О. Бакай
Частина, в якій я служив, це був віденський 8 полк польових гавбиць (k.u.k. Feldhaubitzenregiment Kaiser Nr. 8 — прим. Адаменко Д.В.), який рекрутувався переважно з віденців-німців (насправді полк був богемський й формувався з мешканців округи Праги. Хоча дійсно, майже 80% особового складу були німці). Інших национальностей в тому полку не було. Один я, як українець, попав був туди зовсім припадково.
Цей полк належав до альпейського корпусу і був до деякої міри упривілейований, подібно, як цісарські стрільці. В ньому служили віденські шляхтичі, а навіть Гнбебурґи (насправді Габсбург — імператор Франц Йосиф — був почемним шефом полку) і з того приводу ми носили обов’язково на шапках „едельвайс” (суха альпійська квітка) (носіння такого знаку на шапках в XIV корпусі (штаб в Інсбруці) завів 8 серпня 1914 року його командир ерцгерцог Йосиф Фердинанд).
З початком війни цей полк був па французькому фронті (у Бельгії на початку вйни була лише важка артилерія, що була озброєна 30,5-см мортирами), а з вибухом війни з Італією, був переведений на італійський фронт. ІІо дворічному побуті на південному фронті, полк поніс був значні втрати так, що треба було нових доповнень і відпочинку. І тому в 1917 році переведено його на румунський фронт, де мало наступити доповнений в людях і конах.
Це була для нас велика радість, що нарешті ми вийшли з високогірського терену і затяжних боїв, на простори рівнини.
В Румунії після двотижневого відпочинку і доповнення, полк розділено батеріями на різні відтинки фронту, на заміну німецьких батерій, які в поспіху переносились на французький фронт. Мою батерію приділено було до піхотної дивізії, яка займала фронт вздовж річки Путна, недалеко міста Фокшани.
Ця річка розлдивається там досить широко, в різні відноги, що творило окремі затоки, зарослі високою тростиною, вільхами і дикою травою.
Було це зимою 1917 року. Сильні морози і східні вітри без снігу, так, що всі ті затоки і річка були покриті грубою верствою льоду, а всяка зарісль виснажена морозами сторчала зовсім суха, що творило для нас не погане замаскування. Таке замаскування простигалось в запілля, бо на управних колись грунтах росла висока дика трава і різне бадилля.
В запіллі були опустілі румунські села. Стояли порожні розбиті доми й інші будинки, в яких розмістились були запасні частини, коні то-що.
ІІо західньому боці річки були австрійці і німці, а по східньому румуни і москалі. Окопи нашої піхоти проходили „зиґзаґами” недалеко річки, а над самою річкою були гнізда польових стеж і обсерваційних пунктів.
В тому часі на фронті було назагал спокійно, за вийнятком малих перестрілок і нічних випадів. Обі сторони були вже втомлені війною і всі очікували якогось кінця. В кожному разі йшла рухлива підготова. до рішального удару, який мала принести весняна офензива. Нагромаджувано запаси зброї й амуніції, яку накопичувано в різних криївках.
Одного дня над ранком, ще темно було, піднеслась нагло з нашого запілля велика заграва пожежі, яка з великою скорістю розтягалась на всі боки, та гнала в напрямі фронту, бо туди тягнув вітер. Пожежу посилювали сильні експлозії амуніції, яка була розміщена в запіллі. Ми були заскочені і не знили, що діється. Аж по якомусь часі запілля повідомило, що це стихія степової пожежі. Перед пожежою гнались з запілля табуни військових коней, яких випущено, чи зірвались з припонів, одним слоном гнались, як навіжені в напрамі річки. З кіньми втікали також стенові вовки і це наганяло ще більшого страху у коней.
Ми дістали наказ ловити коней і гасити вогонь, але це не була легка справа, бо вогонь поширився вже був у десятки кілометрів і гнався чимраз ближче до фронту. З початку це не виглядало на велику загрозу, бо в окопах можна було якось хоронитись, але як пожежа дібралась до складів амуніції вже таки на фронті, ми опинились у безвихідному положенні, хіба, що переходити на бік порога. Отже наступило велике замішання, ніхто не знав, що і як робити, а коні розшалілі експлозіями, іржали, падали, скакали наа дротині засіки, а інші гнались вихром вздовж річки вглиб Румунії. З чого постала пожежа — того ніхто не знав.
Москалі, по другому боці річки, вийшли на окопи, щось кричали, вимахували руками — ніби втікайте до нас. Я був тоді на обсерваційному пункті з першим офіцером батерії. Він знав, шо я українець, то ж повинен би розуміти, чого вони хочуть. Однак я не міг схопити слів, бо відстань була досить далека, а по нашому боці пекло.
За яку хвилину появився на леді річки російський „унтер”, з білою хустиною ви гвінтівці, став і кричить: „Вніманіє! Єво блаґородіє Генерал, коминдір фронти, разрішил допустіть вас на льод речкн, щоб не згарєлі — стрелять не будем”. Я переповів, про що він говорить і за хвилину все, що жило рушило з окопів на льод. Отже сталось щось небувале у війні.
На льоді річки густою масою стояло військо, як на Водохрещі. Всі зі зброєю в руках. З другого боку рушили лавою москалі над річку, кричали, сміялись, аж хтось там довів їх до порядку. Вони були також зі зброєю, але ніхто не стрілив.
Пожежа дійшла до берега річки і погасла. Тоді наступило питання, що буде? Чи не підступ? Чн не скосять вони нас тут максимами? Та ні! Появився знову, як на диво, той „унтер” і скричав „кончено! спаслісь, так давай назад!”, а за цим донеслись ще якісь голоси „стрелять людей в такому положенію не полаґається!” Не чекаючи на дальнії накази всі йдучи назад вернулись н свої окопи, без втрат в людях. Пропали лише коні, які перебігли на їх сторону.
Як опісля ми довідались, цс не були москалі, але українці з нашого Поділля. Врешті це був вже 1917 рік, коли тріщали вже основи російської Імперії.
В кожному разі це була війна, також жорстока, вка забрала мільйони жертв в людях, але все таки було почуття гуманности. А як було в другу світову війну? А як буде в третю? Куди гряде людство в нинішній добі?!