Доктор Орест Зарицький — останній керівник санітарної служби військово-морського флоту Австро-Угорщини

---

Леонід Кирилаш (Запоріжжя)

Орест Зарицький (Orest Zarzycki) народився у 1863 році в селі Стриївка, Збаразького повіту, що на Тернопільщині. Його батько — греко-католицький священик отець Климентій Зарицький (1825 р.н.) був настоятелем церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці і парохом громади села Стриївка з 1853 до 1910 року (тобто 57 років), коли у 85-річному віці був звільнений від служби і став пенсіонованим. Зарицькі, які походили з давнього шляхетського роду і належали до гербу «Новіна», яскраво проявили себе в різних галузях державної і суспільної діяльності. У ХІХ — на початку ХХ століть немало представників цього роду відзначилось на ниві церковного служіння Богу і людям. Вони були серед тих, хто будив національні почуття у західноукраїнського селянства. Лише у Львівській єпархії в 1909 році служило 7 парохів Зарицьких, серед яких і о. Олексій з Великої Тури — молодший брат о. Климентія. Не нажив за понад піввікову службу о. Климентій Зарицький великих статків і мешкав із сім’єю у хаті-ліпянці із саману, але дітей виростив достойних. Старший син Володимир після отримання університетської освіти служив адвокатом і суддею у Тернополі, дочки Ольга і Євгенія стали дружинами греко-католицьких священників Йони Пелехатого і Володимира Кузьми на Золочівщині.

Та самий незвичний життєвий шлях судився молодшому сину Оресту, якому довелось прикласти немало зусиль, щоб стати освіченою людиною. Лише в 1876 році, у 13-річному віці, він поступив до цісарсько-королівської гімназії у Тернополі. До цього часу хлопець уже пройшов курс навчання дворічної народної школи у Стриївці та п’ятирічної міської школи у Збаражі. У гімназії Зарицький навчався старанно і всі класи закінчував «з відзначенням».

Оскільки з досягненням 20-річного віку його мали асентерувати (призвати) на 3-річну строкову службу в збройних силах, Орест скористався своїм правом достроково здати так званий «Inteligenz-Prüfung» за програмою кадетської школи, завдяки чому він мав після закінчення гімназії відслужити лише рік однорічним добровольцем і отримати звання офіцера резерву. З 2 березня 1883 року, після принесення присяги на вірність цісарю Францу-Йосифу І, розпочався відлік військового стажу кандидата на офіцерське звання Зарицького. Влітку 1884 року він успішно здав матуру (випускні екзамени) у вищій гімназії в Тернополі і тим самим отримав повноцінну середню класичну освіту.

Потім було навчання на медичному факультеті столичного Віденського університету, відомого в Австрії, як «хауптуні», тобто, головний. Хлопець з далекої Галичини наполегливо осилював медичні науки, але при цьому, хоч і був мовчазним, не сторонився громадської роботи. Восени 1888 року товарищі обрали Ореста, як свідомого українця, головою віденського студентського товариства «Січ». Тут він познайомився із земляком-галичанином, старшим за віком на три роки випускником Віденського університету, морським лікарем Ярославом Окуневським і за його прикладом обрав своїм майбутнім військово-морську службу. Згідно з контрактом, укладеним з Воєнним міністерством, студент отримував державну стипендію (лише в разі успішного навчання), а натомість був зобов’язаний після завершення студій шість років відслужити у збройних силах як лікар-офіцер.

Отримавши у 1890 році диплом «доктора всіх лікарських наук», Зарицький протягом півроку стажувався у Віденському шпиталі №1, а після присвоєння йому 30 січня 1891 року рангу корветного лікаря (Korvetten-Arzt — перше військово-морське офіцерське лікарське звання, рівноцінне лейтенанту флоту. Морські лікарі були об’єднані в військово-морський лікарський офіцерський корпус, мали свою систему офіцерських звань, які прирівнювались до звань морських (стройових) офіцерів. Оскільки на сьогодні офіцерські ранги k.u.k. Kriegsmarine для пересічного читача є маловідомим, у тексті статті конкретні морські лікарські звання прирівнюються до сучасних звань військових лікарів у Збройних силах України, крім рангу контр-адмірала, належність до якого підкреслювали Ярослав Окуневський і Орест Зарицький та визнавали їх сучасники.) прибув на постійне місце служби – до головної бази цісарського флоту Поли (тепер Пула в Хорватії). Майже 28 років життя доктора Зарицького буде пов’язане з величною будівлею Військово-морського (надалі — Морського) шпиталю, де він пройшов шлях від корветного лікаря до морського генерального штабного лікаря, від стажиста до начальника цього шпиталю і керівника санітарно-медичної служби флоту.

В своє перше далеке плавання Орест Зарицький відбув першого вересня 1891 року на борту вітрильно-гвинтового корвету «Аврора» (S.M.S. «Aurora») як молодший корабельний лікар. Забезпечуючи отримання практичного досвіду морськими кадетами (кандидати в офіцери, які закінчили курс навчання у Морській академії і мали набути необхідний плавальний ценз), «Аврора» перетнула Атлантику і до весни 1892 року відвідала майже всі порти Карибського моря і Мексиканської затоки, а завершила перебування в американських водах візитом до Нью-Йорку. За цей час Зарицький не лише дбав про стан здоров’я моряків, накопичував фахові знання та лікарський досвід, а й проявив себе як допитливий природознавець. Так, на карибському острові Санта-Круз він придбав череп стародавньої людини, який потім передав до Віденського музею природознавства.

Під завершення свого далекого плавання екіпажу «Аврори» випала нагода стати учасником історичної події. У серпні 1892 року в іспанському містечку Уельва відбулися урочисті проводи копії каравели «Санта-Марія» до Америки на святкування 400-річчя відкриття Христофором Колумбом цього континенту. Міжнародна ескадра гарматним салютом вшановувала маленький вітрильник. Так починала творитись єдина Європа…

Після повернення до Поли 23 вересня 1892 року «Аврора» була виведена в резерв, а доктора Зарицького через три дні призначено на казематний панцерник «Габсбург» (право на першу 3-місячну відпустку молоді офіцери набували лише після 3-х років служби або двох років безперервного плавання), з січня 1894 року — головним лікарем (Chef-Arzt) корвету «Ерцгерцог Фрідріх», потім на флагманський панцерник «Будапешт» та інші кораблі. Періоди корабельної служби морських лікарів обов’язково чередувались з практикою у Морському шпиталі та тривалими відрядженнями на стажування до кращих клінік Відня.

1 травня 1893 року Оресту Зарицькому присвоєне звання фрегатного лікаря (Fregatten-Arzt — фрегатний або старший лейтенант), а 1 листопада 1898 — корабельного лікаря (Linienschiffs-Arzt — капітан). В 1899 році його нагороджено Бронзовою Ювілейною пам’ятною медаллю для збройних сил.

У 1900 році в Китаї спалахнуло криваве народне повстання проти іноземного і антихристиянського спрямування, яке отримало назву «боксерського». Було убито сотні європейців і тисячі китайців-християн. На стороні повстанців виступили й китайські урядові війська. Австро-Угорщина, Великобританія, Італія, Німеччина, Росія, США, Франція і Японія спільними зусиллями розгромили основні сили повсталих, захопили Пекін і продовжили «наведення порядку» в провінціях Китаю.

В цей час кожна з держав-учасників утримувала в китайських водах своє корабельне з’єднання, в тому числі, й Австро-Угорщина. Корабельний лікар Орест Зарицький очолював санітарну службу на крейсері «Цісарева Елізабет» (S.M.S. «Kaiserin Elisabeth»), який прибув до берегів Китаю у вересні 1900 року. Командувач австрійською ескадрою, контр-адмірал граф Монтекукколі відразу ж призначив його, як найбільш досвідченого фахівця, головним лікарем на штабний крейсер «Цісарева і королева Марія-Терезія» (S.M.S. «Kaiserin und Königin Maria Theresia»), а фактично, флагманським лікарем ескадри. «Правою рукою» Зарицького став молодший лікар крейсера українець Володимир Вербенець. Коли навесні 1901 року «Марія-Терезія» відбула до Японії на ремонт, флагманським кораблем став «Цісарева Елізабет», на який знову повернувся доктор Зарицький. Майже рік він організовував і безпосередньо очолював служби охорони здоров’я, як на борту австрійських кораблів, так і в підрозділах морської піхоти, що виконували завдання на китайському сухопутті. Під керівництвом Зарицького морські лікарі разом з матросами-санітарами рятували життя пораненим під час бойових дій і тим, які занедужали від різних тропічних хвороб, а головне — ефективно запобігали виникненню і розповсюдженню епідемічних захворювань.

За службові заслуги під час Китайської експедиції декретами цісаря Франца-Йосифа І доктора Зарицького нагороджено в 1901 році Воєнною медаллю, а в 1902 році — Золотим хрестом заслуг з Короною. Воєнної медалі був удостоєний і корветний лікар Володимир Вербенець.

Останньою плавучою одиницею флоту, на якій Орест Зарицький служив головним лікарем, було допоміжне судно «Пелікан» (S.M.S. «Pelikan»), що прозаїчно класифікувалося як «корабель-торпедосховище». Та реально «Пелікан», обладнаний зручними і вишуканими житловими приміщеннями, використовувався як корабель управління і адміралтейська яхта. Досить часто замість високопосадовців флоту в його апартаментах поселялись численні ерцгерцоги цісарського роду Габсбургів. Доктору Зарицькому доводилось іноді виконувати роль придворного та адміральського лікаря. Зате взимку, коли «Пелікан» перебував у резерві, галичанин перебирався у відрядження до далматинського міста Зара (сучасний Задар у Хорватії), де відбирав здорове поповнення для флоту і надавав безкоштовно лікарську допомогу місцевим рибалкам і пастухам. За його незвичне в цих краях хвилясте волосся проміж собою далматинці доброзичливо називали лікаря «Кудре».

Після отримання 1 травня 1906 року звання морського штабного лікаря (Marinestabsarzt — майор) завершилася корабельна служба доктора Зарицького, оскільки штабні лікарі мали організовувати і забезпечувати функціонування служб охорони здоров’я з «берегових» посад. Понад десятиліття він служив у Морському шпиталі, керуючи різними відділеннями цього великого медичного закладу. Орест Зарицький стояв у витоків морської епідеміології, очолюваний ним хіміко-бактеріологічний відділ розробляв і впроваджував протиепідемічні заходи захисту військовослужбовців флоту і цивільного населення. Ризикуючи власним здоров’ям, він неодноразово особисто очолював боротьбу з малярією та іншими пошестями в регіонах і населених пунктах східної Адріатики.

У 1908 році лікаря нагороджено Рицарським хрестом ордена Франца-Йосифа, яким до нього з українців був удостоєний лише Ярослав Окуневський, а також Військовим Ювілейним хрестом. Першого травня 1909 року доктору Зарицькому присвоєне звання морського старшого штабного лікаря 2 класу (Marine-Oberstabsarzt 2. Klasse — підполковник), а 1 грудня 1913 року — морського старшого штабного лікаря 1 класу (Marine-Oberstabsarzt 1. Klasse — полковник).

Але й при високих чинах у повсякденному житті Орест Зарицький залишався дуже скромною і порядною людиною. Особисте життя лікар присвятив улюбленій роботі. Він не створив своєї сім’ї, не мав власного житла. Зате у відпустки регулярно навідувався на батьківщину, уособленням якої для нього були рідна Стриївка і село Кругів на Золочівщині, де мешкала його старша сестра Ольга зі своїм чоловіком о. Йоною Пелехатим — парохом греко-католицької громади села Нище. Орест привозив їм подарунки з далеких подорожей і розповіді про заморські країни. Тут він відпочивав душею в сімейному колі близьких йому людей…

Як дійсний український інтелігент того часу, морський лікар регулярно жертвував на різні потреби свого народу, однак категорично заперечував, щоб його ім’я вказувалось серед списків меценатів.

В роки Першої світової війни доктор Зарицький входив до керівного складу санітарно-медичної служби флоту, був командантом (командиром і головним лікарем одночасно) Морського шпиталю. Офіцерський хрест ордена Франца-Йосифа й Офіцерський хрест почесної відзнаки Червоного Хреста (причому обидва з Воєнними відзнаками) стали визнанням його організаторських і лікарських заслуг. Першого листопада 1917 року цісар Карл I присвоїв Оресту Зарицькому вище військово-морське лікарське звання (адміральського рангу) — морського генерального штабного лікаря (Marine-Generalstabsarzt — контр-адмірал).

1 грудня 1917 року Ярослав Окуневський звільнився з посади глави санітарного управління флоту, яка мала незвичну для наших днів назву — Санітарний шеф Адміралтейства в Полі (Sanitätschef des Hafenadmiralats in Pola), і з головою поринув у справу визволення України. Його наступником було призначено Ореста Зарицького. Австрія здавна є одною з провідних держав у царині охорони здоров’я населення, традиційно має висококваліфіковані національні медичні кадри. Згодьтесь, якщо при таких обставинах головна посада в системі санітарного забезпечення військово-морського відомства переходить від одного українця до іншого, це, в першу чергу, є свідченням найвищої кваліфікації і талановитості наших лікарів.

Під керівництвом контр-адмірала Зарицького несли службу півтори сотні дипломованих лікарів і більше тисячі осіб середнього та молодшого медичного персоналу, які забезпечували охорону здоров’я понад 100 тисяч військовослужбовців флоту і армії. «Господарство» Зарицького складалось із величезного Морського шпиталю в Полі, трьох допоміжних берегових лікарень, більше десяти шпитальних суден і санітарних транспортів, медичних служб на кораблях і в з’єднаннях, на сухопутному фронті і на воєнних підприємствах. В зону відповідальності санітарного департаменту флоту входило все східне узбережжя Адріатичного моря — від Трієсту на півночі і до Которської бухти на півдні, ріка Дунай з притоками, як зона діяльності однойменної флотилії, а з весни 1918 року і порти України, в яких стали базуватися австрійські кораблі. На ключову посаду морського санітарного референта при командуванні Східною армією Зарицький призначив морського старшого штабного лікаря 1 класу Маркила Рожанківського, який не лише організував австрійські медичні служби в портах України, а й надавав дієву допомогу у формуванні санітарно-медичних структур українського флоту.

Останнім визнанням заслуг контр-адмірала Зарицького перед Дунайською монархією став Офіцерський знак за 25-річну військову службу, отриманий ним у 1918 році. За кількістю нагород (8) Орест Зарицький зрівнявся з Ярославом Окуневським, однак у останнього  три нагороди з восьми були іноземних держав, які носили дещо символічний характер.

За воєнні роки помітно погіршився стан продовольчого забезпечення військ і мирного населення, що сприяло розвитку багатьох захворювань, в тому числі епідемічних. У 1918 році розпочався стрімкий наступ «іспанського» грипу, від якого померло більше людей, ніж загинуло в результаті бойових дій за весь час Великої війни. Однак до останнього дня існування Дунайської імперії всі служби охорони здоров’я, в тому числі й військово-морська, продовжували ефективно виконувати свої функції.

Для флоту Австро-Угорщини останній день настав 30 жовтня 1918 року, коли цісар Карл I оголосив про передачу кораблів і портів Комітету південних слов’ян і про демобілізацію моряків всіх інших національностей.

Орест Зарицький важко переживав розпад всього, що було створене великими зусиллями, але, як українець, вірив, що його Батьківщина тепер має реальний шанс стати вільною. Та повернутись відразу в Україну адмірал не мав можливості. Як останній керівник санітарного відомства, яке перебувало у стані розформування, він зобов’язаний був забезпечити проведення всіх ліквідаційних заходів. Адже це стосувалось вирішення доль тисяч людей, а також матеріальних цінностей на величезні суми. Цією роботою доктор Зарицький керував із Відня, куди він переїхав із окупованої італійцями Поли.

Завдяки спільним зусиллям Ярослава Окуневського і Ореста Зарицького при післявоєнному розподілу і розпродажу запасів медикаментів і санітарного обладнання представники України змогли за невисокими цінами, а іноді й безкоштовно, придбати багато необхідного. Зокрема, було організовано два повністю устаткованих санітарних поїзда, один з яких призначався для Галицької армії, а другий під проводом морського лікаря Дениса Новака відбув до Вінниці для армії і населення Української Народної Республіки. Подолавши численні перешкоди, потяг із 73 вагонів у листопаді 1919 року прибув до місця призначення. У будівлі жіночої гімназії був оперативно обладнаний шпиталь Українського Червоного Хреста, лікарі і персонал якого змогли врятувати немало людських життів. На жаль, сам керівник шпиталю, колишній морський штабний лікар (майор) Денис Новак, захворів на тиф і загинув.

Роль Ярослава Окуневського, Ореста Зарицького, Володимира Вербенця та інших українських лікарів у організації надання медичної допомоги Україні ще не висвітлена і чекає свого дослідження.

Після поразки української справи доктор Зарицький у 1922 році повернувся на батьківщину зі словами: «Хочу померти на рідній землі». Оскільки у Стриївці із Зарицьких нікого не залишилось, він поселився у Кругові в будинку зятя і сестри Пелехатих. Десятиліття напруженої праці і невдачі, як особисті, так і національного масштабу, виснажили старого моряка. Як людина честі, він з огидою відсторонився від післявоєнної «прихватизації» і не надбав ніяких статків. Польська держава, яка мала виплачувати пенсії ветеранам Великої війни, всіляко ухилялась від виконання цього обов’язку, тому Зарицькому довелося жити фактично на утриманні родини Пелехатих. На жаль, ще не знайдено письмових свідчень про його післявоєнне життя. Лише із покоління в покоління серед селян Кругова, Нищого і сусідніх сіл передаються спомини про «генерала», який безплатно надавав лікарську допомогу всім, хто її потребував.

Немало радости доставляло Зарицькому спілкування з молодшим поколінням — дітьми племінниці Ірени, його внучатими племінниками — Сергієм, Йоною і Ольгою Сохоцькими. За прикладом двоюрідного діда Сергій також обрав лікарську професію.
На початку листопада 1930 року Орест Зарицький тяжко захворів. Незважаючи на погану погоду і важку дорогу із Золочева приїхав доктор Осип Залужний (колишній лікар Української Галицької армії), та вже було запізно. У понеділок 3 листопада доктор Зарицький відійшов у Вічність.

Похорон старого адмірала був велелюдним. Останню пошану покійному віддали селяни із Кругова, Нищого і сусідніх сіл, семеро греко-католицьких священників взяли участь у похоронній церемонії. Оскільки о. Йона Пелехатий, хоч і мешкав у Кругові, був парохом Нищого, поховали померлого на цвинтарі цього села поряд з церквою Івана Хрестителя. Весь чотирьохкілометровий шлях від Кругова до Нищого сільська молодь несла труну з покійним на плечах…

Через шість років померли подружжя Пелехатих і їх поховали поряд з Зарицьким, а у 1948 році там же знайшла останній притулок племінниця Ірена Сохоцька-Пелехата. Рідні хотіли збудувати фамільний гробівець, але подальші події порушили ці плани. В 1941 році німецькі військові розстріляли вчителя Йону Сохоцького, в 1944 році на захід емігрував Сергій Сохоцький, а на початку 50-х із будинку в Кругові нова влада виселила сім’ю Ольги Сохоцької-Квасниці і вони були вимушені покинути рідне село. Нікого із нащадків Зарицьких-Пелехатих у Кругові та Нищому не залишилось. А новий адміністративний поділ розділив ці два населених пункти по різних областях: Кругів – до Золочівського району Львівської, а Нище – до Зборівського району Тернопільської.

Згодом на гроші, що прислав із Канади відомий лікар-кардіолог Сергій Сохоцький, побудували надгробний пам’ятник Пелехатим. А на могилі Ореста Зарицького спорудили лише бетонну плиту. Ставити надгробок цісарському адміралу, який до того ще й допомагав «петлюрівцям», не ризикнули. Не ті часи були…

Минулого року виповнилося 150 років з дня його народження. Лікар-адмірал Зарицький всім своїм життям творив у чужих краях добру славу про Україну і українців, вірно служив своєму народу і тим залишив про себе достойну пам’ять.

Невже й далі він спочиватиме у безіменній могилі?

На жаль, мої неодноразові звернення через пресу до громадськості і влади не принесли бажаного результату…

Двоюрідні правнучки доктора Ореста Зарицького — Зореслава Жолнович, яка мешкає у селищі Олесько Буcького району, що на Львівщині, та Ярослава і Лідія Квасниці із Львова, отримуючи мізерну пенсію, відкладають від неї щомісячно частку і, хоч їх можливості дуже обмежені, твердо налаштовані спорудити скромний надгробок над могилою свого давнього родича — цісарського адмірала, який завжди залишався українцем.

Декілька років тому мені довелося побувати у хорватському місті Пула (колишня Пола), де на кожному кроці зустрічаються пам’ятки часів Австро-Угорщини. Продовжує функціонувати як міська лікарня будівля колишнього Морського шпиталю, якій уже виповнилося понад 150 років. За звичкою місцеві мешканці продовжують називати заклад «морнарічка болніца», тобто, «морська лікарня». На жаль, ніхто в ній навіть гадки не має, що століття тому тут плідно працювали талановиті українські лікарі…

У домі Зореслави Жолнович зберігається велика раковина-мушля, яку понад 110 років тому привіз із Японії корабельний лікар Орест Зарицький. Якщо прикласти її до вуха, то ясно чути шум далекого моря, яке неначе шепче: «Все пройде, все минеться, все забудеться…» Запорукою від забуття є лише людська пам’ять.

Автор висловлює щиру подяку за допомогу в досліджені життєпису Ореста Зарицького відомому краєзнавцю Василю Гуменюку і музиканту Мирону Фурта зі Львова, поліграфісту Володимиру Карому із Снятина (Івано-Франківщина) і лікарю Олегу Скульському із Червонограда (Львівщина).