Володимир Мільчев
Подальша доля запорозьких козаків після ліквідації Російською імперією Запорозької Січі привертала до себе увагу істориків протягом ХІХ–ХХ ст. Разом з цим можемо відзначити й певну нерівномірність у висвітленні історії запорозького козацтва після 1775 р., коли окремі проблеми ще не знайшли свого дослідника. Однією з «білих плям» постсічової історії запорожців безперечно є нетривале перебування частини козаків у межах Військового Кордону Австрійської імперії, у історико-географічних областях Банат та Бачка.
Історіографію проблеми представлено нечисленними працями австрійських, угорських, російських, югославських та українських істориків, які спорадично з’являлися протягом ХІХ–ХХ ст. (1)
Відтак актуальними залишаються евристична робота у архівних та бібліотечних зібраннях України, Російської Федерації, Австрії, Хорватії та Югославії (Сербії), з метою введення до наукового обігу нових джерел з історії запорожців у південних регіонах австрійської держави наприкінці XVIII ст., та опрацювання нової концепції дослідження проблеми запорожців на Військовому Кордоні Австрійської імперії.
Завдяки підтримці Фонду Д. та П. Ковальських та Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті, авторові данної розвідки протягом червня-липня 2002 р. вдалося здійснити наукові відрядження до Хорватії та Югославії, попрацювати у архівосховищах та бібліотеках міст Загреб, Белград, Нові Сад та Панчево. Результатом цих відряджень стало виявлення додаткового кола джерел з історії запорожців у Банаті та Бачці.
Впродовж роботи з фондами архівосховищ Хорватії та Югославії (Сербії) нами було частково опрацьовано документацію військових та цивільних установ, у компетенції яких знаходилося коригування та контроль за різноманітними боками життя запорозьких поселенців: Славонської генеральної команди (2); підлеглих їй Чайкашського батальйону (3) та Німецько-Банатського граничарського полку (4); Бачко-Бодрошської жупанії (5) та Ілірійської придворної канцелярії (6).
Наявні у нашому розпорядженні архівні джерела та історіографічний доробок дозволяють, хоча й у загальних рисах, дати відповідь.на питання відносно часу та зон виходу запорожців у Бачку та Банат; умов на яких вони переселялися до Австрійської імперії; місць дислокації та кількості запорожців які оселилися на Військовому кордоні; долі запорозьких нащадків у Бачці та Банаті протягом ХІХ–ХХ ст.
Стосовно визначення зони виходу запорожців до Австрійської імперії, то ми вважаємо, що слід погодитися з точкою зору яку виказав ще П.Іванов (7). Згідно неї запорозькі насельники Бачки та Банату належать до тієї гілки запорожців яка до 1785 р. перебувала у князівствах Молдавії та Валахії і не підпадали, згідно умов Кючук-Кайнарджийського миру та Айнали-Кавацької конвенції, безпосередній юрисдикції турецького уряду, що й дало їм змогу безперешкодно виїхати до імперії Габсбургів. Донесення російських дипломатів з Ясс, за період 1784–1785 рр. підтверджують цей факт. Так, російський генеральний консул у Молдавії, Валахії та Бессарабії І.Северин 18 травня 1784 р., звертався до всіх запорожців, які мешкали по Дунаю на території князівств, з пропозицією повернення до російських володінь, обіцяючи їм пробачення їх провин (8). Однак, лише невелика частина запорожців у ці роки повернулася. Подібні погляди підтверджують і документи австрійського військового та цивільного командування (9). В них запорожці скрізь фігурують як підданці молдавського князя.
Абсолютна більшість дослідників та архівні джерела безпомилково вказують на 1785 рік, як на рік появи численних груп запорожців у австрійських володіннях, на Військовому Кордоні. Втім, окремі представники запорозької громади могли потрапляти туди і раніше. Так, маємо звістку ще від 1720 р. про наявність козаків серед населення шанця Фелдвар Потисько-Помориської ландміліції (10). Перетіканню невеликих груп запорозького козацтва на Військовий Кордон сприяв також маніфест австрійського імператорського двору від 10 січня 1769 р. про прийом на поселення у Бачці та Темешварському Банаті емігрантів з Російської імперії (11). Після 1775 р. він набув особливої актуальності для запорожців, які покинули рідні краї.
Перебіг подій, які передували переселенню запорожців до австрійських володінь був наступним. 1 квітня 1785 р. до австрійського військового представника у Ясах, капітана Бедеуса звернулися депутати від запорозьких громад, які вже 10 років замешкували у Молдавії, з проханням прийняти їх на цісарську службу (12). Згідно ордера генерал-майора Ерценберга з Чернівців, від 9 квітня того ж року, йому було надано повноваження вести переговори з запорожцями (13).
Подальше листування, яким супроводжувався процес переговорів із запорозькими депутатами, представлене ордерами Вищої Військової ради та Славонської генералкоманди до цивільного та військового командування на теренах Буковини, Ерделю, Бачки та Банату, та відповідними звітами та рапортами (протягом квітня-травня 1785 р.). Згідно них запорожці мали не викликаючи підозри молдавської влади, невеликими групами, переходити кордон з Австрійською імперією та зосереджуватися у Ерделі та Темешварському Банаті (14).
Відносно умов на яких оселялися запорожці на Військовому Кордоні у Банаті у вітчизняній історичній літературі побутує думка про те, що їм було надано широку автономію. Вважається, що вони складали окремий полк у складі граничарських полків, залишили за собою право користуватися своїми зброєю, обмундируванням та амуніцією та обирати собі старшину. Більш того декларується існування т. зв. Банатської Січі, яку весь час її існування очолювали кошові отамани.
Зауважимо, що запорожці ведучи переговори з представниками австрійського військового командування навесні 1785 р. дійсно намагалися зберегти широку автономію у системі Військового кордону, але австрійська влада погодилася лише на присвоєння офіцерських чинів невеликій кількості запорозької старшини. Відомо, що під час переговорів з австрійським урядом запорозькі депутати доводили, що мають у своєму складі чотирьох старшин які претендують на звання полковників австрійського війська. На це їм було вказано, що присвоєння полковничого звання залежатимеие лише від комплектності запорозьких команд нижніми чинами із розрахунку 1 полковник на 1000 козаків (15). Втім, досить часто офіцерські повноваження ці були чисто номінальними, оскільки австрійське командування у більшості випадків головними командирами козацьких загонів призначало граничарських офіцерів, сербів за національністю. Серед них нам відомі майор Кнежевич та ротмістр Чакітієвич, які влітку 1785 р. були призначені командирами та спостерігачами за запорожцями (16).
Питання про існування центрального запорозького поселення, — Січі, — на теренах Військового Кордону довгий час породжувало легенди та міфи у українській історичній науці. Відомості які наводить у своїй статті Л. Челап, посилаючись на матеріали Архіву Воєводини, стверджують, що запорозькі команди було розкидано по багатьох містах у Банаті і Бачці, — Сєнті, Сомборі, Суботіце, Нові Саді, Панчеві та ін., — часто на значній відстані одна від одної, та у невеликій кількості (по 150–160 козаків) (17). Питання про збереження запорожцями власних зброї та обмундирування відпало з порядку денного вже у перші дні по переселенню, коли з’ясувалося що у більшості козаків немає пристойної зброї та мундирів і вони самі погодилися на обмундирування за зразком граничар (18).
Зазначимо, що не слід дивуватися подібному стану речей та шукати у діях австрійського уряду відносно запорожців якогось підтексту. Існування «Банатської Січі» у межах австрійського Військового Кордону наприкінці XVIII ст. було абсолютно неможливим. Серія реформ Гільдбургхаузена на теренах Військового Кордону, впродовж 1735–1748 рр., остаточно скасувала залишки граничарської автономії та уніфікувала всі сфери життя його населення згідно стандартів, встановлених австрійським військовим командуванням (19).
Щодо кількості запорожців у Банаті та Бачці існує кілька стереотипних поглядів, які кочують по сторінках наукових видань починаючи з середини ХІХ ст. Згідно них запорожці у кількості 8000 чоловік мешкали у м.Сєнті та навколишніх селищах.
Дійсно саме ця цифра — 8000 козаків, фігурувала у відомостях наданих запорозькими депутатами австрійському командуванню відносно кількості запорожців, які знаходяться у Молдавії та готові заступити на цісарську службу. Саме ця цифра, традиційно наводиться багатьма авторами, починаючи з Гендльовика, як реальний показник чисельності австрійських запорожців. Втім, як видно з документів Славонської генерал-команди, австрійське командування вчинило досить жорстку фільтрацію запорожців, які прибували у межі імперії — в’їзд дозволили лише тим з них, хто спеціальними комісіями був визнаний здатним до військової служби за віком та фізичним станом; решту вислали (20). Не виключено також що більшість запорожців, які спочатку зажадали вступу на цісарську службу, довідавшись про кондиції австрійського військового командування, відмовилася від першопочаткового наміру. Загальна кількість козаків, які на осінь 1785 р. переселилися до Австрії, згідно відомостей різних авторів та архівних джерел, коливалася у межах 1000–1500 чоловік (21). Однак окремі групи запорожців — колишніх російських підданців, продовжували прибувати до прикордонних місцевостей Австрії аж до осені 1787 р. Австрійський уряд розміщував їх на території Військового Кордону (22).
Як видно з документів австрійського військового командування та цивільного уряду, м.Сєнта було лише збірним пунктом, де зосереджувалися запорозькі команди протягом 1785 р. для освідчення австрійськими офіцерами та вирішення їх подальшої долі та місць дислокації. оскільки станом на 1785–1786 рр. м.Сєнта, колишній шанець скасованої Гільдбургхаузеновою реформою Потиської ландміліції, знаходився у “глибокому тилу” Військового Кордону і не міг бути сталим осередком запорозької колонізації (23).
Вже у липні-серпні 1786 р. всіх запорожців перевели південніше, ближче до турецького кордону (24). Серед пунктів їх перебування згадані міста Нові Сад, Тітель, Ковель, Панчево (25). Як видно з діловодчої документації таких граничарських з’єднань, як Батальон чайкашів (чайкаші –річні прикордонники) та Німецько-Банатський полк, протягом 1785–1787 рр. мала місце постійна ротація запорожців, які переводилися з полку до батальону та навпаки. Очевидно, це було пов’язано з доцільністю використання колишніх козаків-дунайців, які мали досвід морської служби для охорони кордону з Туреччиною по Дунаю, а колишніх піхотинців та кіннотників для служби у піхотному полку. Документи донесли до нас навіть імена та прізвища цих козаків. Наприклад: «…Іван Чайка, кондуктор, разом з іншими 4-ма козаками переведений з Чайкашського батальону у 1785 р., згідно директиви…» (26) Абсолютна більшість запорожців, які служили у двох вищезгаданих військових командах були або нижніми чинами, або обіймали унтер-офіцерські посади. Принаймні, у списках штаб- та обер-офіцерів полку та батальону за період 1785–1791 рр. нами не було виявлено жодного запорожця, якому б австрійським командуванням було присвоєне офіцерське звання (27). Корпоративність австрійського служилого офіцерства, погане знання німецької мови стояли на перешкоді службового просування запорозької старшини, що рештою призвело до її невдоволення та відтоку з Австрії.
Існує кілька точок зору на час, коли запорожці масово покинули Банат. Так, о. Ю. Мицик вважає, що це сталося у 1811–1812 рр. (28)
Документи Хорватського державного архіву стверджують, що події ці припадають на час австро-турецької війни 1788–1791 рр. Протягом неї більшу частину запорожців було включено до складу Банатського корпусу, який діяв проти турків у Волощині та Північно-Західній Болгарії. Козаки займалися патрулюванням річної системи Дунаю, спорудженням мостів та понтонів, супроводженням транспортів (29). Впродовж бойових дій частина запорожців загинула від поранень та епідемій, а частина втекла з Банатського корпусу до турецьких володінь, і вже у 1791 р. їх на Військовому Кордоні залишилося лише кілька десятеро літніх козаків, не здатних до військової служби (30). Для подібного тотального відтоку запорожців з австрійської служби існувало чимало причин: невдоволення використанням їх як робочої сили на земляних роботах (31), утиски і обмеження у відправі релігійних потреб (32), муштра та жорстка дисципліна, що їх впровадило австрійське командування (33).
Підходячи до питання про долю запорожців у Бачці та Банаті після 1791 р., зауважимо, що однією з головних умов на яких запорожці перейшли до Австрійської імперії було збереження ними холостяцького стану. Власне кажучи, це була єдина вимога козаків, якої австрійське командування дотримувалося без жодних змін протягом всього їх перебування на Військовому Кордоні (34). Більшість козаків наприкінці XVIII ст., за існуючою традицією продовжувала дотримуватися своєрідного «запорозького целібату». Цей факт давав підставу багатьом історикам, насамперед угорським та сербським, стверджувати, що запорожці не полишили по собі жодного сліду на теренах Бачки та Банату. Це не зовсім так. Принаймні М.Кнежевич зазначає, що ще в середині ХІХ ст. у Сєнті та її околицях мешкало кілька родин, що вели свій родовід від запорожців, які свого часу записалися до міщанського стану та одружилися на угорських жінках — Цинкайло, Ікотіни, Халмоші (Гармаші — ?), Харшані (35). Сталося те, що й мало статися — окремі запорожці, які залишили по собі дітей чоловічої статі вже наприкінці XVIII — початку ХІХ ст. неодмінно мали розчинитися серед угорського та сербського населення південних районів Банату та Бачки. В той же час, спогади про нетривале перебування частини запорожців на австрійській службі збереглися в історичній пам’яті нащадків задунайських запорожців (36).
Підводячи підсумок, зауважимо, що історія запорозьких козаків, які оселилися на Військовому Кордоні Австрійської імперії у Банаті та Бачці є слабко дослідженою складовою проблеми долі запорожців після 1775 р. Існуючий історіографічний доробок з даної проблематики, у переважній більшості, не є ґрунтовним оскільки не базується на достатній джерельній базі. Дана розвідка репрезентує потенціал архівних зібрань Сербії та Хорватії для подальших козакознавчих студій. Поява ґрунтовного аналітичного дослідження проблеми напряму залежить від рівня дослідженості головних масивів документальних джерел. Неодмінно постає питання про введення до наукового обігу додаткових матеріалів архівних зібрань Австрії, Хорватії, Югославії (Сербії) та Російської Федерації.
1. Ausfűhrliche und wahrhafte Schilderung der Saporoger kosaken vom Fähndrich von Händlowik, der sich geraume zeit um die Gegend der Wohnungen dieser Leute aufgehalten hat. – Pappenheim in Franckeu, 1789; Etnographie der Österreichischen Monarhie von Karl Freiher von Czoernig, mit einer ethnographischen karte in vier blaettern. – Band III: Historische skizze der Volkerstämme und Colonien in Ungern und dessen ehemaligen Nebenländern.– Wien: aus der Kaiserlich-Koeniglichen Hof- und Staatsdruckerei, 1857; Szabadka. Szabad királyi város. Története. / Irta Iványi István. – Szabadka: Bittermann József Könyvnyomdájából, 1886; Dudás Gyula. Kozák telep Zentán // Zentái Függellanveg. – Zentá, 1907, május 15; Bács-Bodrog vármegye / Szerkesztette Dr. Borovszky Samu. – Budapest: A Magyar Tudormányos Akadémia épületében, 1909; Головацкий Я.Ф. Запорожцы в Банате // Науковый сборник, издаваемый литературным обществом Галицко-Русской Матицы. – Год 3-ый (1867). – Вып. 1-4. – Львов, 1868. – С. 109-110; В.А. Поселения запорожцев в Банате // Киевская старина. – 1882. – Том 2. – С. 549-552; Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) // Киевская старина. – 1883. – Т. 5. – С. 48-49; Иванов П. К истории запорожских козаков после уничтожения Сечи // Записки Одесского общества истории и древностей.-1904.- Т. XXV.-С. 20-40; Францев В. Обзор важнейших изучений Угорской Руси (из отчета о заграничной командировке) // Русский филологический вестник. – Т. 45. – № 1-2. – Варшава, 1901. – С. 189; Грушевський М.С. Записки Гендльовика про банатських запорожців // Записки наукового товариства ім. Шевченко, 1911. — Т.101. — Кн.1. — С.134-143; Сента. Зборник прилога за историjу града / Уредио Миливоjе В. Кнежевић. – Сента, 1935; Jankulov Borislav. Pregled kolonizacije Vojvodine u XVIII i XIX veku / Matica Srpska. Posebna izdanja. – Novi Sad, 1961; Дуличенко А.Д. Прилог проучавању историjе jедног неспоразума: бачки русини и запорошки козаци // Матица Српска. Одељење за друштвене науке. Зборник за историjу. – 6. – Нови Сад, 1972. – С. 117-121; Ћелап Л. Колонизациjа запорошких козака у данашњоj Воjводини у XVIII столећу // Зборник за друштвене науке. – № 24. – 1959. –С. 122-130; Rothenberg Gunther E. The Military Border in Croatia, 1740-1881: a study of an imperial institution. – Chicago: University of Chicago Press, 1966; Мицик Ю.А. Козацький край: нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. – Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1997; Мільчев В. Запорожці у Банаті та Бачці: стан та перспективи дослідження проблеми // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – Т. 6. – К., 2001. – С. 86-95.
2. Hrvatski drźavni arhiv (HDA), f. 430 “Slavonska generalkomanda (1701-1848)”, fasc. 1, 1769, № 27, strana 1-7; fasc. 66, 1785, № 147, strana 1-18; fasc. 66, 1785, № 165, strana 1-6; fasc. 66, 1785, № 173, strana 1; fasc. 66, 1785, № 213, strana 1-5; fasc. 66, 1785, № 217, strana 1-3; fasc. 66, 1786, № 8, strana 1-3; fasc. 66, 1786, № 224, strana 1; fasc. 66, 1786, № 384, strana 1; fasc. 23, 1787-1788, № 55, strana 1-53; fasc. 66, 1791, № 123, strana 1-3.
3. Архив Воjводине (АВ), ф. 8 “Шаjкашки граничарски батаљон. (1766-1871), кутиjа 1, № 20, страна 1-2; кутиjа 1, № 22, страна 1-3; кутиjа 1, № 25, страна 1-2.
4. Историjски архив Панчева (ИАП), ф. “Немачко-Банатска регимента № 12 (1765-1872)”, №№ 118; 304; Hrvatski drźavni arhiv (HDA), f. 914 “Zbirka mikrofilmova”, № 1616, strana 1-596 (Grenz infanterie regiment № 12; F. 3646-47; ST); № 1617, strana 1-570 (Grenz infanterie regiment № 12; F. 3647-48; ST); № 1618, strana 1-590 (Grenz infanterie regiment № 12; F. 3648-50; ST).
5. Архив Воjводине (АВ), ф. 2 “Бачко-Бодрошка жупаниjа (1688-1849)”, кутиjа 138, № 160, страна 1-2; кутиjа 140, № 26, страна 1-3; кутиjа 144, № 23, страна 1-2; кутиjа 158, № 88, страна 1; кутиjа 187, № 61, страна 1-2.
6. Архив Воjводине (АВ), ф. 12 “Илирска дворска канцелариjа. (1791-1792), кутиjа 36, № 2811, страна 406-409.
7. Иванов П. К истории запорожских козаков после уничтожения Сечи // Записки Одесского общества истории и древностей.-1904.- Т. XXV.-С. 28.
8. Российский государственный военно-исторический архив (РГВИА), ф. 52 “Канцелярия кн. Г.А.Потемкина”, оп. 1, д. 304, ч. 1, лл. 8-9.
9. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 147, strana 12-17.
10. Поповић Душан J. Срби у Бачкоj до краjа осамнаестог века (историjа насеља и становништва) // Посебна издања. Кн. СХСІІ. – Етнографски институт Српске академиjе науке. Кн. 3. – С. 45.
11. HDA, f. 430, fasc. 1, 1769, № 27, strana 1-7.
12. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 147, strana 2-3.
13. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 147, strana 4.
14. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 147, strana 9-11.
15. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 147, strana 12-17.
16. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 217, strana 1-3; АВ, ф. 2, кутиjа 140, № 26, страна 1-3.
17. Ћелап Л. Колонизациjа запорошких козака у данашњоj Воjводини у XVIII столећу. – С. 130.
18. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 213, strana 3-4; fasc. 66, 1786, № 8, strana 1-3.
19. Rothenberg Gunther E. The Austrian military border in Croatia, 1522-1747. – Urbana: University of Illinois Press, 1960. – С. 112-123.
20. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 213, strana 3-4; fasc. 66, 1785, № 217, strana 1-3.
21. Bács-Bodrog vármegye / Szerkesztette Dr. Borovszky Samu. – Budapest: A Magyar Tudormányos Akadémia épületében, 1909. – С. 248.
22. АВ, ф. 2, кутиjа 158, № 88, страна 1.
23. Вулетић Д. Воjна граница: кроз старе планове и графичке приказе. – Сремска Митровица: Завод за заштиту споменика културе, 1996. – С. 13.
24. HDA, f. 430, fasc. 66, 1786, № 224, strana 1.
25. Ћелап Л. – С. 130; HDA, f. 430, fasc. 66, 1786, № 224, strana 1.
26. Историjски архив Панчева (ИАП), ф. “Немачко-Банатска регимента № 12 (1765-1872)”, № 304, страна 32.
27. ИАП, ф. “Немачко-Банатска регимента № 12 (1765-1872)”, № 118, страна 1-132; АВ, ф. 8 “Шаjкашки граничарски батаљон. (1766-1871), кутиjа 1, № 22, страна 1-3; № 25, страна 1-2; HDA, f. 914 “Zbirka mikrofilmova”, № 1616-1618, (Grenz infanterie regiment № 12; F. 3646-50; ST).
28. Мицик Ю.А. Козацький край: нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. – С. 15.
29. HDA, f. 914 “Zbirka mikrofilmova”, № 1616-1618, (Grenz infanterie regiment № 12; F. 3646-50; ST); Шаjкашка. / Уредник др. Славко Гавриловић. – Историjа. Свеска ІІ. – Нови Сад: Будућност, 1975. – С. 11-41.
30. HDA, f. 430, fasc. 66, 1791, № 123, strana 1-3.
31.АВ, ф. 2, кутиjа 138, № 160, страна 1-2.
32. АВ, ф. 2, кутиjа 144, № 23, страна 1-2.
33. АВ, ф. 2, кутиjа 140, № 26, страна 1-3; Шаjкашко питање / Написао Ђорђе Тапавица. – Нови Сад: Српска штампариjа др. Светозара Милетића, 1909. – С. 29-30.
34. HDA, f. 430, fasc. 66, 1785, № 147, strana 7-8.
35. Сента. Зборник прилога за историjу града / Уредио Миливоjе В. Кнежевић. – Сента, 1935. – С. 29.
36. Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) // Киевская старина. – 1883. – Т. 5. – С. 48-49.
Опубліковано: Пам’ять століть. – № 2. – К., 2003. – С. 50-56
Опубліковано в інтернеті: http://www.cossackdom.com/doc/milchev_avstria.htm