Наймолодший бойовий офіцер-українець Першої світової. Поручник Осип Яримович

---

Юрій Юзич

«З надлюдським криком “Гурра-а” кину­лися стрільці вперед.
Я бачив, як Яримович, а недалеко від нього Степанівна
користува­лися револьверами і йшли перед сотнею вперед…
Москалі, на­гло заскочені, заніміли…»

Мало хто знає, що історія сучасних Збройних Сил України бере початок із будинку 16 по вулиці Коперника у Львові.

Восени 1911 року (дата невідома) там, у домівці товариства «Січ» зібралось кілька десятків українських студентів.

Сходились таємно, при закритих вікнах і з встановленим тайм-лайном на вхід та вихід з приміщення.

Серед присутніх були активісти галицьких парамілітарних організацій «Січ» і «Сокіл». Але вони прагнули більшого — незалежності України. Тому і вирішили створити вже не парамілітарну, а чисто військову (мілітарну) організацію. Із легкої руки батька українського спорту Івана Боберського ця організація отримала назву… «Пласт».

Лідером групи був молодий студент Іван Чмола. У той час світом ширився популярний скаутський рух, тоді ще дуже мілітарний (в перших посібниках були, навіть, людські мішені).

Відтак Чмола-«Вихор» запропонував створити український скаутинг, як найбільш успішну на той час систему військової підготовки молоді.

Таким чином І.Чмола став не лише засновником «Пласту», але і батьком новітніх українських збройних сил.

Гуртував студентів, щоб швидко сформувати майбутні офіцерські кадри українського війська (десятки бойових офіцерів Армії УНР були його вихованцями і творили основу Корпусу Січових Стрільців).

Однак, під його опікою діяли і нелегальні гімназійні пластові гуртки в ряді повітових центрів тогочасної Галичини.

Серед перших пластунів групи Чмоли — читай «військовиків» — був і молоденький гімназист Осип-Михайло-Маріян Яримович (Яремович), 1897 року народження. Львів’янин.

Слід відзначити, що в 1911–1912 навчальному році, коли створювався Пласт, Осип навчався у V-му гімназійному класі і мав всього лиш 14–15 років.

Яримович сильно вирізнявся своєю пластовою активністю і дивним чином співпрацював із усіма трьома засновниками Пласту.

Педагог Олександр Тисовський, у якого частина пластунів паралельно займалась в таємних гуртках Чмоли, відзначав Осипа як члена свого взірцевого гуртка поучників (впорядників) (ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 295. – Арк. 61а.).

А у філії львівської академічної гімназії, де організатором легального Пласту був Петро Франко (син Івана Франка), Яримович став провідником молодшого пластового гуртка.

Один з вихованців гуртка О.Яримовича дає таку оцінку своєму впоряднику:

«Був він прекрасним пластуном, знаменито орієнтувався в терені й все служив нам прикладам. За те, що був він дуже добрим товаришем, любили ми його до безтями, а за його пластове вироблення шанували й слухали без застанови» (Домбчевський Ілярій. П’ятдесять років тому // Вузли дружби. Бюлетень 7-го Куреня УПС ім. А.Войнаровського. – 1962. – Ч. 8. – Травень. – С. 24-28.).

Життя в природі так захопило гімназиста Осипа, що він став не лише делегатом ІІ Пластового з’їзду, який проходив у Львові 1–2 лютого 1914 року, але і співдоповідачем на тему «Польові вправи» (Другий пластовий Зїзд // Наша школа. – 1914. – Зш. 1. – С. 46-48.).

Вихованець О.Яримовича згадує, як починаючи з весни 1912 року відбувався практичний пластовий вишкіл гуртка в природі, який згодом допоміг йому в боях на італійському фронті.

«Робили ми щораз дальші й більш форсовні прогульки… виходили ми раннім ранком, а вертали пізною ніччю… робили підчас маршів теренові гри, ставили шатра, читали мапи, рисували плани й училися як у природі послугуватися компасом, орієнтуватися… Так ми підготовлялися до довших, кількаденних прогульок».

Через рік такого вишколу вправи почали проводились і вночі.

Окрім польового вишколу був і бойовий:

«Мусіли зводити формальні войни з львівськими батярчуками, що прозивали нас різними нецензурними словами й такий вираз, як „русін сьвіня” був ще дуже делікатним… неодному з нас попадалося так, що нераз приходили ми додому закривавлені».

І далі:

«Ходили ще вчитися стріляти… розуміється тайно в підвалі Львівської Січи, на Коперника вулиці, зі старих дуже важких австрійських крісів».

О.Яримович був вправним стрільцем. Його включили в п’ятірку кращих гімназистів, яких філія української гімназії у Львові скерувала на «…конкуренційне стріляння молодежі всіх австрійських шкіл», що відбулись у Відні від 31 травня 1914 року.

Судячи зі світлини учасників змагань, спеціальний потяг — організований для цього візиту юнаків до столиці — був недаремним. Осип і ряд його побратимів здобули по дві імперські медалі за влучну стрільбу (Наука військового стріляння // Звіт дирекції ц.к. академічної ґімназиї у Львові за шкільний рік 1913/1914.  С. 54-55.).

Весною 1914 року О.Яримович завершив свій передостанній VII клас Філії академічної гімназії у Львові, а вже влітку почалась перша світова війна. Сьогоднішніми мірками, ще старшокласником — пішов добровольцем на війну в складі Легіону УСС.

Середню освіту здобував далі на фронті. Попри це у наступному — 1915 році — успішно склав матуру (гімназійний випускний іспит) у столиці Австрії — Відні. (За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 466-467.)

Завдяки військовому вишколу, отриманому в Пласті, О.Яримович стає одним з перших четарів УСС (Пежанський Михайло. Початки Пласту в Академічній гімназії у Львові / Ювілейна книга Української Академічної гімназії у Львові. – Філядельфія – Мюнхен, 1978. – С.323-338.). Отримує під командування чету (сучасний аналог взводу) у одній з перших і найкращих стрілецьких сотень — під кермою кадрового офіцера Василя Дідушка. Показово, що інші три чоти цієї ж сотні очолили теж пластуни: Остап Коберський, Василь Кучабський та Олександр Перфецький.

До складу сотні В.Дідушка входили ще ряд пластунів, які згодом стали легендами січово-стрілецького руху: Федір Черник, Роман Сушко, Микола Опока. Від початків тут воювали майбутній вождь ОУН Андрій Мельник, композитор Михайло Гайворонський, письменник Роман Купчинський, журналіст Дмитро Паліїв, скульптор Михайло Гаврилко та громадський активіст Осип Навроцький (Голубець Микола. Двацять літ тому // Новий час. – 1934. – Ч. 223. – 6 жовтня. – С. 4.).

Ганна Дмитерко — пластунка і доброволець сотні УСС Івана Чмоли (дівчат тоді в Європі не допускали взагалі до жодної з армій) (Треба визнати, що все ж винятки траплялися й, між іншим, в австро-угорському війську також — тут і далі курсивом червоного кольору примітки Дмитра Адаменка.), згадує, як О.Яримович допоміг їй «замаскуватись» під хлопця у перші дні війни:

«Вранці 30. серпня [1914 року] ми вже умундуровані вирушили з сотнею за залізничий дверець…. Із інших сотень приходили стрільці дивитись на нас, як на дивогляд. У мене була шапка мазепинка і я замінялась із стрільцем [Осипом] Яримовичем за шолом, бо шолом краще закривав мене. Яримовича брали також за дівчину, а він червонів і хвилювався. Стрільці мали з того потіху» (Дмитерко-Ратич Ганна. Перед вимаршем // Наше життя. – Вересень 1954. – Ч. 8. – С. 3-4.). (Важко сказати, який саме «шолом» мала на увазі Дмитерко, оскількі металеві захисні шоломи з’явилися в австро-угорському війську лише наступного року.)

У вересні 1914 року, перед відходом із Закарпаття на фронт перших сотень УСС, комендант українського Легіону Михайло Галущинський виголосив промову до своїх старшин і підстаршин.

Він фактично засвідчив, як густо старшинські ряди пронизані пластунами:

«Годі говорити вам багато про підходження ворога в терені або охорону перед ним, ви це, певно, добре знаєте із своїх пластових вправ, отже цим знанням мусите заступити брак належного тепер вишколу».

Бойовий офіцер УСС і майбутній Начальний Пластун Северин Левицький, нотуючи своє враження про перших пластунів стрілецтва, відзначив:

«Це одні з найкращих стрілецьких старшин. Яримович став навіть першим дійсним, не тільки ранґою хорунжим усього стрілецького корпусу. Більшість із них засвідчила героїчною смертю в боях свою любов батьківщини» (Левицький Северин. Український Пластовий Улад в роках 1911-1945 у спогадах автора (Причинки до історії Пласту). – Мюнхен 1967. – С. 22-23.).

Зі Страбичева, коло Мукачева, «дідушківці» вийшли на фронт хто в чому був. Хто в залишках цивільного одягу, хто в сірому чи оливковому стрілецькому однострою. (Голубець Микола. Двацять літ тому // Новий час. – 1934. – Ч. 223. – 6 жовтня. – С. 4.)

«Йосип Яремович. — загадував Роман Купчинський — впадав в око не тільки гарною поставою і вродливим обличчям, але й убранням. Заки перебрався в військовий мундир, ходив у пластовім однострою» (Купчинський Роман. Мої добрі знайомі // Вісті комбатанта. – 1964. – Ч. 3. – С. 28-36.).

Цей типаж командира так запам’ятався стрілецтву, що коли у 1935 році видавництво «Червона Калина» видала друком перший фотоальбом УСС, то саме світлина Осипа в повному пластовому однострої ілюструвала тип січовика-добровольця.

Першим бойовим завданням сотні Дідушка стала охорона гірського перевалу поблизу села Нижнє Верецьке. Чета О.Яримовича взяла участь в бойовому «хрещенні» сотні — 28 вересня 1914 року.

У цій першій збройній зустрічі українців з Москвою (після 1709 року) загинуло 5 «дідушківців». Серед загиблих було і двоє пластунів — Данило Корінь та Іван Козьол. Сотню на певний час відвели з лінії зіткнення.

Вже 1 жовтня чета О.Яримовича отримала нове завдання — охорону стратегічного мосту в селі Пасіка сучасного Свалявського району. Через п’ять днів чета повернулась у місце базування сотні — село Чинадієво (поблизу Мукачева, де знаходиться популярний сьогодні серед туристів замок Св. Міклоша) (Розлуцький  Лесь. Записки до Літопису Українського Січового Війська. – Львів, 2004. –  С. 24.).

Після відпочинку, всю сотню кинули зупиняти московські спроби перейти ріку Стрий біля села Крушельниці (Сколівський р-н). Так, 26 жовтня «дідушківці» вдерлися на гору Комарницьке, потягнувши за собою туди австрійські відділи. Після триденних боїв ворог відступив.

Коли ж 1 листопада стрільців відкликали в запас, росіяни знову захопили гору. Сотні Дідушка й Дудинського 3 листопада відважною атакою відбили втрачені позиції (Думін Осип. Історія леґіону УСС.  1914–1918. – Львів, 1936. – С. 85.). Сьогодні комарницькі гори (хребет на північ від села Верхнє Синевидське), є популярним місцем піших і велосипедних мандрівок, тож давно вартує встановити там меморіальну таблицю про ці відважні бої нашого стрілецтва.

О.Яримович «…відбув всі карпатські походи і бої січового стрілецтва» (За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 466-467.). Зимою 1914–1915 року його чота входила до складу сотні Осипа Семенюка — співзасновника (разом з Чмолою) перших пластових гуртків восени 1911 року, пластового і стрілецького організатора в Сокалі.

Сотня Семенюка складалась із трьох чет, якими командували вихованці Пласту у Львові: Чмола, Яримович і перша офіцер-жінка сучасної Європи Олена Степанів (По-перше, Степанів носила тимчасове військове звання добровольчої частини Legion-Fähnrich, яке надавалося у складі цієї частини й не дорівнювало званню у регулярному війську. По-друге, навіть фенріхи регулярного війська не були офіцерами, а лише кандидатами на офіцерське звання.). Збереглась світлина де чотарі разом сидять в карпатському окопі. Оскільки сотник Семенюк хворів, то його заступав спершу Чмола, а пізніше і Яримович.

Так 23 лютого 1915 року четар О.Яримович вперше стає фактичним сотником. Ще вранці цього дня росіяни здобули найдальше висунений на схід верх г. Татарівки (поблизу Славська) і три стрілецькі сотні УСС відбили його.

Наступного ж дня сотня під проводом Осипа, а також сотня Романа Дудинського, займає верх «926» (середина хребта Татарівка) для подальшої оборони гори (Розлуцький  Лесь. Записки до Літопису Українського Січового Війська. – Львів, 2004. –  С. 24.). Команду над сотнею О.Семенюка Яримович періодично обіймав ще певний час, а формально самостійним командантом сотні став восени 1915 року. (За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 466-467.)

Найбільше свою геройську поставу О.Яримович проявив під час квітневих і травневих боїв 1915 року за гору Маківку. Збереглись унікальні спогади, записані Іваном Боберським під час відпуски Осипа у Відні в червні 1915 року. Ось так Яримович згадував початок боїв за легендарну гору:

«Дня 22 березня 1915 р. вперше зайняли сотні 1-го куреня УСС під командою сот. С[еня] Ґорука становища на західньому схилі Маківки, відбиваючи спроби москалів проломитися на становищах УСС…
На Великдень 4-го квітня 1915 року був спокій, але вночі з 7-го на 8-го квітня зійшли москалі з Погару… підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецькі становища і ранили кількох стрільців ручними Гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети, Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсаджений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира [Осипа] Вітошинського похвалу за оборону Маківки» (Яримович Осип. Картини з боїв за Маківку // За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 287-291.).

Бої за Маківку тривали тижнями, що дуже прорідило стрілецькі лави. У середині квітня до сотні, яка стояла резервом у с. Головецьке, прибуло поповнення цілком сформоване з числа гуцулів-добровольців.

Відтак відділ наполовину складали із гуцулів. Можливо то були ті самі добровольці, яких залучив О.Яримович разом з Петром Франком. Вони вербували їх до УСС з окупованої території Галичини та переводили через лінію фронту в Закарпаття ( [Гладкий-“]Оріон[” Яро] Стрілецтво і Пласт // На сліді. – 1937. – ч. 12. – С. 173.).

Коли росіяни на світанку 29 квітня знову посунули на Маківку, сотня була готова… Комендант сані­тарного патруля в сотні Яримовича запам’ятав бойовий наказ сотника:

«Товариші! Позиції внизу над рікою зайняли москалі! Вони підсуваються впе­ред і хочуть захопити цілу гору. Ці пози­ції ми мусимо відібрати!.. Багнети на кріс!»

І описує далі хід бою, де окрім Осипа згадує також Романа Сушка (майбутнього полковника Армії УНР, співтворця УВО та ОУН) — ще одного легендарного вихованця «чмолівського» Пласту, якому попри 21-річний вік доручено командування сотнею УСС:

«З надлюдським криком “Гурра-а” кину­лися стрільці вперед. Я бачив, як Яримович, а недалеко від нього Степанівна користува­лися револьверами і йшли перед сотнею вперед… Москалі, на­гло заскочені, заніміли… відстрілювались початково та ко­ли пізнали, що наші багнети готові добути свого, почали насуватися поволі, а наші пер­ли… Приклякали, стріляли хвилю та знову вперед тиснули. А Сушко та Яримович на­переді давали вказівки» (Ганьківський Володимир. Опис боїв на Маківці 28-30 квітня 1915 р. // Сурмач. – 1974. – Ч. 1-4 (54-57). – С. 71-77.).

Сам Яримович у своїх спогадах, записаних Іваном Боберським, описував той бій наступним чином:

«Коло 5-ої години розвиднювалося… Москалі були від стрільців на 60 до 70 кроків… Я з Сушком порозумівся і ми дійшли до висновку, що нема іншого виходу, як лише якнайскорше прогнати москалів приступом…
Стрільці перестали стріляти, заложили багнети на кріси, зірвалися з землі і кинулися з гори на москалів… Москалі не мали часу подумати, як вирватися з своїх закопів, і вже стрілецькі багнети були при їх грудях. Покидали свої кріси і віддалися в полон… Надійшли австрійські офіцери і не могли з дива зійти, що стрільці дали собі раду з великою, ворожою перевагою.» (Яримович Осип. Картини з боїв за Маківку // За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 287-291.)

Попри тяжкі втрати в тому ранковому бою сотня два дні утримувалась в бойовій готовності селі Головецьке. А вже вранці 1 травня отримала новий бойовий наказ про наступ.

Цей штурм Яримович описує наступним чином (згадуваний тут четар сотні Антін Артимович — організатор «чмолівського» Пласту в Перемишлі, згодом один з пластових провідників в діаспорі):

«Стрільці дійшли лісом, який москалі обстрілювали шрапнелями… дістав я приказ йти в напрямі на схід від найвищого, середнього вершка Маківки. Сотня розвинула зараз розстрільну, посувалася вперед і наткнула на московські кашкети і кріси. …їх становища були кращі, бо були на горі…. Стрільці полягали за смереками і стріляли. Під напором того вогню подавалися москалі взад. То праве, то ліве крило стрільців посувалося вперед.
Провідниками поодиноких чет були [Антін] Артимович, Я. Рудницький, Степанівна. Я мав нагляд над цілою сотнею… Стрільці посунулися вперед, москалі зірвалися з землі, щоб податися взад. Пішли взад лише з 200 кроків і найшли собі догідне становище в австрійських землянках для резерви. З того становища було тяжко їх виперти і вони пішли до протинаступу вперед, а стрільці подалися взад до своїх попередніх становищ. Москалі пішли за стрільцями, але стрільці приневолили їх знов відступити. Від влучних стрілів багато москалів впало.
Стрільці посунулися вперед, москалі вертають взад. Тепер вже стрільці не дають їм зайняти укріплених становищ на склоні гори, лише виганяють їх на сам хребет гори в сей спосіб, що посуваються за ними, але не всі нараз, лише поодиноко, як се звичайно робиться.
Вкінці відступили москалі на сам хребет найвищого, середнього вершка… Стрільці вдираються на гору… до землянок, нападають багнетами і кольбами… проломили російську лінію на правім крилі, заскочили москалів ззаду і беруть їх в полон… Побоєвище було страшне. Лягло много стрільців і много москалів» (Яримович Осип. Картини з боїв за Маківку // За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 287-291.).

У боях за Маківку загинуло біля 50 стрільців. З протилежного боку лише 309-й Овруцький полк, який виніс основний тягар штурмів гори, 29 квітня втратив вбитими, пораненими і полоненими 572 особи, а 1 травня — більше 400 осіб. (У захисті Маківки також брав участь батальйон ландштурму — він та Легіон УСС зміняли один одного для відходу частин у тил на відпочинок. Тому приписувати втрати «овручівців» лише січовикам та рахувати втрати лише останніх не доречно.)

Далі УСС повели успішні бойові дії поблизу Галича і над річкою Золотою Липою. Коли 23 липня 1915 року фронт відвідав наступник астро-угорського престолу архикнязь Карл, то привітав стільців словами:

«Я чув про Ваші геройські вчинки. Чув я теж про вірність українського народу, що так багато вистраждав під ворогом. Ви слава і хвала української нації».

Престолонаслідник поспілкувався з кількома представленими офіцерами, зокрема з четарем О.Яримовичем, Григорієм Трухом (вихованець стрийського Пласту) та деякими стрільцями.

Восени 1915 року Яримович став самостійним командантом 3-ої сотні 1-го куреня УСС, а водночас — наймолодшим сотником стрілецтва. У цьому статусі він прийняв запеклі бої під селом Семиківці (тепер Теребовлянського району), що тривали всю осінь.

Член Пресової квартири УСС Василь Дзіковський характеризуючи Осипа, окремо зазначає його участь в боях під Семиківцями:

«Щось ніжного, жіночого є в того сотника, в його лагідних, синіх очах, в ніжній мові і рухах дівочих… Гарний, повнолиций з виду, опалений сонцем і вітром — наймолодший сотник стрілецький! …Але перший в бою, все на чолі розгорнених крил розстрільної, з палаючими дівочими очима, жадний побіди… Що мені страх, що біль, що смерть, коли я веду хлопців і журюся ними?.. Той молодий хлопець ніколи за весь час служби не почув страху, не завагався, не задрожав ніколи! Визначився в карпатських боях, на Маківці особливо, а славу здобув під Семиківцями!..» (Дзіковський Василь. Силюети старшин УСС / За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 235-239.)

Імовірно саме за успішну поставу на Маківці і в Семиківцях Осип отримав військовий ранг поручника (нім. Oberleutnant), а також отримав бойову офіцерську «Медаль військових заслуг» (відома написом на реверсі, як «Signum Laudis», що латинською означає «знак заслуг») (За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 466-467.). (Насправді Яримович мав отримати тимчасове звання добровольчої частини Legion-Oberleutnant, що до офіцерських звань австро-угорського війська жодного відношення не мало — воно закінчувалося там, де закінчувалася юрисдикція Легіону УСС й автоматично скасовувалося після закінчення війни.)

Ступінь поручника у нього вже був станом на травень 1916 року.

Тобто у свої 18–19 років отримав звання, яке не давали, навіть, найкращим випускникам військової академії після трьох років навчання (приблизно в 21-річному віці) (Щоб стати офіцером австро-угорського війська дійсно було треба або закінчити військово-навчальний заклад, або належати до роду Габсбургів-Лотаринзьких, тобто бути ерцгерцогом. Для того, щоб стати офіцером добровольчої частини (до гауптмана (сотника) включно), було достатньо, щоб тебе таким визнавали співслужбовці та командування цієї частини.).

У вересні 1916 року, з початком вирішальних боїв на горі Лисоні, сотник О.Яримович перейняв під командування 7-му сотню О.Семенюка.

Ця сотня, разом із сотнею Р.Дудинського, 3 вересня оперувала на горі.

«В енергійнім приступі.. відкинули ворогів аж на полудневий край лісу на Лисоні і криловим огнем (окрилювала сотня Яримовича) приневолили їх до утечі. Стрільці тих сотень вибороли тоді важне операційне становище для наших скорострілів і відбили втрачений мадярами скоростріл» (Василь Дзіковський. Лисоня / За волю України: Літопис УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 235-239.).

Загалом Лисоня стала найбільш кривавим бойовищем за всю історію УСС — тут загинуло більше 80 стільців (в т.ч. четверо із сотні Яримовича), майже три сотні отримали поранення і ще стільки ж потрапили в полон. Осип теж був поранений в бою 3 вересня і відправлений на лікування до Відня.

У березні 1917 року Осип повертається на фронт. Разом з ним приходять і перші вістки про те, що в Наддніпрянщині розпочалась революція, про масштабне відродження українського руху в російській імперії і на фронті.

Того ж місяця О.Яримович в числі 77-ми стрілецьких офіцерів підписує «Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації» з вимогою негайного припинення політичних суперечок і створення єдиного політичного проводу нації (саме в цей час у Києві створена Українська Центральна Рада).

Роман Купчинський душевно згадує О.Яримовича в цей період:

«В 1917 році, під Куропатниками біля Бережан, ми зжилися ближче. Коли весняний місяць плив понад яром [річки] Ценівки, ми не раз довго балакали про різне. Оповідав мені про дівчину-львов’янку і мріяв, як то він поїде на відпустку і як врешті розкаже дівчині про те, що в серці віддавна носить.» (Купчинський Роман. Мої добрі знайомі // Вісті комбатанта. – 1964. – Ч. 3. – С. 28-36.)

В тому ж таки селі Куропатники 3 березня 1917 року Р. Купчинський написав популярну пісню «Накрила нічка» для свого сотенного коменданта Яримовича.

У той час відбувалось масове братання українців з обох боків лінії зіткнення.  Нормальним явищем стало, що стрільці ходили на той бік по свіжу революційну пресу чи харчі. Врешті, в середині травня австрійське командування зняло УСС з передової і перевело в село Конюхи (тепер Козівський район Тернопільсько обл.) — розірвавши зв’язки з наддніпрянцями.

Легіон опинився в резерві, хоч і недалеко від фронту.

Саме тут 29 червня стрільці опинились в центрі великої наступальної операції, так званого «наступу Керенського», який забезпечували головним чином українізовані полки.

Два дні шаленого артобстрілу вщент знищили австрійські позиції.

Революційні війська перейшли лінію оборони 1 липня й одразу пішли в наступ (чеський полк, який стояв перед УСС, перейшов на бік наступаючих).

Стрільців про прорив ніхто не повідомив і в оточенні, а відтак в полоні, опинилась більша частина Легіону.

Під Конюхами того дня згинули: командант сотні пор. О.Яримович, командант стрілецької кінноти поручник Роман Камінський, багато підхорунжих, підстаршин і стрільців.

20-літнього Яримовича розірвала граната на дрібні кусники, так що не можливо було, навіть, його похоронити (Пежанський Михайло. Початки Пласту в Академічній гімназії…). Р.Купчинський тоді дописав другу — трагічну — частину пісні «Накрила нічка».

Поховали останки О. Яримовача в могилі на узгір’ї села Конюхи «…за Звіринцем над Мазуровим яром», де в ті далекі часи були позиції і окопи УСС.

Ярослав Когут,  корінний мешканець с. Конюхи і учасник визвольних змагань, так описує історію поховання:

«Це захоронення зберегла в пам’яті покійна Ксенія Мрикало-Олеськів… Йосип Паслай, постійно, під час окупації України різними владами, підсипав на тому місці маленький, незамітний для ворожого ока гробик. Вибираючись із Конюх, покійний Йосип заповів своєму синові Петрові обходити й тримати в пам’яті цей гробик, що він й робив до того часу, поки не була проголошена Незалежна Україна і мешканці села Конюхи насипали на тому місці Могилу».

Верховний Отаман Пласту Северин Левицький, який особисто знав О. Яримовича, ставив його в приклад новому поколінню пластунів. Під час відкриття урочистої академії з нагоди 15-ліття створення Пласту, яке відбулось 30 травня 1926 року, «Сірий Лев» зазначив:

«Мушу помянути і цих, що для виконання Пластового Закона зложили свій скарб, своє життя. Вони більше з нами не засядуть до Ватри Великої Ради. Вони вже відійшли до країни Великого Духа, але стали для нас взором любови й праці для Пласту. В особі поручника Яримовича споминаю усіх тих пластунів, що полягли за рідний край» (Левицький Северин. У Пятнайцятьліття // Молоде життя. – 1926. – Ч. 6 (35). – Червень-липень. – С. 1-2.).

Історик, мистецтвознавець і письменник, а також хорунжий УСС Микола Голубець у 20-ліття перших боїв стрілецтва відзначив трьох вихованців «чмолівського» Пласту, які стали легендою стрілецької формації та створили дотепер актуальний тип українського офіцера:

«Кучабський, Коберський, Яримович здобули собі воєнну славу, відзначення й старшинські степені не так військовою самоосвітою, як особистою відвагою, інтеліґенцією, а перш за все романтичною сміливістю й готовістю на само­пожертву. В дальшій історії Української Армії, якраз ті цінності, а не сумнівної вартости “фаховість” вирішувала питання не тільки особистої карієри, але й самих боєвих операцій, залежно від умов, ширше чи вужче закроєних» (Голубець Микола. Двацять літ тому // Новий час. – 1934. – Ч. 223. – 6 жовтня. – С. 4.).

Стрілецький поет, офіцер УСС і приятель Пласту Р. Купчинський згодом, вже в діаспорі, напише, що не судилося Осипу ані поїхати до своєї коханої та розказати їй про свої почутті, однак: «Лишилася про нього славна пам’ять і стрілецька пісня “Накрила нічка”».

І далі:

«Відважний вояк, дуже добрий старшина, твердий у службі, м’який і ніжний у приватному житті. Пройшов увесь стрілецький бойовий шлях від Карпат аж до Серета… Був ентузіястом Пласту і плянував після війни присвятити багато праці його розбудові. Дивно, що ніодин пластовий гурток ні в краю не носив, ні тепер не носить його імени. Йосип Яремович варта того, і як вояк і як пластун». (Купчинський Роман. Мої добрі знайомі // Вісті комбатанта. – 1964. – Ч. 3. – С. 28-36.)

Цікаво, коли збудеться мрія Р.Купчинського і, наприклад, у Львові, нарешті, з’явиться пластовий юнацький курінь ім. Осипа Яримовича?

---

Статтю оприлюднено на сайті «Історична правда»: http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/07/3/149998/