«Системне дворянство» (Systemmäßiger Adel) було становим привілеєм, що існував з 1757 по 1918 роки для військовослужбовців у землях, керованих Габсбургами, який гарантував офіцерам-простолюдинам за певних умов як «набуття дворянства службовим шляхом» (Nobilitierung auf dem Dienstweg) юридичне право на отримання спадкового простого дворянського стану.
Фельдмаршал-лейтенант Йозеф Шнайдер, едлер фон МАННЗАУ, командир 28-ї піхотної дивізії, що входила до складу 5-ї армії, кавалер (серед інших) ордена Марії Терезії 1915 року
У середині XVIII століття як шляхетні, так і цивільні офіцери в землях, керованих Габсбургами, вели значною мірою розділене життя з різними кар’єрними можливостями. У рамках внутрішніх реформ у своїх землях Марія Терезія під час Семирічної війни (1756–1763) розпочала створення в своїй імперії нової та єдиної еліти офіцерів і державних службовців, яка значною мірою поповнювалася з буржуазії [1].
Імператриця Марія Терезія (1717–1780)
Одним з елементів досягнення цієї мети було надання особливого станових привілеїв її офіцерам, і тому найвищим рескриптом Марії Терезії від 12 січня 1757 року всім власникам офіцерського патенту (Offizierspatents) було надано право за певних умов бути піднесеними до спадкового австрійського дворянського стану. Якщо цей указ ще обіцяв кваліфікованим офіцерам надання «лицарського» стану (Ritterstandes), то згідно з інструкцією Придворної військової ради (Hofkriegsrates) від 16 квітня 1757 року мало надаватися лише просте дворянство. Передумовою для набуття юридичного права на нобілітацію спочатку, крім наявності офіцерського патенту, був тридцятирічний бездоганний термін військової служби. Будь-який час служби до досягнення офіцерського звання — наприклад, як рядового солдата або унтерофіцера — зараховувався, але служба мала бути безперервною та проходити в австрійській армії [2]. У разі звільнення зі служби, набутий час служби втрачався і для можливого пізнішого звернення вважався недійсним. Це стосувалося також офіцерів, чия активна служба була перервана пенсією [3].
З 13 вересня 1798 року до попередніх правил за імператора Франца додалася умова, що кожен претендент на системне дворянство повинен був «битися на шаблях» і «перебувати в строю». При цьому формулювання «на шаблях» означало, що претендент на дворянство повинен був відслужити свій тридцятирічний термін служби в активному складі армії, флоту, ландверу, гвардії або жандармерії, а термін «в строю» означав, що претендент на дворянство повинен був брати активну участь у боях під час військових конфліктів [2]. Пізніше також офіцери, які не брали участі в бойових діях з противником, але натомість мали інші надзвичайні заслуги, могли клопотати про системне дворянство. 3 грудня 1810 року положення були додатково змінені [3], а 1821 року імператор своїм указом вніс ще одне правило [1], згідно з яким системне дворянство мало надаватися лише тим офіцерам, які тридцять років безперервно служили «в строю» «на шаблях» і протягом цього часу відзначилися постійною доблестю перед ворогом, а також бездоганною поведінкою [3]. У цьому контексті «доблесть» (Conduite, «поведінка») означала зафіксоване в конфіденційних службових атестаціях офіцерів «особисте керівництво та поведінку під час активної військової служби», а за формулюванням «добра поведінка перед ворогом» приховувалася вимога хоробрості під час бойових дій. Військові чиновники або військові лікарі, які належали до небойових частин, навпаки, були виключені з можливості набуття системного дворянства [1].
За імператора Франца Йосифа правила щодо системного дворянства залишалися в основному незмінними, однак з 21 серпня 1894 року офіцери угорської національності, які набули права на отримання системного дворянства, отримували його як угорське дворянство (у 1757 році йшлося лише про надання австрійського дворянства). З 30 квітня 1896 року офіцери імператорсько-королівських збройних сил могли отримати системне дворянство також у тому випадку, якщо вони не «билися на шаблях» і не «перебували в строю», але натомість мали сорокарічний термін військової служби. Найвищим рескриптом від 28 червня 1915 року були видані подальші розпорядження — військовим командуванням було доручено при розгляді поданих клопотань суворіше перевіряти виконання вимог, а також враховувати фінансове становище заявників та суспільне становище їхніх дітей. Крім того, набув чинності новий тарифний порядок (див. нижче) [2].
Лише з початку 1916 року імператор Франц Йосиф дозволив подавати йому особисту інформацію про кожного заявника та перейшов до того, щоб і при системному дворянстві надання здійснювалося найвищим рескриптом [4].
Ці правила залишалися чинними до кінця Австро-Угорської монархії в 1918 році. Якщо окреслені умови надання призвели до того, що протягом тривалого мирного періоду з 1866 по 1914 роки лише порівняно невелика кількість офіцерів імператорсько-королівської армії могла клопотати про системне дворянство, то початок Першої світової війни кардинально змінив цю ситуацію. Численні австро-угорські офіцери, які на той час вже понад тридцять років перебували на службі в імператорсько-королівських збройних силах, але до виходу на пенсію не мали перспектив досягнення сорокарічного терміну служби, завдяки війні раптово змогли довести службу «в строю» та «добру поведінку перед ворогом» і таким чином все ж таки клопотати про системне дворянство. Таким чином абсолютно зрозуміле понад 700 нобілітацій, здійснених імператором Карлом I між 1916 і 1918 роками [5].
Піднесення до спадкового простого дворянського стану (erblichen einfachen Adelsstand) при системному дворянстві завжди, за умови виконання всіх необхідних вимог, здійснювалося як незмінна адміністративна процедура. Приблизно до 1916 року австро-угорський монарх, як згадувалося, майже не брав у цьому участі і після завершення процедури лише ставив свій підпис на поданому йому дворянському дипломі [4].
Після того, як офіцер досягав необхідних умов для своєї «нобілітації службовим шляхом» (Nobilitierung auf dem Dienstweg), він міг розпочати підготовку необхідних для подання клопотання документів. Збір необхідних паперів міг іноді займати дуже значний час і вже на цьому етапі процедури спричиняти значні витрати [1].
Саме клопотання мало бути адресоване «Його імператорській та королівській апостольській величності» (Seine kaiserliche und königliche apostolische Majestät ) і стисло просити про надання системного дворянства. Коротка біографія мала містити найважливіші досягнення заявника, щоб їх, можливо, включили до дворянського диплома. Крім того, до клопотання додавалися: власноручне пояснення заявника про сплату адміністративних зборів, що виникають у процесі нобілітації, кваліфікаційний список офіцера, довідка від фахового розрахункового відділу та, нарешті, службова характеристика. Особливо службова характеристика та характеристика поведінки заявника мали вирішальне значення для подальшого перебігу процедури. Ця рекомендація мала стосуватися не лише поведінки заявника перед ворогом, але й відображати всю його приватну особистість. Цю службову характеристику та характеристику поведінки формулював військовий начальник заявника. Якщо про системне дворянство клопотали офіцери у відставці, то також мала бути перевірена їхня поведінка з моменту виходу на пенсію; відповідне свідчення мало бути складене компетентним військовим територіальним командуванням. Якщо заявник протягом своєї служби належав до різних полків або корпусів, також мали бути подані попередні службові звіти. Витяги з протоколів про дисциплінарні стягнення за весь період служби також мали бути надані. Відповідні військові начальники заявника мали засвідчити правильність виданих документів своїм підписом [3].
Крім того, заявник мав пояснити, чи бажає він у процесі свого піднесення до спадкового простого дворянського стану отримати почесне слово «благородний» (Edler), територіальний предикат або обидва разом. Якщо заявник просив надання територіального предиката, він мав подати ранжовану пропозицію з трьох можливих предикатів. При цьому діяло правило, що обраний таким чином територіальний предикат не повинен був збігатися з реально існуючою назвою населеного пункту [3]. Винятки з цього правила потребували окремого схвалення Міністерства внутрішніх справ або особисто монарха і надавалися лише тоді, коли заявник у відповідному місці здійснив особливо «видатний військовий подвиг» [6]. Це правило призвело, як зазначає Іштван Деак, до великої кількості досить своєрідних предикатів, які легко ідентифікували їхніх носіїв як представників нового дворянства [1].
Деякі офіцери обирали як предикат, наприклад, вказівку на місце, де вони служили протягом свого тридцяти- або сорокарічного терміну служби, або ж пропонували більш-менш креативні описи. Підполковник Адам Бранднер, наприклад, у 1906 році на згадку про свою службу на горі Вовчий зуб (Vučji zub, нім. Wolfszahn) на кордоні Боснії та Герцеговини обрав предикат «Едлер фон Вольфсцан». Фельдмаршал-лейтенант Герман Кусманек, у свою чергу, у 1913 році обрав предикат «фон Бургнойштедтен» на вдячну згадку про свій колишній навчальний заклад — Терезіанську військову академію у Вінер-Нойштадті в Бурзі [7].
Могила майора спільного війська Карла Навратіля фон Кроненшильда
Інші офіцери при виборі свого територіального предиката намагалися продемонструвати своє покликання до військової професії або свою лояльність до монарха (наприклад, «Відеманн фон Шолом На Поготові» (Warnhelm), «Вальдштейн Едлер фон Слава Зброї» (Heilwehr) або «Навратіл Едлер фон Щит Корони» (Kronenschild)). Оскільки багато військових гарнізонів знаходилися в угорських або слов’янських областях монархії, предикати, обрані офіцерами, які там дислокувалися, відображали етнічне різноманіття Австро-Угорщини [1].
Характерні територіальні предикати нобілітованих габсбурзьких військових навіть потрапили до літературних творів; так, наприклад, Карл Краус згадує генералів «Шлепічку фон Шлахтентрой» та «Деммера фон Дратфергау» [8], Роберт Музіль та Вільгельм Мустер пишуть про генерала «Штумма фон Бордвер», тоді як Герцмановський-Орландо згадує капітанів лейбгвардії трабантів «Стоєсбала фон Штандшлаф» та «Квапіла Едлера фон Сумпфрітт» [9].
Нарешті, до клопотання додавався ескіз герба з фаховим описом. Хоча кожен заявник принципово міг самостійно розробити свій герб [1] і вільно визначати символіку, ескіз приймався лише після того, як компетентний чиновник Міністерства внутрішніх справ, «гербовий цензор» (Wappenzensor), оцінював його як відповідний правилам мистецтва та становищу.
Після того, як заявник збирав усі необхідні документи, він мав надіслати аркуші з належними гербовими марками або до Військового міністерства спільного війська (k.u.k. Kriegsministerium), або до відповідного йому австрійського чи угорського Міністерств оборони (k.k. Ministerium für Landesverteidigung /k.u. Honvédministerium). Звідти клопотання пересилалося до австрійського чи угорського Міністерства внутрішніх справ, де документи ретельно перевіряли [3].
Для оцінки клопотання використовували не лише подані заявником характеристики поведінки, але й записи в списках поведінки. Якщо хоча б одна з вимог була відсутня [2] або виникало заперечення на підставі поданих документів, клопотання про надання системного дворянства відхилялося [3]. У цьому випадку заявник, як і будь-який інший громадянин, мав можливість подати клопотання про піднесення до дворянського стану «за особливі заслуги» [2].
Однак австро-угорські монархи завжди залишали за собою право за наявності відповідних обставин, що заслуговують на увагу, не зважати на деякі недоліки.
Ескіз герба з гербовою маркою та позитивною оцінкою гербового цензора, 1917 рік
Надання системного дворянства здійснювалося без сплати податку, тобто без оплати так званого «дворянського податку» [4], який зазвичай був обов’язковим для інших піднесень до дворянства. Для простого австрійського дворянства, наприклад, дворянський податок у 1915 році становив значні 2100 крон [2]. Натомість збори за почесне слово «Едлер», територіальний предикат та оформлення дворянського диплома завжди мали сплачуватися і при системному дворянстві [4], причому за територіальний предикат та почесне слово «Едлер» нараховувалося по 10% від дворянського податку, встановленого для простого дворянства. Звільнення від податків на предикат або почесне слово принципово не передбачалося [10]. За надання системного дворянства офіцеру-заявнику нараховувалися наступні збори: