Петро Мисак
(Воєнний спомин з 1915 р. Календар «Золотий Колос» на 1935 р., стор. 80)
В серпні 1914 року покликано мене до війська і приділено до 9. полку піхоти, що стояв у Стрию, а потім при відвороті перенісся на Угорщину, зпочатку до містечка Шатораль-уйгель (Sátoraljaújhely, зараз в Урощині — тут і далі примітки Дмитра Адаменка), відтак до Керменду (Körmend, зараз в Угорщині). Скоро став я «фрайтром» (тобто єфрейтором — проміжна ланка між солдатом та унтер-офіцером) і відмашерував на фронт у Карпати.
Тут я по трьох місяцях захорував і дістався до шпиталю у Шомбатель (Szombathely (Сомбатгей), зараз в Угорщині). Скоро виздоровівши, знову дістався до кадри 9-го полку у Керменд.
Як знаємо, австрійська влада арештувала чільніших старорусинів (кацапів) (маються на увазі «москвофіли» — політичний напрямок в австрійській Галичині, який проголошуав ідентичність західних українців та росіян) і також з мого села Володимирці були арештували мого стрия (дядька). Перед війною було моє село свідоме українське, була читальня «Просвіти» (українська громадська організація, що ставила собі на меті освіту західних українців у дусі приналежності до єдиної української нації разом зі східними українцями та протдіяла колонізаторській політиці габсбурзької влади та проросійській «москвофілів») і товариство «Сокіл» («Пожежно-спортивне товариство “Сокіл”» мало проукраїнський напрямок, виховувало молодь в спортивному та військовому дусі). Я був начальником «Сокола». Але було кілька старорусинів, а між ними і мій стрий. Коли я вернувся з шпиталю до кадри 9-го, зараз одержав лист від стрия з Талєргофу (сумнозвісний табір, куди насильно габсбурзька влада перевезла українців з прифронтової зони і де вони зазнали утисків, від яких банато людей вмерло через різні хвороби). Про це довідалися у баталіоновій канцелярії і зараз зробили мені ревізію та знайшли того листа; але в тім листі нічого не було протидержавного. Все ж таки мене перенесли з 9-го до 93-го полку піхоти, німецького-моравського (65% особового складу німці, 35% — чехі), що стояв на італійськім фронті в Тиролю (Італійський фронт було відкрито в травні 1915 р.). Я опинився далеко від своїх межи самими німцями і чехами. Зараз написав я полеву картку і хотів чимскорше післати домів, щоб подати рідні свою нову адресу. Я писав по-українські, а на верху картки написав латинкою: «україніш». Коли я скінчив, приступили до мене два вояки , а завваживши , що я писав по-українські, запитали, чи я з «Галіції». Я притакнув.
— А з ктурего повяту? — допитувалися.
— З жидачівського – відповів я.
По їх мові зрозумів я, що вони такі, як я, українці, тому запитав їх, чи їм уже не мила рідна мова, що вони говорять по чужому.
— Ви ще добре не знаєте, пане фрайтер, що значить тут бути русином (офіційна назва українців в Австрійській імперії). Тут русин, то значить шпигун! — почали виправдовуватися.
— Передусім не русин, а українець! — кажу я.
— Ну, ну! Побачите, що буде з листом, написаним по-українські! От ми походимо з Дрогобиччини, з 77. полку (полк набирався з мешканців округи Самбору, 75% особового складу були українцями, 20% — поляками та 5% — німцями), і ми також українці, а тут записалися поляками, бо боїмося, щоб нас не вважали шпигунами.
На тім скінчилася наша розмова.
На другий день віддав я свій лист дижурному, а цей заніс до канцелярії до перегляду.
За кілька хвилин потім закликали мене до канцелярії. В канцелярії заставив поручника (лейтенанта), фенріха (хорунжого) і фельдфебеля, але я ще нікого не знав, бо то був мій перший тиждень в тім полку.
Поручник запитав мене по-німецьки:
— Звідки походите?
— З Галичини! — відповів я.
— Яка народність?
— Українська.
— В Австрії нема українців! — крикнув поручник, тупнувши притім ногою.
На щастя мав я при собі німецьку газету, де якраз була похвала для Українських Січових Стрільців і мені прийшла думка переконати німця, що українці справді є і в Австрії.
— А пан поручник ніколи не чув про Українські Легіони (насправді лише один легіон), що так хоробро бються за Австрію, що навіть німецькі часописи хвалять їх? — запитав я його і витяг часопис, показуючи йому.
Він узяв і цікаво почав читати про битву на Маківці.
— Можете вже писати, але мусите самі собі цензурувати! — сказав поручник м’яким голосом, прочитавши газету.
Я взяв червоний олівець і на горі картки написав по-німецьки «процензуровано». Потім засалютував і пішов до «цугу» (взводу). За пару хвилин прийшов той сам фенріх, що я його бачив у канцелярії, закликав надвір і сказав до мене по-німецьки:
– Я вам гратулюю, що так дорожите своєю рідною мовою.
Цей фенріх був родом з Грацу, німець.
Фенріх Олена Степанів (17.ХІІ.1892–10.VII.1963), що була нагороджена «Бронзовою медаллю за хоробрість»
В 12 днів пізніше дістав я від брата картку з фотографією Степанівної, що тоді служила при УСС і мала на грудях медалю за заслуги. Я дуже втішився тою карткою, бо ще ліпше переконаю поручника про українців. Зараз показав я картку фенріхові й вияснив йому, що це українська дівчина, що хоробро б’ється на фронті.
Тоді фенріх попросив мене, щоб я йому дав цю картку, бо він хоче показати поручникові. За хвильку присилає по мене поручник і перепрошує мене, що не признавав українців в Австрії, та просив, щоб я йому ту картку залишив на памятку. Я згодився.
За пару днів я став капралем (перше унтер-офіцерське військове звання), але мене не кликали «капраль Мисак», лише «Українішер Козак»!
В 93. полку жилося мені, як між своїми. Старшини були до мене прихильні, а всі вояки шанували мене.
Публікацію підготував Ігор Гриценко (Запоріжжя)