Остап Козак
Наприкінці першої декади вересня 1914 року чимало львів’ян із оглядового майданчика Високого Замку стурбовано вдивлялися на захід, намагаючись за відлунням канонади визначити перебіг битви над річкою Верещицею. Тими днями сподівання на повернення австро-угорського війська до столиці Галичини не виправдалися. Зазнавши поразки, воно відступило за ріку Сян і до гірських перевалів Карпат. Фортеця Перемишль виявилася обложеною, хоча спроба росіян штурмувати її зазнала невдачі.
Спершу втративши Львів, а згодом не спромігшись відбити його, начальник австро-угорського генерального штабу Франц Конрад фон Гетцендорф усе ж не втратив надії на перемогу. Адже йому пощастило врятувати головні сили від остаточного розгрому, й їхня боєздатність щодня зростала. Також він небезпідставно розраховував на значну допомогу союзної Німеччини, позаяк просування росіян на захід загрожувало стратегічно важливим підприємствам Сілезії.
Його сподівання виправдалися. Після відповідного перегрупування 9-а німецька та чотири (1-а, 2-а, 3-я та 4-а) австро-угорські армії перейшли в наступ, прагнучи вирвати стратегічну ініціативу з рук ворога. 1 жовтня 1914 року вважається днем початку битви, відомої в російській історіографії як Варшавсько-Івангородська операція, а у західній, серед інших, – як осіння кампанія або жовтневий похід.
Важлива роль у наступі союзників припала 3-й австро-угорській армії на чолі з генералом Светозаром Бороєвичем фон Бойна, який за національністю отримав прізвисько «Залізний Хорват». Своїми трьома корпусами вона спершу успішно деблокувала фортецю Перемишль, а у другій половині жовтня 1914 року вирушила на допомогу 2-й армії, що марно намагалася прорвати оборону 8-ї російської армії під командуванням генерала Олексія Брусілова на відтинку між Хировом і Перемишлем.
Ширина фронту Саночани — Тишковичі не перевищувала 15 км.
Бойові дії розгорнулися в пагоркуватому передгір’ї Карпат на території сучасних Старосамбірського та Мостиського районів Львівської області. З окремих домінуючих висот, що здіймалися на 250-350 м. над рівнем моря, можна було контролювати чималі ділянки навколишньої території. Зокрема, однією з ключових була гора Магера (315 м. над рівнем моря), що поблизу села Грушатичі. Спираючись на неї, російські артилеристи фланкуючим вогнем успішно блокували всі спроби австрійців просуватися в напрямку Старого Самбора.
«Штурм Магери» (поштова картка, видана австрійським Червоним Хрестом)
Зрозуміло, росіяни перетворили Магеру на потужний бастіон. Австрійська повітряна розвідка доповідала про сильні укріплення, що складалися зі 17 рядів шанців, кулеметних гнізд і численних ходів сполучення (1). Земляні оборонні споруди були обладнані протишрапнельним накриттям і захищені перешкодами з колючого дроту, «вовчими ямами», фугасами тощо (2).
Першим 16 жовтня 1914 року на бойовищі з’явився елітний ІІІ корпус 3-ї австро-угорської армії. Його вояки розпочали наступ із масованого артилерійського обстрілу. Проте легкі польові гармати не змогли зруйнувати потужні позиції росіян. Тож довелося застосувати важкі гаубиці, які масивними ударами перетворили схили гори у справжнє місиво. Існують свідчення, що були задіяні навіть важкі гаубиці калібру 30,5 см. (3) Кореспондент австрійської газети «Voelkischer Zeitung», який саме перебував на вогневих позиціях, інформував, що батарея гаубиць два дні і дві ночі розстрілювала позиції росіян на Магері з відстані 5 км. (4) Здавалося, що на горі не залишилося каменю на камені.
Попри інтенсивний обстріл, упродовж двох діб переламати становище не вдалося. З цієї миті, як зазначено в офіційній австрійській історії Першої світової війни, «…успіх операції передусім залежав від ударної сили східногалицького ХІ корпусу». У мирний час його управління дислокувалося у Львові, а піхотні полки його дивізій комплектувалися переважно українцями Галичини. Йдеться про загальноімперські піхотні полки №15 (Тернопіль) і №55 (Бережани) у складі 11-ї дивізії, а також №58 (Станиславів, сучасний Івано-Франківськ), №80 (Золочів) і № 95 (Чортків) у складі 30-ї дивізії.
Заздалегідь вирушивши з позицій над Сяном, уранці 18 жовтня полки ХІ корпусу перейшли в наступ поблизу Міженця й Тишковичів. Їхні територіальні здобутки спершу виявилися незначними, проте енергійні атаки відволікли увагу російського командування від неприступної Магери. Виникли сприятливі передумови для чергового штурму, який доручили підрозділам полку тірольських земельних стрільців №1 («Трієнт») під командуванням гауптмана Рудольфа Кульки, що отримали спеціальну підготовку для ведення бойових дій у горах.
Штурм гори Магера Тірольським полком земельних стрільців
Пополудні 18 жовтня після рукопашного бою гору Магеру захопили перший та половина третього батальйонів. За виявлений під час штурму героїзм гауптмана Кульку було нагороджено Орденом залізної корони третього ступеня (5). Особливо відзначився також командир взводу тірольських стрільців лейтенант резерву Ернст Ельстер, який перший зі своїм підрозділом захопив вершину і під шквальним вогнем росіян утримував її до підходу головних сил (6).
Звістка про цю перемогу під заголовком «Здобуття гори Магера» облетіла всі часописи Австро-Угорщини. Згодом росіяни тлумачили поразку тим, що на на допомогу 75-му та 76-му полкам 19-ї російської дивізії, які утримували гору, запізнилися вояки 121-го Пензенського полку. (7)
Після штурму Магери тірольці закріпилися на позиціях, отримавши наказ утримати її за будь-яку ціну. Тепер уже їм довелось оборонятися під шквальним вогнем росіян.
Тим часом вояки ХІ корпусу далі мужньо рвалися уперед. 19 жовтня підрозділи 30-ї дивізії захопили висоту 277 північніше Міженця. Натомість вояки 11-ї дивізії знову вдало допомогли підрозділам тірольців штурмувати висоту 281 (так званою «висоту з деревом» – Baumhöhe) північно-східніше Тишковичів, здобути яку австро-угорським частинам не щастило впродовж тривалого часу. Останню значну перемогу під час жовтневого походу полки 30-ї дивізії святкували 25-го числа, коли після дводенних запеклих боїв захопили «замок» (на тогочасних мапах скороченням Schl. (Schloss — німецькою замок) позначали не лише середньовічні укріплення, але й панські садиби) у Міженці.
Тим часом німецькій 9-й армії довелося відступити з-під Варшави, що віщувало невдачу наступальної операції союзників. Відтак 2 листопада генерал Конрад фон Гетцендорф наказав австро-угорським арміям покинути здобуті у кривавих боях позиції та відступати на захід.
Бойові дії у жовтні 1914 року тривали у вкрай несприятливих умовах. Ворогуючим арміям бракувало амуніції та іншого спорядження. Сили вояків виснажували тривалі марші бездоріжжям, нестача їжі та холодні осінні дощі, в окопах панували тиф і холера. Годі дивуватися, що втрати обидвох сторін виявилися чималими.
За підрахунками дослідника С. Неліповича російське військо втратило убитими, пораненими, полоненими і зниклими безвісті 359.696 офіцерів і вояків. Аналогічний показник для австро-угорського війська становить 238 468 військовослужбовців. (8)
Сумним свідченням запеклих боїв слугували численні військові поховання. У Державному архіві Львівської області (ДАЛО) збереглися облікові картки військових поховань у Східній Галичині, складені австро-угорськими Інспекціями військових поховань у Львові та Пермишлі (k.u.k. Krigsgraeberinspektion im Lemberg, k.u.k. Krigsgraeberinspektion im Przemysl) до листопада 1918 року, а також списки військовослужбовців, які загинули чи померли, складені польською Окружною дирекцією громадських робіт Львівського воєводства у міжвоєнний період.
Слід нагадати, що під час Першої світової війни ворогуючі армії зазнавали настільки великих людських втрат, що убитих часто не встигали звозити на цвинтарі. А ховати їх слід було швидко насамперед із погляду гігієни. Тож проблему вирішили, поспіхом ховаючи вояків практично на тих самих місцях, де вони загинули. При цьому командири австрійських підрозділів складали списки втрат і позначали на картах місця поховань із заувагою: «Am Gefechtsorte beerdigt» (Похований на місці бою).
Щойно згодом спеціально створена австро-угорська Інспекція військових поховань при арміях розпочала процес масових ексгумацій на місцях боїв та перенесення останків на спеціально створені військові цвинтарі. Паралельно провадився облік як загиблих, так і місць їхнього поховання. Завершити цей процес не вдалося, адже у листопаді 1918 року Австро-Угорська монархія розпалася. У Польській державі функції обліку та впорядкування військових поховань перебрали відповідні структурні підрозділи воєводств. У період між двома світовими війнами польська влада провадила системну кампанію «комасації військових цвинтарів», тобто скорочення їхньої кількості.
Досліджуючи відповідні архівні матеріали, можна підрахувати кількість військових поховань у певному населеному пункті, й на підставі цієї інформації зробити висновок про інтенсивність бойових дій на певній території. (9)
Так, згідно кадастрової картки на військові поховання (Katasterblatt) c. Грушатичі на навколишній території було поховано, щонайменше, 242 вояки австро-угорського та 34 російського війська. Вираз «щонайменше» вжито тому, що частину могил обліковано як масові поховання невідомої кількості осіб. За документами імена практично усіх загиблих невідомі. Із цієї кількості щонайменше 57 австро-угорських і 15 російських вояків загинули на південному, західному та північно-східному схилах гори Магера. Переважна кількість полеглих належала до полків тірольських земельних стрільців. Згодом усі вони були перепоховані біля підніжжя Магери, де був споруджений скромний меморіальний знак. Частина загиблих була похована також навколо сусідніх висот 294 та 291.
Ескіз меморіального знаку біля підніжжя гори Магера
Південніше Грушатич розташоване село Саночани. Згідно з архівними документами на військовому цвинтарі цього села біля парафіяльного кладовища було поховано 444 невідомих вояків обидвох ворогуючих сторін. Водночас зберігся список 32 військовослужбовців переважно зі штирійського піхотного полку ляндверу № 3 “Грац” (Landwehr Infanterieregiment № 3 Graz), похованих на цьому цвинтарі.
Північно-західніше Магери — село Зротовичі. На церковному цвинтарі цього села було поховано 232 австро-угорських і 134 російських вояків. Імена переважної кількості загиблих невідомі.
Село Міженець розкинулося північніше Магери. Усього на десяти стихійних військових цвинтарях тут було поховано щонайменше 1409 вояків австро-угорського та 777 російського війська, які загинули, здебільшого, у жовтні 1914 року. Хоча більшість обліковані як невідомі, усе ж певна частина списків збереглась. Це поіменні списки загиблих із галицького піхотного полку № 80 (уродженці повітів Зборів, Золочів, Радехів, Броди, Кам’янка Струмилова), галицького піхотного полку № 30 (уродженці повітів Львів, Сокаль, Жовква, Богородчани), піхотного полку ляндверу № 19 (уродженці повітів Львів, Кам’янка Струмилова, Перемишляни), піхотного полку ляндверу 35 (уродженці повітів Золочів, Броди, Радехів, Тернопіль, Збараж, Теребовля, Скалат, Зборів) та польового єгерського батальйону № 30 (уродженці повітів Станиславів, Снятин, Коломия, Борщів, Кіцмань, Печеніжин, Богородчани, Надвірна, Сторожинець, Тлумач, Вижниця, Городенка, Косів, Жовква). Частина загиблих належала також до полку тірольських земельних стрільців № 3.
Сусіднє із Міженцем село Дроздовичі. На чотирьох стихійних військових цвинтарях було поховано щонайменше 274 австро-угорських і 5 російських вояків. Серед полеглих найбільше військовослужбовців піхотного полку № 80 (уродженці повітів Золочів, Броди, Радехів, Зборів), піхотного полку № 30 (уродженці повітів Львів, Сокаль), піхотного полку ляндверу № 35 (уродженці повітів Золочів, Броди, Радехів, Збараж, Теребовля, Скалат, Тернопіль, Зборів, Львів), піхотного полку ляндверу № 19 (уродженці повітів Львів, Кам’янка Струмилова, Перемишляни, Жовква), піхотного полку ляндверу № 35 (уродженці повітів Золочів, Теребовля, Зборів) та польового єгерського батальйону № 30 (уродженці повітів Станіслав, Рогатин, Коломия, Сокаль). Усі вони полягли протягом 22 жовтня — 2 листопада 1914 р.
Після жовтневих боїв на парафіяльному цвинтарі села Стороневичі упокоїлись 402 австро-угорських і 26 російських вояків. Чи не найбільше серед них військовослужбовців піхотного полку № 80 — 248 осіб із повітів Золочів, Броди, Зборів, Радехів, Кам’янка Струмилова та Чортків. Серед похованих також солдати галицьких піхотних полків № 30 (уродженці повітів Сокаль і Сянок) та № 55. Частина загиблих належала до полку тірольських земельних стрільців № 3 та “чеського” піхотного полку ляндверу №30. Усі вони полягли впродовж 19—29 жовтня 1914.
У с. Боратичі було поховано щонайменше 142 воїни австро-угорської армії та 220 воїнів російської армії. Із них – протягом 21-22 жовтня загинули і на місці були поховані щонайменше 29 стрільців тірольського полку земельних стрільців № 3 та галицько-українського піхотного полку № 15 – 66 осіб (вихідці із повітів Тернопіль, Збараж, Скалат, Теребовля, Бережани), а також солдати піхотного полку № 80. Разом із ними були поховані полеглі вже у боях травня 1915 року солдати “чеського” піхотного полку № 75.
У селі Хідновичі були поховані 1463 австро-угорських і 1033 російських вояків (поховання датуються жовтнем 1914 і травнем 1915 років). Із них щонайменше 88 воїнів служили в галицькому піхотному полку № 55 (уродженці повітів Перемишляни, Бібрка, Рогатин, Бережани, Підгайці), 48 воїнів галицького піхотного полку № 58 (уродженці повітів Станиславів, Богородчани, Городенка, Надвірна, Тлумач), а також вояки галицького піхотного полку № 15 (уродженці повітів Тернопіль, Теребовля, Збараж, Скалат) та піхотного полку № 95 (Чортків). Щонайменше 34 особи належали до полку тірольських земельних стрільців № 2. Усі вони загинули протягом 19-21 жовтня 1914.
Нарешті у селі Тишковичі та околицях було декілька значних за розмірами військових цвинтарів. Загальна кількість похованих унаслідок боїв жовтня 1914 року становила 967 австро-угорських та 208 російських вояків. Лише на висоті 281 було поховано відповідно 626 та 202 полеглих. Серед них щонайменше 86 воїнів галицького піхотного полку № 58 (уродженці повітів Станіслав, Богородчани, Городенка, Надвірна, Тлумач), 18 воїнів галицького піхотного полку № 55 (уродженці повітів Бережани, Бучач) та піхотного полку № 95 (Чортків). Щонайменше 63 особи належали до полку тірольських земельних стрільців № 2. На іншій локації біля дороги із Тишкович до села Стороневичі було поховано 269 австро-угорських вояків, переважна більшість із яких належала до полку тірольських земельних стрільців № 2. Далі біля сільської церкви було поховано 72 австро-угорських вояків, які, здебільшого, належали до галицького піхотного полку № 55 і полку тірольських земельних стрільців № 2.
На підставі проаналізованих архівних матеріалів (8) можемо висновок, що найбільший тягар кровопролитних боїв за панівні висоти між Хировом і Перемишлем винесли на своїх плечах вояки галицько-українських і тірольських полків. Зокрема, найбільших втрат зазнали піхотні полки №80, №30, №55 та №58, піхотні полки ляндверу №№ 19 та 35 і польовий єгерський батальйон №30.
На жаль, подвиг українських вояків австро-угорської армії тривалий час залишився невідомим і до сьогодні не увічнений. Мабуть, надійшов час спорудити меморіал на честь героїв, які мужньо захищали рідну землю.
Список використаних джерел.
- Illustrierte Geschichte des Weltkrieges 1914/15. Erster Band — Stuttgart, Berlin, Leipzig, Wien: Union Deutsche Verlagsgesellschaft. — S.504.
https://digi.landesbibliothek.at/viewer/image/AC07455481_Erster_Band/1/LOG_0003/ - Unsere Offiziere. Episoden aus den Kaempfen der oesterreichisch-ungarischen Armee im Weltkrieg 1914\15 — Emil Woinowich — Wien, 1915. — S.104.
https://digi.landesbibliothek.at/viewer/image/AC06484830/1/LOG_0000/ - Там само, S.105.
- Der Völkerkrieg. Eine Chronik der Ereignisse seit dem 1. Juli 1914 – Baer -Zweiter Band – Stuttgart-Wien – S. 231.
https://digi.landesbibliothek.at/viewer/!toc/AC05755361/149/-/ - Unsere Offiziere. Episoden aus den Kaempfen der oesterreichisch-ungarischen Armee im Weltkrieg 1914\15 — Emil Woinowich — Wien, 1915. — S.105.
- Österreichische Kriegsgeschichten 1914/15. Feldpostbriefe — Dr.J.Ausbaumer — Linz, 1915. — S. 20.
https://digi.landesbibliothek.at/viewer/ppnresolver?id=AC10164723 - Пахалюк К.А. Страницы биографии русского офицера Б.В. Геруа // Генерал Геруа: сб. / сост., прим. и коммент. К. А. Пахалюк; предисл. А.Н. Алекаева. М., 2008. — С.22.
- Нелипович С. Ладья Харона : потери сторон в октябрьской кампании (Варшавско-Ивангородской операции) 1914 г. на русском фронте Первой мировой войны.// Великая война. Сто лет/ под ред. Мягкова М.Ю. и Пахалюка К.А. — Москва, Санкт-Петербург, 2014. — С.72–78.
- ДАЛО — Фонд 1. — Опис 30. — Спр. 2651–2652, 4557, 4559.
Ця стаття опублікована в журналі «Цитаделя: Львівський малі тарний альманах» № 17 – 2020 рік, С. 74–83.