Тимко Струк
(Календарі «Золотий Колос» на 1935 р., стор. 77-78)
Я служив при «вахабтайлюнку» (Вахабтайлюнг, нім. – зн. вартовий відділ (тут і далі коментарі редакції календаря)). Коло одного міста пильнували ми магазинів (склади — тут і далі сірим кольором коментарі Адаменка Д.В.). Служба не була би кепська, якби фельфебель (Феледвебель – старший десятник, ц. «сєржант») не надуживав своєї власти. Тільки мали ми спокою, що на варті. Поза вартою видумував усякі роботи і виправи, щоби лиш людей мучити, а найгірше не міг я стерпіти, як він побивав людей по лиці.
Одного разу сказав я в пості перед товаришами: «Нехай би він відважився мене вдарити, я всі зуби повибивав би тому пиякові!» Якийсь Юда доніс це фельфеблеві. За якийсь час стрінув він мене на подвір’ю і нічого не питаючи, травх у лице, раз і другий, тай ще злаяв:
— Ти сякий-такий сину, я тобі дам, що сконаєш!
Поправді я невідважився зараз йому це віддати, але і не думав дарувати.
Від тепер фельфебель мав мене на увазі, завжди вишукував якусь приключку, щоб мене мучити. Раз завважив він, що в моїм крісі (гвинтівці) замок не є чистий. Поправді замок був зчорнілий, але не давався вичистити, бо був старий, та фельфебель не хотів цього розуміти і казав мене прив’язати на дві годині до дерева. Це тяжка кара, але… слухайте дальше.
На другий день казав мені капраль-магазинєр (можливо мається на увазі унтер-офіцер речової служби) занести два кріси до міста до вафєнмайстра (Вафенмайстер – зброївник). Прийшов я до його варстату, побачив кільканадцять замків від крісів, а всі чистенькі, як нові. «Коби мій був такий чистий!» — подумав я, і крадьком один потягнув. Як вернувся я до касарні, зараз заложив новий замок до кріса і тішуся, а нікому не слова, бо боявся Юдів. Свій зчорнілий замок сховав я тимчасом в кишеню, щоб потому викинути.
Та минав день за днем, а старий замок все лежав у моїй кишені. Немав я відваги, його кинути, боявся чогось, мовби хтось зашептав мені до вуха: не кидай, бо пожалієш!
Так носив я свій старий замок девять днів. На десятий день зполудня пішов я знов на варту. Я стояв коло магазину, що був найдальше віддалений від вартівні (караульного приміщення). В десятій в ночі запровадив мене фрайтер-вахкомандант (ефрейтор-командир карульного патруля) на третю зміну і каже:
— Уважай, бо нині фельфебель має інспекцію.
На дворі було досить темно, та це нічого. За якої півгодини почав мене ломити сон. Щоб хвилинку спочити, сів я на підмурівку і так мимоволі заснув. Коли збудився, то зпереляку аж віддих в мене заперло: замка в крісі не було, значить, хтось тут був, якась таємнича рука витягнула. А нащо? Це знаю: щоб доказати, що я підчас варти спав, як камінь. А за це кара!
«Але хто це міг бути?» – думаю. Ніхто, лише фельдфебель. Йому вже раз удалося забрати сплячому вартівникові кріса. А мені лише замок витягнув, бо я тримав кріса в руках. Має він тепер мене в руках, біда тай годі. Та зараз пригадав я собі, що старий замок маю в кишені, і полегшало. Закладаю замок, та ба, а патрон де? Чи також забрав? А кожний вартовий мав лише один патрон. Мацаю по землі – є – хвала Богу! Значить, як витягав замок, не притримав пальцем і патрон вискочив. Тепер треба відпертися, що в нічім не знаю, і може лихо мине, але не знати.
Замок системи Манліхера — добре видно язичка на кінці рухомої частини
За якусь хвилину побачив я в темноті якусь тінь, що наближалася до мене; потім почув і голос, то розмовляв фельдфебель з фрайтром. Як підійшли ближче, я гальтую (Задержую): «Гальт! Вер да? (Стій! Хто там?)» – вони не стають. Я другий раз: «Гальт!» А фельдфебель каже: «Стули писок». Я кличу втретє: «Стій, бо стріляю!» А фельдфебель каже: «Стріляй, як маєш чим!» Я потягнув за язичок (якщо патрон був у патроннику, то взвести замок можна потягнувши за його рухому частину, що закінчувалася язичком) і страшно сказати!.. Фельфебель упав трупом, вартовий жовнір, що ішов позаду — ранений в руку, а фрайтер вийшов ціло.
— Нащо ти стріляв? – закликав дрижачим голосом фрайтер.
Та я з переляку не міг слова промовити а ноги дрижали, що мало не впав; аж по хвилі прийшов я до себе і питаю: «Чому ви не стали, як я гальтував?» А фрайтер каже, що фельфебель прийшов на вартівню і сказав, що застав мене сплячого і витягнув замок, а без замка неможливо стріляти і тому ми йшли безпечно, щоб тебе арештувати.
Я відповів, що я не спав, фельфебля не бачив, замок свій маю і про ніщо не знаю.
На голос стрілу збіглася ціла варта. Пізніше прийшов інспекційний офіцер, засвітив лямпку (ліхтарик): знайшов коло трупа замок. Забрав замок і мого кріса, а мене казав запровадити до арешту.
Слідство тягнулося кілька днів і завжди виходило на мою невинність. Свідки ствердили, що старий замок є справді мій, що фельфебель того вечора був п’яний і тому неможна йому вірити. Лише закидували мені, що хоч я повинен був стріляти, та перший стріл мав пустити в гору, на пострах.
Та коли я заявив, що мав лише один патрон, то капітан сказав, що жовнір повинен мати п’ять патронів. І на тім скінчилося.
Таке розказував мені один незнайомий чоловік на відпусті і скаржився, що з тої причини мучить тепер його сумління. З того здогадуюся, що цілий план пімсти мусів він сам придумати, і це його непокоїть, що стріляв навмисне, і знав до кого.
— А хоч би і так, то видно, що це вже така кара Божа на того мучителя! сказав я йому, і він трохи вспокоївся.
Публікацію підготував Ігор Гриценко (Запоріжжя)