«Читаємо» стару світлину: останній світський магістр тевтонців

---

Дмитро Адаменко

Широко відомо, що Тевтонський орден припинив своє існування у 1525 році після того, як його Великий магістр Альбрехт Гогенцоллерн перейшов у протестантизм, секуляризував орденське майно в Пруссії та став герцогом. Набагато меншій кількості людей відомо те, що пізніше орден був відроджений і існує досі.

Однак залишимо середньовічну історію духовно-лицарського ордену дому Святої Марії Тевтонської в Єрусалимі (він же Тевтонський або Німецький орден). Звернімося до людей, зафіксованих на фотографії 1937 року, і зробимо невеликий історичний екскурс.

У центрі фото ми бачимо генерала колишньої австрійської імператорської армії, на грудях якого серед інших нагород виділяється великий хрест. Це ерцгерцог Євген Австрійський, останній світський Великий магістр Тевтонського ордену, а хрест — знак його високої посади.

Невмирущий орден

Як згадувалося вище, Тевтонський орден мав припинити своє існування по закінченні першої чверті XVI століття. Однак головою ордену був зовсім не Великий магістр, а Папа Римський, який міг скасувати орден, воскресити його або створити новий.

Незважаючи на те, що Альбрехт Гогенцоллерн (1490–1568) секуляризував більшу частину володінь ордену, той не припинив існування. Столицю було перенесено з Кенігсберга до Бад-Мергентхайма під Вюрцбургом. Нерухомість, що залишилася в межах Священної Римської імперії, продовжувала приносити ордену дохід. Посаду великого магістра офіційно перейменували на «Великий і Німецький магістр» (Hoch- und Deutchmaister). Після 1590 року Великими магістрами ордену ставали люди світські, що не приймали постриг, але належали в основному до дому Габсбургів як правлячого в імперії. Орден зберіг і свою військову складову — брати во Христі мали служити офіцерами у військових частинах католицьких німецьких князів та імперській (тобто Священної Римської імперії німецької нації) армії. Перш ніж отримати будь-яку духовну посаду в ордені, брат мав відслужити офіцером не менше трьох років.

Активна участь у Тридцятирічній війні (1618–1648) принесла ордену нові землі та нові замки. Початком чергового уявного кінця ордену стала поразка Австрії у війні з Наполеоном у 1805 році — за її результатами припинила своє існування Священна Римська імперія. Питання управління Тевтонським орденом французький імператор віддав австрійському імператору Францу I (1768–1835). Але чергова, також програна, війна з Францією в 1809 році закінчилася секуляризацією володінь ордену, які були передані правителям держав-учасниць Рейнської конфедерації. Фінансово Тевтонський орден припинив існування, хоча зберіг управління домом Габсбургів-Лотаринзьких.

Здавалося, що «останній цвях у труну» забив Віденський конгрес 1815 року, що закріпив кордони в Європі за результатами остаточної перемоги над наполеонівською Францією. Але в 1834 році все тому ж австрійському імператору Францу I вдалося домовитися з папою Григорієм XVI (1765–1846) про відновлення ордену в імперії як чернечої благодійної організації. Папа легко погодився на це, оскільки всього двома роками раніше запросив до Папської області австрійські війська для боротьби з карбонаріями — згода мала стати жестом вдячності.

Ордену були передані невеликі володіння в Австрії, Чехії, Моравії та Больцано. Відроджений орден очолив ерцгерцог Антон Віктор Австрійський (1779–1835).

Однак Антон Віктор незабаром помер, і Великим магістром став його двоюрідний брат, ерцгерцог Максиміліан Йосиф Австрійський (1782–1863). Талановитий фортифікатор, один з небагатьох Габсбургів, які отримали академічну військову освіту, засновник гілки ерцгерцогів Австрійських-Есте, титулярний герцог Моденський на посаді в ордені не зробив нічого видатного, на відміну від свого послідовника ерцгерцога Вільгельма Австрійського (1827–1894).

Головною заслугою ерцгерцога Вільгельма було створення в 1871 році другої гілки в ордені — так званих «маріан» (за іменем покровительки ордену Святої Марії). Це були люди суто світські (як кавалери, так і дами), що жертвували на госпіталі та доглядали за хворими та пораненими, тим самим популяризуючи орден. Існувало лише одне обмеження — вони мали бути дворянами та католиками. Маріанам давали «Маріанський хрест», який кавалери носили на колодці в петлиці, а дами — на банті. По краю центрального медальйона на лицьовому боці розміщувався девіз «ORDO TEUT. HUMANITATI» (Німецький орден людяності). На реверсі хреста були цифри «1871» — рік заснування нагороди. До 23 травня 1886 року використовували стрічку чорного кольору, пізніше вона стала чорно-білою.

Після смерті ерцгерцога Вільгельма 58-м Великим магістром ордену став його племінник ерцгерцог Євген Австрійський (1863–1954).

Після Першої світової війни, в результаті якої австро-угорська монархія розпалася, а Габсбурги назавжди втратили престол, орден був оголошений «імператорським габсбурзьким почесним орденом» (Kaiserlich Habsburger Ehrenorden). Австрійський республіканський уряд запропонував Габсбургам назавжди відректися від домагань на трон і відновлення монархії в обмін на збереження власності та надання громадянства. Багато представників колишнього правлячого дому вважали за краще покинути країну. Не став винятком і ерцгерцог Євген, що виїхав до швейцарського Базеля.

Коли уряд оголосив про плани конфіскувати орденські землі, Євгену не залишалося нічого іншого, як у 1923 році скласти з себе повноваження Великого магістра та передати їх особі духовній — Норберту Кляйну. Маріанську гілку було скасовано, й орден знову перетворився на суто чернечий та благодійний. Таким чином, ерцгерцог Євген став останнім світським магістром Тевтонського ордену.

У 1932 році, з приходом до влади в Австрії націоналіста Енгельберта Дольфуса, відносини з Габсбургами покращилися. Це дозволило ерцгерцогу Євгену в 1934 році повернутися на батьківщину й оселитися в орденському маєтку, замку Гумпольдскірхен. Тепер він знову брав активну участь у діяльності Тевтонського ордену, втім, не претендуючи на повернення посади. Саме в цей період і була зроблена фотографія (імовірно, в Гумпольдскірхені).

Після аншлюсу Австрії в 1938 році нацистською Німеччиною діяльність ордену була заборонена, а Євгена нацисти змусили переїхати під нагляд до Відня. Орден був відроджений тільки в 1947 році, йому повернули все конфісковане майно. Сьогодні орден очолює Великий магістр Бруно Платтер, він налічує 100 священиків, 200 сестер і 700 фамільярів (цивільних осіб, що дотримуються статуту ордену, але живуть у миру). Капітул ордену розташований у Відні недалеко від площі Святого Стефана, і кожен охочий за невелику плату може відвідати орденський музей за адресою Singerstraße 7/1.

Фельдмаршал ерцгерцог Євген Австрійський-Тешинський

Ерцгерцог Євген був молодшим сином у сім’ї ерцгерцога Карла Фердинанда (1818–1874). Раніше ми вже познайомилися з його старшими братами ерцгерцогами фельдмаршалом Фрідріхом і адміралом Карлом Стефаном. Євген народився 21 травня 1863 року та втратив батька у віці одинадцяти років.

Євген був один з небагатьох Габсбургів, хто отримав професійну військову освіту. Коли ерцгерцогу виповнилося 14 років, він пішов добровольцем у Полк тирольських єгерів спільного війська. 27 жовтня 1877 року він був підвищений у чин лейтенанта, а 1 травня 1881 року — обер-лейтенанта. У 1883–1885 роках Євген навчався у Військовій академії Марії Терезії у Вінер-Нойштадті, а після її закінчення потрапив до корпусу офіцерів Генерального штабу.

1 листопада 1885 року ерцгерцогу Євгену було присвоєно чин гауптмана, а 23 лютого 1887 року — ротмістра 2-го класу. У 1887–1888 роках він служив у 5-му гусарському полку спільного війська, поки 26 жовтня не став майором. 27 жовтня 1889 року він став уже оберст-лейтенантом і командиром 100-го піхотного полку спільного війська. 26 квітня 1890 року Євген був уже оберстом і наступного року очолив 15-й гусарський полк спільного війська.

28 жовтня 1893 року ерцгерцогу Євгену присвоїли перший генеральський чин — генерал-майора — і віддали під управління 9-ту піхотну бригаду спільного війська. 26 квітня 1896 року він став фельдмаршал-лейтенантом і очолив 25-ту піхотну дивізію. 27 квітня 1901 року Євген став генералом від кавалерії, вже командуючи 14-м армійським корпусом зі штабом в Інсбруку (у 1900–1908 роках).

Не варто дивуватися настільки запаморочливій військовій кар’єрі — Євген був Габсбургом, а його родичі робили таку ж кар’єру, не отримавши військової освіти взагалі.

У Першу світову війну ерцгерцог вступив у грудні 1914 року — йому довелося латати прогалини на Сербському фронті після бездарного командування фельдцейхмейстера Оскара Потіорека. Крім усього іншого, Євген провів повну реорганізацію 5-ї армії. У травні 1915 року додалася нова напасть — у війну на боці Антанти вступила Італія, і армії Євгена довелося відкрити фронт на Ізонцо.

22 травня він був підвищений у генерал-оберсти, а 27 травня очолив Південно-Західний фронт. Під час наступу в Південному Тіролі в травні-червні 1916 року Євгену були підпорядковані 11-та армія генерал-полковника Віктора Данкля і 3-тя армія генерал-полковника Германа Кьовесса фон Кьовессгаза.

23 листопада 1916 року разом з начальником Генерального штабу Францем Конрадом фон Хьотцендорфом ерцгерцог Євген був підвищений у чин фельдмаршала. Незважаючи на успіхи в Дванадцятій битві на Ізонцо, ерцгерцог Євген 8 грудня 1917 року був знятий з посади, а 11 січня наступного року пішов у відставку.

Відомо, що ерцгерцог Євген був ентузіастом автомобільної справи. У Женеві він купив лімузин «Іспано-Сюїза», отримав на нього перший в Австро-Угорщині номерний знак «А 1», а його механік Готліб Відеркер — перше водійське посвідчення (30 січня 1906 року).

Після Другої світової війни ерцгерцог жив в Ігльсі, передмісті Інсбрука. Він помер 30 грудня 1954 року через ускладнення після перенесеної пневмонії, і, згідно із заповітом, був похований в Інсбрукському соборі.

Свій полк

У більшості полків піхоти, кавалерії, а також деяких військових частинах інших родів військ зі складу спільного війська існувала традиція мати, крім полкового начальства, ще й почесних шефів (Inhaber). У деяких — крім живих, ще й покійних. Серед цих підрозділів був піхотний полк, шефами якого були Великі магістри Тевтонського ордену.

Цей полк був створений у 1696 році за договором між імператором Священної Римської імперії Леопольдом I і гросмейстером Німецького ордену Францем Людвігом фон Пфальц-Нойбургом. Новий підрозділ імперської армії отримав назву «піший полк Пфальц-Нойбург-Тойчмейстер» (Pfalz-Neuburg-Teutschmeister Regiment zu Fuß), але дуже скоро в його назві залишилося лише останнє слово.

Солдат для полку Великий магістр набрав у Франконії, а полкове депо розташувалося в Дортмунді. 3 червня полк був зарахований до складу армії і негайно взяв участь у Великій турецькій війні 1683–1699 років, що тривала. Полк діяв переважно в Трансильванії, а 11 вересня 1697 року провів свою першу велику битву під Зентою, в якій відзначився. У 1717 році назва була трохи змінена, і стала звучати як «піхотний полк Тойчмейстера» (Teutschmeister-Infanterie Regiment). Під час Семирічної війни 1756–1763 років полк взяв участь у битві при Коліні 18 червня 1757 року. З того часу полковим святом стала саме ця дата, а по закінченні війни частина передислокувалася до Віденського лісу. З цього часу полк став «парадним».

Коли в 1769 році армійські частини отримали нумерацію, полку дістався номер «4», а його почесними шефами назавжди стали Великі магістри Тевтонського ордену. Тепер його повна назва звучала як «k.(u.)k. Infanterieregiment „Hoch- und Deutschmeister“ Nr. 4».

Цікаво, що прапором 4-го полку став прапор його 3-го батальйону — жовтий із зображенням державного герба з обох боків. Це було зроблено на знак героїзму 2-го і 3-го батальйонів у битві при Коліні (18.06.1757).

До 200-річного ювілею полку в 1896 році у нього з’явився власний військовий марш «Pfalz-Neuburg Deutschmaister March». Абсолютно правдива версія його створення була обіграна у фільмі «Дойчмейстери» за участю Ромі Шнайдер.

Вперше марш був виконаний 19 березня 1893 року, причому не військовим оркестром. Місцем стало офіцерське казино в Обер-Санкт-Файт (13-му районі Відня). Автор маршу, капрал 4-го полку Вільгельм Август Юрек, особисто грав мелодію на роялі, а дехто Ауербек співав. Надалі Юрек розписав партитуру так, щоб за солістом рефреном повторював слова чоловічий хор. Проста мелодія та слова, що легко запам’ятовувалися, сприяли тому, що марш миттєво поширився імперією. Зрештою, він став частиною репертуару кількох «німецьких» полків. Юрек стверджував, що ідея маршу прийшла йому під час споглядання процесу штампування, і під ритмічне «бум-бум» у голові народилася мелодія.

У 1910–1911 роках у 4-му полку служив майбутній маршал Польщі Едвард Ридз-Смігли (1886–1941).

У ерцгерцога Євгена, вже просто як імперського генерала, був ще один підшефний полк — 41-й піхотний спільного війська (k.u.k Infanterie Regiments „Erzherzog Eugen“ Nr. 41).

Свита великого магістра

На фото ліворуч від ерцгерцога Євгена йде військовий чиновник у ранзі, еквівалентному оберст-лейтенанту. Приналежність до корпусу військових чиновників легко розпізнається по двобортному кітелю відмінного від генеральського забарвлення.

Ліворуч від чиновника йде брат-службовець медустанови Тевтонського ордену, що вирізняється специфічним обмундируванням, дуже схожим на уніформу аналогічного за завданнями Мальтійського ордену.

Праворуч від ерцгерцога йде оберст артилерії в характерному тільки для цього роду військ головному уборі.

За оберстом ліворуч у глибині — генерал у повсякденному чорному кепі.

На передньому плані ліворуч і праворуч йдуть люди, одягнені в мундири імператорської гвардії: охоронців (ліворуч) і піхотної роти (праворуч). На відміну від багатьох держав-сусідів, в Австро-Угорщині гвардія не була добірними частинами в складі армії. Це було кілька підрозділів, в завдання яких входила охорона імператора та короля, його найближчих родичів, а також нерухомості, що належала монарху. Служба в гвардії була добровільною, хоча існувала ціла низка обмежень для охочих на неї вступити. Умови змінювалися залежно від підрозділу.

Цісарсько-королівська Перша Лейб-гвардія охоронців

Як видно з назви, «k.k. Erste Arcièren-Leibgarde» була частиною свити австрійського імператора. Цей підрозділ був найстарішим і одним з двох найбільш привілейованих серед усіх гвардійських, що існували на момент правління Франца Йосифа I. В ньому могли служити тільки генерали, штаб- і обер-офіцери, причому до 1780 року — тільки католики, а до 1807 року — ще й тільки дворяни. Кандидат мав мати приємну зовнішність, зріст не менше 174 см, відмінні кавалерійські навички та досвід військової служби за участю в бойових діях. Було бажано мати поранення, але не такі, які позначалися б на здоров’ї. Втім, за обов’язками це були не знайомі нам швейцарці Папи Римського, а скоріше просто «обличчя монархії», яке першим бачили високопоставлені іноземні гості. Тому більшість охоронців були людьми у віці.

У 1763 році імператриця Марія Терезія (1717–1780) створила два нових гвардійських підрозділи: римсько-королівську Лейб-гвардію кінних охоронців (römisch-königliche Arcièrenleibgarde zu Pferde) та цісарсько-королівську дворянську Лейб-гвардію кінних охоронців (k.k. adelige Arcièrenleibgarde zu Pferd). Через два роки після смерті чоловіка Марії Терезії, імператора Франца Стефана I (1708–1765), обидва підрозділи були об’єднані в одне — королівську богемську та ерцгерцогську австрійську Лейб-гвардію охоронців (königlich böhmischen und erzherzoglich österreichischen adeligen Arcièrenleibgarde). Саме йому в 1806 році було присвоєно назву, що протрималася до кінця монархії.

Імператорська і королівська Лейб-гвардійська піхотна рота

Предикат у назві «k.u.k. Leibgardeinfanteriekompanie» говорить про те, що цей підрозділ мав загальний для імперії та королівства характер. І справді — його формували з добровольців, які пройшли службу унтер-офіцерами в спільному війську. Не більше 300 офіцерів та унтер-офіцерів охороняли імператорські зимовий палацовий комплекс Гофбург і літній палацово-садовий Шенбрунн, а також заміську резиденцію в Лаксенбурзі.

Підрозділ уперше був створений 17 березня 1802 року для охорони Гофбурга (Hofburgwache) та налічував усього 87 осіб. Розширення територій, що охоронялися, призвело до того, що в 1839 році в ньому служило вже 280 осіб. 1 вересня 1884 року підрозділ чисельністю 278 осіб отримав нову назву і став частиною імператорського двору.

---

Ця стаття була оприлюднена 30 листопада 2018 року російською мовою на сайті «Warspot» білоруського проєкту «World of tanks»