елізабет», що давало можливість легко розрізняти обидва кораблі між собою). Однак під час модернізації вони були замінені легшим марсом на фок-щоглі та платформами під електричні прожектори у підставах обох щогл. На фотографіях «Кайзерін Елізабет», виконаних під час ходових випробувань, не видно марсів, оскільки їх змонтовано в пізніший період.

Обидва крейсери незначно відрізнялися водотоннажністю і розмірами, що показує таблиця їх тактико-технічних даних:

	«Кайзер Франц Йосиф І»	«Кайзерін Елізабет»
Верф, на якій будувався крейсер	Стабіліменто Техніко Трієстіно, Сан Рокко, Трієст	Військово-морський арсенал, Пола
Дата закладки	03.01.1888	02.07.1888
Дата спуску на воду	18.05.1889	25.09.1890
Дата введення до служби	02.06.1890	24.01.1892
Водотоннажність проектна	4031 т / 3986,52 т	4063,7 т / 3999,7 т
Водотоннажність повна	4332,7 т /4267,47 т	…
Довжина між вертикалями	97,9 м	97,9 м
Довжина по ватерлінії	102,56 м	102,56 м
Довжина повна	103,7 м	103,67 м
Ширина максимальна	14,72 м	14,75 м
Середня осадка за проектом	5,985 м	5,7 м
Потужність машин проектна/досягнута на випробуваннях	8000/8743 і.к.с.	8000/5947 і.к.с.
Швидкість середня/максимальна	18,86/19,17 вузлів	…/16,9 вузлів
Броня палубна	38-57 мм	38-57 мм
Броня барбетів	90 мм	90 мм
Броня гарматних щитів	40-60 мм	40-60 мм; після 1906 р.: 90-50-25 мм
Броня бойової рубки	50-45 мм	50 мм
Озброєння оригінальне	2-240 мм L/35, 6-150 мм L/35, 5-47 мм L/44, 4-47 мм L/33,2-37 мм L/33, 2-66 мм L/15,4-406 мм торпедні апарати	2-240 мм L/35, 6-150 мм L/35, 11-47 мм L/44, 2-47 мм L/33,2-37 мм L/33, 4-8 мм кулемети, 2-66 мм L/15,4-406 мм торпедні апарати
Озброєння у 1914 році	2-150 мм L/40, 6-150 мм L/35, 14-47 мм L/44, 2-47 мм L/33,2-8 мм кулемети, 2-66 мм L/15,4-406 мм торпедні апарати	2-150 мм L/40, 6-150 мм L/35, 12-47 мм L/44, 2-47 мм L/33, 4-8 мм кулемети, 2-66 мм L/15, 4-406 мм торпедні апарати
Чисельність екіпажу	399	426

Силова установка

Крейсери приводилися в рух двома горизонтальними, трициліндровими паровими машинами потрійного розширення, які мали більшу продуктивність, ніж старіші багаторівневі парові машини. Пару постачали чотири двосторонні циліндричні котли з 24 топками. Кожна машина приводила в рух одну лінію валу з трилопастним гвинтом діаметром 4,4 м. Потужність мала досягати 6400 і.к.с. (індикаторних кінських сил) при природній тязі й 8000 i.к.с. при штучній. Це повинно було забезпечити кораблю швидкість 18,84 вузлів, що було б дуже добрим досягненням. Для порівняння, сучасники крейсерів — броненосці, такі як «Рудольф», могли рухатися зі швидкістю ледве 15,5 вузлів. Під час випробовувань 20 травня 1890 року «Франц Йосиф» розігнався до 19,17 вузлів при потужності 8743 i.к.с., а «Елізабет» 14 серпня 1913 року на проведених після перебудови іспитах змогла досягти всього лише 16,9 вузлів при 5947 i.к.с. Були то показники швидкості достатні для тої ролі, яку ці кораблі мали виконувати на початку XX сторіччя, тобто для навчальних плавань та дипломатичних місій по всьому світу. Запаси палива становили, відповідно, 614 тонн вугілля або 632 тонни вугільних брикетів для «Франца Йосифа» та 709 тонн вугілля або 584 тонни брикетів для «Елізабет».

Броньовий захист

Корпус крейсера захищала броньова палуба товщиною ледве 38 мм з 57-мм скосами. Захисну роль по ватерлінії виконувала целюлозна м’язга, яка при зіткненні з водою набухала, заповнюючи пробоїни в корпусі й, таким чином, захищала життєво важливі частини корабля. Додатковий захист забезпечували вугільні бункери, що знаходилися понад скосами броньової палуби. Барбети захищала броня товщиною 90 мм. Башти головного калібру з гарматами по 240 мм та каземати гармат калібру 150 мм захищали броньові плити товщиною 40 мм кожна. Броню бойової рубки становили плити товщиною 45–50 мм. Під час перебудови в 1905/1906 роках гармати калібру 150 мм L/40 отримали прикриття товщиною 90/50/25 мм.

Озброєння

Обидві гармати артилерії головного калібру 240 мм C/86 L/35 Круппа, які встановлювали по одній в барбетах на носі та в кормі, використовували раніше на старих броненосцях австро-угорського флоту. Гармати «Елізабет» походили з панцерника «Лісса», виключеного зі списків флоту в 1892 році, натомість походження головного калібру «Франца Йосифа» не встановлено. Вказані гармати було модернізовано на підприємствах Круппа в Ессені (Німеччина) — довжину дула збільшено з 20 до 35 калібрів. Наведення гармат по горизонталі та вертикалі забезпечувала складна гідравлічна система з двома помпами. Гармати заряджали при максимальному куті підіймання, який досягав 13,5°. Могло то відбуватися лише в єдиній позиції, при якій дуло перебувало в осі симетрії корабля, що негативно впливало на скорострільність. Мінімальний кут опускання дула становив -5°.

Середня артилерія складалась із шести гармат калібру 150 мм C/86 L/35 Круппа, які раніше були встановлені на фрегатах «Радецький» (II), «Лаудон» «Саїда». Підприємства Круппа в Ессені збільшили довжину їх дул з 26 до 35 калібрів, а фабрика «Шкода» з Плзеня виготовила для них нові лафети. Під час проведеної в 1905/1906 роках модернізації обидві гармати калібру 240 мм були замінені гарматами калібру 150 мм L/40 «Шкода» з кутом вертикального наведення від -6° до +21°. На «Францу Йосифу» було змонтовано їх у конусоподібних баштах, натомість на «Елізабет» їх захищали лише броньові щити. У той же час однаково, як носові, так й кормові спонсони гармат калібру 150 мм L/35 підвищено до рівня головної палуби. Довжина дул залишилася незміненою, натомість кут вертикального наведення збільшився з 20° до 21°.

Легку артилерію для захисту від ворожих міноносців на «Францу Йосифу» складали спочатку скорострільні гармати: п’ять калібру 47 мм L/44, чотири — 47 мм L/33 і дві калібру 37 мм L/33, всі виробництва Гочкіса (Великобританія). На «Елізабет» було одинадцять таких гармат калібру 47 мм L/44 і по дві — 47 мм L/33 та 37 мм L/23 — всі виробництва Шкоди, а також чотири кулемети калібру 8 мм C/1900 Віккерса (Великобританія). Всі скорострільні гармати було змонтовано на надбудовах і за фальшбортом на палубі шкафуту, крім двох кулеметів, які встановлювали на бойових марсах. Під час модернізації в 1905/1906 роках вся легка артилерія на «Францу Йосифу» була замінена 14 скорострільними гарматами калібру 47 мм L/44 та двома калібру 47 мм L/33 продукції Шкоди, а на «Елізабет» — 12 скорострільними гарматами калібру 47 мм L/44 Шкоди та двома гарматами калібру 47 мм L/33. На «Францу Йосифу» встановлено також один 8-мм кулемет, а у часи Першої світової війни додано другий. Кожен з крейсерів мав також по дві десантні гармати калібру 7 см (66 мм) L/15. На «Францу Йосифу» одна з цих гармат була використана під час війни для випробувань на тимчасовому зенітному лафеті.

Торпедне озброєння складалося з чотирьох торпедних апаратів калібру 406 мм (40 см) змонтованих вище ватерлінії на носі, в кормі та два на кожному з вох бортів, подібно, як на крейсерах типу «Пантер»/«Тігер». На борту зберігалося, ймовірно, п’ять бойових торпед і три навчальні. Вироблені в 1888–1891 роках, вони мали довжину 5,1 м й важили 435 кг разом з бойовою головкою вагою 97 кг. Їх дальність ходу при швидкості 25–27 вузлів досягала 600 м.

Чисельність екіпажу складала на «Кайзер Франц Йосиф І» 399 особи, а на «Кайзерін Елізабет» — 426.

Перебіг служби

«Кайзер Франц Йосиф І» був введений до служби 2 липня 1890 року й спочатку входив до складу ескадри флоту. В кінці липня того ж року разом з барбетними броненосцями «Рудольф» і «Стефанія», а також крейсером «Тігер» новітній корабель вирушив у похід до Північного моря та на Балтику, відвідав 5–11 серпня Спітхед (Великобританія), а 3 вересня — Кіль (Німеччина).

У 1892 році «Франц Йосиф І» брав участь у святкуванні 400-річного ювілею відкриття Колумбом Нового Світу у Генуї (Італія) й Уельві (Іспанія), а на зворотньому шляху, 23–26 жовтня, відвідав порт Ла Валлетта на Мальті. 1895 року «Кайзерін Елізабет» разом із броненосним крейсером «Марія-Терезія» відбув у плавання по Північному морю й Балтиці, де взяв участь у відкритті Каналу імператора Вільгельма (Кільського каналу). У 1897 році крейсер «Марія-Терезія» повинен був замінити «Елізабет» на Далекому Сході, однак після короткочасного перебування у Китаї був повернений до Середземного моря, де увійшов до складу міжнародної ескадри й патрулював поблизу острова Крит.

У 1898 році «Франц Йосиф» відвідав Португалію, де взяв участь в заходах святкування в Лісабоні 400-річного ювілею плавання Васко да Гами. У роках 1904–1905 роках крейсер здійснив три навчальні плавання з вихованцями Військово-морської академії по Середземному морю, а в 1905 році був переозброєний та ніс службу на Далекому Сході до 1908 року. Після короткого перебування на Адріатиці у 1910 році корабель знову виконував службу на Далекому Сході (до 1913 року), коли його замінила «Елізабет», а сам він повернувся до Поли.

У момент вибуху Першої світової війни «Франц Йосиф І» знаходився на Адріатиці. Разом із старим крейсером «Пантер» вони входили до 2-го дивізіону крейсерів, який базувався у Которській затоці. З початку бойових дій корабель обстрілював чорногорські берегові батареї, у жовтні того ж року намагався бомбардувати французькі батареї, встановлені на схилах гори Ловчен. Однак виявилося, що їх позиції були розташовані занадто високо для гармат старих кораблів, що перебували в затоці. Остаточно подавив французьких гармашів своїм вогнем броненосець «Радецький», який прибув з Поли.

На початку 1916 року, під час австрійського наступу на Чорногорію, «Франц Йосиф» знову обстрілював Ловчен, а потім виконував охоронну службу в затоці.

Екіпаж крейсера залишався нейтральним під час матроського повстання у лютому 1918 року. Корабель було роззброєно 7 лютого й згодом його перетворено на житловий блокшив. На момент припинення бойових дій колишній крейсер знаходився в Теодо (сучасна назва — Тіват), а під час французької окупації Которської затоки був використаний як склад боєприпасів, установлений на якірній стоянці за межами затоки в бухті Жаніца. На борту блокшива, завантаженого боєзапасом, який взято з колишніх австро-угорських кораблів, берегових фортів та батарей, несла службу лише символічна група французьких вартових, а багато люків були відкритими. Під час шторму 17 жовтня 1919 року охоронці з переляку покинули корабель, який, відірвавшись від якоря, перекинувся вверх дном й затонув на глибині 45 метрів.

У 1922 році місцева фірма, фінансована голландською фірмою «Ван Вієнен», зробила спробу підняти корпус блокшива з дна, але не було досягнуто нічого, крім підйому на поверхню вантажних лебідок і деякого іншого корабельного обладнання. Наступну спробу в 1965–1966 роках зробила югославська фірма «Бродоспас», однак також без результату — вдалося підняти лише частину оснащення та дві гармати. Знаходяться вони тепер у чорногорському місті Цетинє перед будівлею магістрату, натомість залишки корпусу крейсера й надалі спочивають у хорватських водах неподалік від мису Оштро.

«Кайзерін Елізабет» вийшла із Поли 8 грудня 1892 року в далеке плавання з наступником престолу Австро-Угорської монархії, ерцгерцогом Францем Фердинандом, на борту. Корабель відвідав Індію, Голландську Індію (сучасна Індонезія), Австралію, Полінезію, Китай й Японію. Ерцгерцог Франц Фердинад покинув борт крейсера в Японії, щоб на пасажирському лайнері дістатися до Сполучених Штатів, а звідти вже повернувся до Європи. «Елізабет» продовжила плавання далі, відвідала Корею, Сінгапур і Цейлон, повернулась до Поли 19 грудня 1893 року.

1895 року корабель разом з крейсерами «Франц Йосиф» і «Марія Терезія» здійснив похід по Північному морю й Балтиці, де взяв участь у відкритті Каналу імператора Вільгельма. У 1896 році крейсер відвідав порти країн Леванту (загальна назва країн, розташованих у східній частині Середземноморського регіону — від Єгипту до Сирії включно), а 1899 року взяв участь у спеціальній місії на Далекому Сході, завданням якої був пошук можливості заснування австро-угорської колонії у Китаї. «Елізабет» також перебувала в цьому регіоні в період 1900–1902 років й брала участь в операціях міжнародної ескадри, метою якої було приборкання повстання «боксерів» у Китаї.

Після короткої служби на Атлантиці крейсер знову повернувся на Далекий Схід, де ніс службу в 1904–1905 роках. 1906 року повернувся до Поли, де пройшов модернізацію. У 1906, 1907 й 1908 роках «Елізабет» ходила в навчальні плавання по Середземному морю з вихованцями Військово-морської академії на борту, а між 1908 й 1910 роками знову виконувала службу стаціонарної одиниці на Далекому Сході. В 1911–1912 роках крейсер здійснив два наступні навчальні плавання по Середземному морю, а в 1913 році, під час балканських воєн, виконував функцію стаціонарної одиниці в районі Леванту.

В 1913–1914 роках «Елізабет» знову виконувала цю функцію на Далекому Сході, а від 22 липня 1914 року тимчасово перебувала в порту Ціндао німецької концесії Цзяочжоу (Китай), щоб оперувати спільно з Східно-Азійською ескадрою під командуванням віце-адмірала Максиміліана фон Шпеє. Однак цей задум не був реалізований з огляду на низьку швидкість руху «Елізабет». 24 липня надійшов наказ про виключення корабля зі служби та відправлення екіпажу до нейтрального Тяньцзіню (Китай), але це рішення було відмінене 26 липня новим наказом — допомагати німецькому союзникові обороняти Ціндао від наступу японців. З крейсера було демонтовано дві гармати 150 мм L/40, які разом з декількома гарматами 47 мм встановили на суходолі. Таким чином було створено «Батарею Елізабет», укомплектовану артилеристами з екіпажу «Кайзерін Елізабет». Сам корабель обстрілював супротивника з артилерії, що залишилася на борту, доки не був вичерпано увесь боєзапас. Після цього, 2 листопада 1914 року, за декілька днів перед німецькою капітуляцією, його було затоплено силами власного екіпажу в найглибшому місці затоки Цзяочжоу. Десять членів команди загинуло при захисті Ціндао, а решта (7 офіцерів й 292 матроси) разом з німецьким гарнізоном попали до японського полону. Після війни їх було звільнено з японського табору військовополонених — останній матрос повернувся до Трієсту в 1920 році. Точне місце знаходження залишків корпусу крейсера «Кайзерін Елізабет» в затоці Цзяочжоу не відоме до цього часу.

Висновки

Обидва торпедно-таранні крейсери типу «Кайзер Франц Йосиф І» належали до кораблів, що незабаром після введення до служби одразу стали застарілими. Проект третьої одиниці цього типу був модифікований та закінчений як броненосний крейсер «Марія Терезія». Четвертий мінний крейсер типу «Пантер»/«Тігер» так ніколи й не збудовано, а після смерті адмірала Штернека в 1897 році підтримка ідей «Jeune Ecole» відійшла в минуле разом з ним. Наступними одиницями, побудованими для флоту Австро-Угорщини, були знову броненосці, що відносились до типу «Габсбурґ». Два малі торпедно-таранні крейсери стали застарілими вже невдозі по закінченню їх будування, але були переозброєні і модернізовані, щоб виконувати службу в заморських територіях все наступне десятиріччя, до моменту затоплення або використання для виконання менш важливих завдань.