Створення Австрійської імперії проходило як розширення суто сухопутної держави. Невеликий флот імперія отримала після придбання частини адріатичного узбережжя з Венецією. Не дивно, що будівництво кораблів і комплектування екіпажів забезпечувалося італійськими підданими Дунайської монархії. Зі зміною внутрішньополітичної ситуації та подовженням узбережжя за рахунок балканських провінцій відбулася й інтернаціоналізація флоту монархії. Лише після революцій 1848 року австрійський флот став імперським, з переважанням німецького елемента серед командування та матросами з усіх куточків імперії. Головною суднобудівною базою монархії була Stabilimento Tecnico Triestino (STT) у Трієсті, що була заснована в 1857 році, Cantiere Navale Triestino (CNT) спеціалізувалася на невеликих кораблях, у Полі працювала друга за потужністю казенна верф, а у Фіумі угорці побудували суднобудівний філіал Danubius. За артилерію та броню в імперії відповідали чехи — компанія «Шкода» у Вітковиці. Весь суднобудівний комплекс сформувався лише наприкінці ХІХ століття, раніше частину кораблів замовляли за кордоном. Комплектування екіпажів було змішаним — вся імперія в мініатюрі, часто матроси не розуміли команд німецькою та не могли зрозуміти один одного.
Rudolf Montekukkoli
Анонсована у 1905 році програма адмірала Монтекукколі з розвитку флоту передбачала створення найближчим часом армади з 12 лінкорів, чотирьох броненосних та восьми легких крейсерів, 18 есмінців, 36 великих міноносців та шести субмарин. В наявності було лише шість броненосців у строю чи на верфях, і навіть три броненосця берегової оборони.
General-Schiffbau-Ingenieur Siegfried Popper
Якщо раніше австрійці будували відносно невеликі броненосці, то тепер вони набралися досвіду для того, щоб будувати кораблі рівня ескадрених броненосців провідних морських держав. П’ять різних перспективних проектів було розглянуто 1905–1906 років. Головний інженер флоту Зігфрід Поппер схилявся до ідеї єдиного головного калібру — два варіанти передбачали 6305-мм або 8280-мм гармати, але через їх вагому водотоннажність, під яку не були розраховані існуючі доки, і велику вартості, затвердили компромісний проект.
У результаті австрійський флот поповнився трьома сучасними австро-угорськими ескадреними броненосцями, першими та останніми ескадреними броненосцями 1-го рангу австрійського флоту.
Найменування кораблі отримали на честь знаменитих полководців двоєдиної монархії — «Radetzky» (граф Йозеф Венцель Радецький фон Радец (Ioseph Wenzel Radetzky von Radez, 1766–1858) – фельдмаршал, переможець італійців при Кустоцці та Наварі.) та «Zrinyi» (граф Міклош фон Зріньї (Miklos von Zrinyi, 1508-1566 рр.) був героєм облоги Сигетвара), а також на честь «Erzherzog Franz Ferdinand».
Щоб уникнути плутанини з попередніми кораблями типу «Erzherzog Karl», вже в 1909 році було запропоновано назвати цей тип не по головному кораблю («Erzherzog Franz Ferdinand»), а як тип «Radetzky» (нім. Radetzky-Klasse, угор. Radetzky-osztály).
У підкласі додредноутів «Radetzky», незважаючи на найжорсткіші ліміти до водотоннажності, був на рівні кращих зразків. Особливо гарною була артилерія — чудові 305-мм гармати концерну «Шкода» мали скорострільність три постріли на хвилину (при подачі снарядів з підбаштового льоху — 2,5), за потужністю допоміжного калібру він поступався лише французьким «Дантонам». Унікальна особливість конструкції полягала в наявності броньованого подвійного дна. Це мало підвищити захист корабля від підводних вибухів.
У результаті своєї малої водотоннажності, вони виявилися надмірно озброєними (6 башт) і мали занадто легку конструкцію корпусу. Наслідком була конструктивна слабкість корпусу в районі носової бойової рубки та носових льохів, що викривляло корпус і призвело до серйозних деформацій другого дна в середній частині корабля та вимагало додаткових підкріплень.
Усі три кораблі були збудовані фірмою Stabilimento Technico Triestino за проектом головного корабельного інженера австрійського флоту Поппера. Спуск кораблів пройшов, як і було заплановано, в 1908–1910 роках. Після спуску «Erzherzog Franz Ferdinand» на його місці відразу ж було закладено «Zrinyi». «Radetzky» будували на другому елінгу того ж заводу та планували до спуску на самому початку 1909 року.
SMS Radetzky (Stabilimento Tecnico Triestino). Закладений 26 листопада 1907 року, спущений на воду 3 липня 1909 року, вступив до строю 15 січня 1911 року. Проданий на злам у 1920 році.
SMS Erzherzog Franz Ferdinand (Stabilimento Tecnico Triestino). Закладений 12 вересня 1907 року, спущений на воду 30 вересня 1908 року, вступив до строю 5 червня 1910 року. Проданий на злам у 1926 році.
SMS Zrínyi (Stabilimento Tecnico Triestino). Закладений 20 січня 1909 року, спущений на воду 12 квітня 1910 року, вступив до строю 15 вересня 1911 року. Проданий на злам у 1920 році.
- Водотоннажність 14.508 т нормальна, 15.845 т повна. Довжина 138,8 м максимальна. Ширина 24,6 м. Осадка 8,1 м.
- Бронювання:
- пояс: 100–230 мм
- палуба: 48–51 мм
- башти ГК: 60–250 мм
- башти СК: 50–200 мм
- каземати ПМК: 120 мм
- командирська рубка: 100–250 мм
- протиторпедне переборка 54 мм
- Двигуни — 12 котлів типу Ярроу; 4-циліндрові парові машини потрійного розширення, 19.800 к.с., 2 гвинта. Швидкість ходу 20,5 вузлів максимальна, 10 вузлів крейсерська. Дальність плавання 4000 миль на 10 вузлах. Екіпаж 876 чоловік.
- Озброєння:
- дві башти по дві 305-мм/45 (остання цифра — довжина ствола в калібрах)
- чотири по дві 240-мм/45
- 20 лафетів по одній гарматі 100-мм/50 K10
- чотири 66-мм зенітних гармат
- дві 66 мм (2,6 дюйма ) L/18 посадкових гармат
- чотири 47-мм/44
- одна 37-мм/44
- Мінно-торпедне озброєння: 3×450-мм підводних ТА.
У 1915 р. дві 66-мм гармати замінено на зенітки такого ж калібру.
У 1911 «Radetzky» представляв Австро-Угорщину на коронаційному параді в Спітхеді у Великій Британії. В 1912 році всі три новеньких броненосці взяли участь у грандіозній міжнародній демонстрації сили в Іонічному морі, покликаної охолодити войовничий дух сербів під час Балканських війн. За виключенням австро-угорських лінкорів у ній брали участь німецький «Breslau», французький «Edgar Quinet», італійський «Ammiraglio di Saint-Bon» та британський «King Edward VII». Пізніше під командуванням адмірала Сесіля Берні всі ці кораблі блокували узбережжя Чорногорії та не допускали перекидання сербами підкріплення до Шкодеру. Під час операції з «Radetzky» було здійснено перший в австрійському флоті запуск гідролітака.
На початку Першої світової війни лінкори прикривали прорив «Гебена», а в жовтні 1914 року подавили встановлені французами в Чорногорії на горі Ловчен батареї, що обстрілювали порт у Каттаро. В травні 1915 року в складі австрійської ескадри вони виходили на обстріл італійського узбережжя біля Анкони відразу після вступу Італії у війну. Залишок війни кораблі простояли у бездіяльності в порту Поли.
Крах Дунайської монархії та капітуляція її збройних сил запустили процес грандіозного поділу восьмого за могутністю флоту у світі. Останній монарх Австро-Угорщини Карл одним із останніх указів передав імперський флот Національній раді південних слов’ян (оргкомітету Югославії). З флоту негайно дезертували німці, угорці та чехи зі словаками.
Проблемою великого та беззахисного флоту активно зайнялися найбільш зацікавлені — італійці. Хоча поява нового військово-морського гравця у вигляді Югославії не влаштовувала й інших союзників, 1 листопада 1918 року в бухті Поли італійськими диверсантами був підірваний дредноут «Югославія» (колишній «Вірібус Унітіс»). До головної бази флоту наближалися італійські війська, а на горизонті 10 листопада з’явився італійський флот.
Не бажаючи здаватися італійцям, югославські офіцери вивели «Radetzky» та «Zrínyi» з Поли і, піднявши американські прапори, перейшли в бухту Кастаелі поблизу Спалато. Звідти вони відправили радіограму американському флоту з проханням прийняти їхню капітуляцію. Цілком випадково повідомлення прийняв найближчий загін американських катерів під командуванням лейтенант-комендора Е. Спарфорда. У бухті він побачив два величезні броненосці під американськими прапорами.
Італійцям вдалося захопити в Полі лише «Erzherzog Franz Ferdinand».
Але, як це прийнято в демократичних країнах, жодні юридичні хитрощі не мають значення, коли є конкретна мета. Ні прапор Югославії, що оголосила нейтралітет, ні американський прапор не врятували колишні австрійські кораблі.
У березні 1919 року італійці влаштували у Венеції великий морський «Парад Перемоги». 24 березня «Erzherzog Franz Ferdinand» разом з іншими захопленими австрійськими кораблями під італійським прапором і відомий італійським екіпажем увійшов у гавань Венеції, пройшов повз короля Італії, якому був відданий салют. Так італійці влаштували тріумф, який вони не зуміли завоювати силою зброї.
У результаті всі три лінкори все одно опинилися в руках італійців. У 1920–1922 роках вони розібрали на метал «Radetzky» та «Zrinyi», а в 1926–1927, після протесту Міжнародної контрольної комісії, й «Erzherzog Franz Ferdinand».
Лінкори типу «Radetzky» були красивими кораблями, з гармонійними обрисами, акуратні, потужні, гладкопалубні, з двома високими димовими трубами та двома щоглами, вони здалеку були дуже схожі на британські броненосці типу «King Edward VII». Зовні вони набагато більше були схожі на дредноути, ніж на ескадрені броненосці.
При своєму невеликій для додредноута водотоннажності вони були відмінно озброєні та чудово збалансовані для умов Адріатичного моря. Технічно, на малих та середніх дистанціях бою, «Radetzky» були цілком еквівалентні раннім дредноутам (поступаючись, втім, на основних на той час далеких дистанціях). Численна скорострільна артилерія середнього калібру перевершувала таку в англійців та італійців, дещо поступаючись лише на третину більш важким французьким «Дантонам».
Практично всі надбудови були захищені бронею, надводний борт був також заброньований на дуже великій площі (останнє, втім, вже було зростаючою тенденцією на австрійських броненосцях, починаючи з 1890-х років), і вперше був введений броньовий підводний захист (ймовірно, не в останню чергу для прикриття льохів бортових веж).
«Radetzky» перевершували всі італійські броненосці та були непростим противником навіть для перших італійських дредноутів. Вони забезпечили австрійцям міцний паритет на Адріатиці.
Хоча в глобальному масштабі, через поспіх з будівництвом нових кораблів до модернізації доків, флот отримав три прекрасні кораблі, що застаріли ще на стадії проекту.
З недоліків помітна була конструктивна слабкість корпусу. За швидкістю австрійці трохи поступалися італійським лінкорам типу «Regina Elena». Та й силова установка з парових машин була явно архаїчним рішенням, хоча в умовах Адріатики вона забезпечувала цілком прийнятну швидкість й економічність.