Мар’яна Байдак
Тема «жінки з фронту» сьогодні викликає неабиякий інтерес в українському суспільстві. Великою мірою таке зацікавлення зумовлене сучасними подіями — потребою зрозуміти, що може і що має робити жінка на війні. Реконструкція воєнного досвіду українок у минулому стала вимогою часу. Вже є чимало публікацій про жінок на фронтах Другої світової війни (Зокрема див.: Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: Зб. наук. праць / За наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь. Київ, 2015.336 с.; Гавришко М. Гендерні аспекти сексуальної моралі в ОУН і УПА у 1940-1950 рр. // Український визвольний рух / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Центр досліджень визвольного руху. Львів, 2015. Зб. 20. С. 199–213.). А от про досвід українок у роки Першої світової війни відомо зовсім мало. Донедавна цю тему обминали й науковці, адже історію тієї війни тлумачили як винятково чоловічу справу. У статті йтиметься про участь українок у лавах легіону Українських січових стрільців. Мета цієї розвідки — показати долі жінок, які були в той час у війську й на передовій, запропонувати способи дослідження та інтерпретації воєнного досвіду українок в роки Першої світової війни. І таким чином створити простір для подальших дослідницьких розвідок і дискусій.
Катерина Гладун, 1916 р.
В українській історіографії немає розвинутої традиції писання про жінок у складі легіону Українських січових стрільців. Серед стрільчинь найбільше інформації в наукових і науково-популярних виданнях можна знайти про Олену Степанів (Кос А. Героїня України Олена Степанів. Львів, 2005. 32 с.), Софію Галечко, Ганну Дмитерко, інколи згадують про Ірену (Олену) Кузь і Ольгу Підвисоцьку (Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. Монографія. Львів, 2011. 368 с.). Їхні життєві історії майже без змін «переходять» з видання у видання (Ковтун В., Монолатій І. Українські січові стрільці – лицарі рідного краю (Серія «Українське мистецтво у старій листівці». Вип. 5). Коломия, 2007. С. 127–130; Литвин М., Науменко К. Історія Галицького Стрілецтва. Вид. 2-ге. Львів, 1991. С. 9, 22, 29, 123; Литвин М., Науменко К. Українські Січові Стрільці. До 500-річчя козацької слави. Київ, 1992. С. 13, 18, 37; Литвин М. Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921. Харків, 2015. С. 15, 19, 21, 24, 26; Українські Січові Стрільці. 1914–2014 / Упоряд. Є. Козак. Львів, 2014. С. 18; Українські Січові Стрільці 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича / Репринт. відтворення з вид. 1935 р. Львів, 1991. С. 21, 35; Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. Вид. 2-ге, доповн. Тернопіль, 2016. С. 10, 55, 59, 74, 77, 102, 106, 121, 123, 167, 259.). Автори схильні радше згадувати про жінок у війську, аніж вивчати їхній досвід. Найбільше написано про Олену Степанів: видано спогади її самої й осіб, які були з нею пов’язані (Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів, 2009. 632 с.), досліджено наукову діяльність (Степанів О. Наукові праці. Есе. Спогади / Упоряд. О. Шаблій. Львів, 2003. 607 с.; Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. О. Шаблій. Львів, 2002. 320 с.), з’явилися друком і популярні біографічні буклети (Kметь В. Олена Степанів: шлях боротьби та гідності / Передм. А. Садового. Львів, 2015 (Серія «Будівничі державности». Вип. 1).); про О. Степанів розповідають також стенди на вуличних виставках (Виставка «Люди свободи» в рамках Форуму видавців, Львів, 14–19 вересня 2016 р.). Трохи більше українки ставали об’єктами досліджень у працях іноземних авторів та українських істориків у еміграції. На потребу дослідження досвіду українок в роки воєн і революцій вказувала Марта Богачевська-Хом’як (Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884–1939. Київ, 1995. С. 172–195.). Поляк Марек Козубель, опираючись головно на спогади Ференца Мольнара, реконструював історію декількох жінок (Kozubel M. Ukraińscy Strzelcy Siczowi 1914–1920. Oświęcim, 2015. 404 s.). На прикладі українок воєнний досвід жінок проаналізував Христоф Хатчек «Від “залежної” жінки до жінки-новобранки. Історичний розвиток перспективи австрійських військових жінок» (Hatschek Christoph. Von der „wehrhaften“ Frau zum weiblichen Rekruten – Entwicklungshistorische Perspektiven der österreichischen Soldatinnen. Wien, 2009. 329 s.).
Олена Степанів після повернення з полону, 1917 р.
Характерною рисою більшості публікацій є героїзація стрільчинь. Показовими в цьому плані є популярні інтернет-статті, які приписують цим жінкам статус легенд і героїнь. Це видно з назв публікацій: «Легендарна Степанівна з галицького грона», «Олена Степанів: жінка-науковець, дипломат і… воїн»,«Від амазонок давнини до жінок-воїнів сьогодення. Жінки з армії січовиків або як треба служити нації і державі», «Український жіночий героїзм». Такі тексти здебільшого далекі від наукових підходів. Ось характерний зразок риторики таких публікацій: «Мабуть, таки Боже Провидіння зберегло для нас фотографії і не дало радянському сатанізму знищити світлу пам’ять про неї. Вдивіться уважно у світлину столітньої давності. Стримана, загадкова усмішка галицької Мони Лізи. Архетип її обличчя – явний миротворець. Класичний вираз юної дівчини і майбутньої жінки. Жоден м’яз обличчя не напружений. Немає і тіні страху, хоча вирує війна. Ця дівчина з минулого, чи, може, з майбутнього?». Нерідко автори вкладають у тексти власні уявлення про місце жінок на війні: «Жінка створена для сім’ї, для щастя материнства, для кохання. Війнами та боротьбою повинні займатися чоловіки. Та Олена Степанів цього не сказала тому, що якби можна було ще раз перегорнути сторінки життя і повернутися назад, її вибір знову зупинився б на тому дні, коли вона вступила в ряди Українських Січових Стрільців» (Бежук О. Жінки в легіоні Українських Січових Стрільців // Січові стрільці – нев’януча слава галицько-українського відродження. Матеріали науково-практичної конференції. Стрий, 2006. С. 86.).
Сучасний мотіватор
Тему жінок в УСС намагаються популяризувати нині в документальних фільмах. Головним їх персонажем є Олена Степанів (Див. на YouTube – Олена Степанів; Люди свободи. Олена Степанів; Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Героїчна Олена Степанівна; документальний цикл «Шлях до незалежності: Перша світова» та ін.), тоді як про інших жінок майже не згадують. Таке повернення до теми жінки в Першій світовій війні (та у війні загалом) зумовлене сучасними подіями на Донбасі. Показовим у цьому плані є пошук спільного між жінками УСС і тими, котрі воюють зараз. У мережі справжньою сенсацією стала поява фото Ольги Підвисоцької, яку назвали двійником Надії Савченко: «Українська льотчиця Надія Савченко і січовий стрілець Ольга Підвисоцька з Чорткова схожі, як дві каплі води», «Двійник Надії Савченко воювала сто років назад у лавах січових стрільців», «Двійника Надії Савченко знайшли серед бійців легіону Українських Січових Стрільців часів Першої Світової». У стрільчинях з часу Першої світової війни вбачають предтечу Надії Савченко: «Попередниці Савченко: українські жінки-військові 100 років тому».
Списки січових стрільців, які отримали нагороди; серед них Олена Степанів і Софія Галечко, 1915 р. (ЦДІА України у Львові)
Звідки можемо знати про жінок на фронтах Першої світової війни? Насамперед, з офіційних документів, які фіксували кількість і подавали прізвища жінок на фронті (Поіменний список боєвих відділів 1 полку українських січових стрільців з дня 1 червня 1916 р., зладжений на основі урядового списку, захованого в Музеї Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові // Українські Січові Стрільці 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича. Репринт. відтворення з вид. 1935 р. Львів, 1991. С. 145–155.). Військових посвідчень поки-що не виявлено: їх або не було, або вони не збереглися. Найінформативнішими є джерела особистого походження. Щоправда, текстів, залишених самими жінками доволі мало. Із жіночих автобіографічних наративів найбільше матеріалів залишила Олена Степанів (Степанів О. Напередодні великих подій. Львів, 1930. 45 с.); опубліковано невеликі спомини й Ганни Дмитерко (Дмитерко-Ратич Г. Львів – Відень – Рогатин… // Незабутня Ольга Басараб. Вибране / Під ред. І. Книш. Вінніпег, 1976. С.80–82; Дмитерко-Ратич Г. У рядах стрілецької організації (Спомин із юних літ) // Наше життя (Нью-Йорк). 1953. Ч.10. Листопад.). У спогадах жінки писали про шлях на фронт, воєнний побут, трохи про участь у боях, стосунки з вояками; залишили відомості одна про одну (Дмитерко-Ратич Г. Відлітають сірим шнурком журавоі у вирій (Жмут спогадін про Олену Степанів) // Свобода (Нью Джерсі, Нью Йорк). 1963. Ч. 145. 2 серпня; Гандзя Дмитерко // Нова хата (Львів). 1932. Ч. 11; Софія Галечко. В 25-ту річницю смерті // Календар «За народ» на рік 1944 (Львів). 1943.). У той час традиція жіночих щоденників не була поширеною серед українців. Більшість матеріалів — це спогади, написані вже з відстані часу й переосмислені під тиском пізніших життєвих і суспільних обставин. «Писання себе» в той час було більше притаманне полькам, на чий досвід і діяльність багато в чому орієнтувалися й українки. Тому, щоби зрозуміти українок на війні, варто брати до розгляду й матеріали з польського боку. Наприклад, Александра Пілсудська (Piłsudska A. Wspomnienia. Warszawa, 1989. 290 s.) описала у спогадах не лише повсякденне життя жінки під час війни, а й проаналізувала національно-політичні вподобання жінок, торкнулася питань великої політики, яка знаходилася в руках чоловіків.
Списки січових стрільців, які отримали нагороди; серед них Стефанія Сіяк і Стефанія Новаківська, 1915 р. (ЦДІА України у Львові)
Про зовнішній вигляд УСС-усок, їхню поведінку на фронті більше йдеться в чоловічих текстах (Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі – ЛННБУ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, ф. 29 (Михайло Возняк), од. зб. 762 / п. 176 (Назарук Осип, «Характеристика старшини УСС». Олена Степанівна, хорунжий УСС. 1915 р.), 22 арк.; Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАУЛ), ф. 359 (Осип Назарук), од. зб. 139 (Характеристика на ст. десятника УСС Гаврилка Михайла та хорунжу УСС Олену Степанів, б. д), 7 арк.; од. зб. 74 (Характеристика на старшину УСС Степанів, 1915 р.), 7 арк.; од. зб. 75 (Зі споминів Олени Степанів, 1927 р.), 9 арк.; ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка, м. Львів), од. зб. 2085 (Біографічні статті, некрологи про письменників, філологів, композиторів і ін.), арк. 111–122 (Про Олену Степанів); од. зб. 1208 (Робота Галущинського «Спомини 1914–1915»), арк. 52 (Про Олену Степанів); Molnar F. Galicja 1914–1915. Zapiski korespondenta wojennego / Tłumacz. Akos Engelmayer. Warszawa, 2011. 296 s.). На їх підставі можна з’ясувати ставлення чоловіків до появи жінок у лавах стрільців. Повідомлення про відзначення українок нагородами з’являлися в тогочасній галицькій пресі (Воєнне відзначенє українки // Дїло (Львів). 1915. Ч. 132. 22 грудня; Відзначенє українських Сїчовичок і Сїчовиків // Свобода (Нью Джерсі). 1914. Ч. 81. 10 грудня; Нові іменовання офіцерів Українських Січових Стрільців // Українське слово (Львів). 1915. Ч. 10. 22 липня.). У часописах час до часу з’являлися відомості про місце перебування тієї чи іншої стрільчині (Поворот Олени Степанівної // Дїло (Львів). 1917. Ч. 210. 7 вересня; Смерть і похорон У. С. Стрілкині Софії Галечко // Дїло (Львів). 1918. Ч. 169. 28 липня.) або про події, які з ними відбувалися (Новинки. Степанівна в неволї // Українське слово (Львів). 1915. Ч. 5. 17 липня.). Німецькомовні газети розмістили низку публікацій про Олену Степанів, відтак англійською їх передрукував часопис «Свобода» (Woman bears sword in army of Austria // Свобода (Нью Джерсі). 1915. Ч. 43. 15 квітня.). Збереглися декілька листів самих усусусок і декілька листів до них часів війни; у них йшлося головно про повсякденні питання[24]. Існує лист-опис загибелі Софії Галечко, написаний Ольгою Підвисоцькою до Івана Боберського[25]. Інформація про цих жінок трапляється в листуваннях знайомих чи близьких людей (до прикладу, Мілена Рудницька у листах до Володимира Охримовича неодноразово згадувала про Олену Степанів)[26]. Пошук відомостей про стрільчинь вимагає ретельного вивчення матеріалів, які стосуються УСС, а також комунікації з історико-краєзнавчими музеями тих місцевостей, звідки жінки походили. Деякі матеріали зберігаються в приватних колекціях.
Справа про відзначення Олени Степанів хрестом Карла, 1914 р. (ЦДІА України у Львові)
З точки зору джерельного матеріалу (головно через брак особистих текстів) образ УСС-усок та інтерпретації їхньої діяльності грунтуються переважно на погляді ззовні, інколи вони є стереотипними й схематичними. Із залученням нових джерел цей образ буде неминуче змінюватися. Крім того, написане про цих жінок не можна сліпо узагальнювати, адже погляди на людину/подію могли суттєво відрізнятися; кожну думку чи оцінку слід розглядати окремо. Це, зокрема, зауважив ще Осип Назарук, який здійснював опитування вояків про Олену Степанів. Він зазначав, що відомості про вигляд, поведінку і характер жінки «…властиво нічого не говорять», бо вони не «розв’язують нам тайни душі сеї дівчини», які спонукали її піти на фронт[27].
Санітарка УСС Ощийко Василина, 1917 р.
Довкола історії УСС-усок сформовано декілька міфів і легенд. Найвідоміший з них стверджує, що в офіційних документах було прийнято записувати жінок під чоловічими іменами (мовляв, замість Олена Степанів писали Олег Степанів, замість Василина Ощипко – Василь Ощипко). Насправді жоден документ цього не підтверджує; натомість Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Павлина Михайлишин, Стефанія Сіяк, Стефанія Новаківська вписані під власними іменами в книгах-реєстрах стрільців, які були нагороджені медалями[28]. Поширеним також є переконання, що саме українкам належала першість участі у бойових діях на фронті. Утім, ще до початку війни Олена Степанів писала, що значний вплив на «оружну підготовку» її самої й подруг мала «зорганізована мілітарна робота серед польської суспільності»[29], у тому числі польських жінок. На відміну від українок, які мали конфлікти з командуванням, збройна участь польок на фронті була погоджена з Ю. Пілсудським ще на початку війни, хоча закони Австро-Угорської монархії цього й не дозволяли. У роки Першої світової війни жінки мали законне право воювати тільки в Російській імперії (т. зв. «батальйон смерті» під командуванням Марії Бочкарьової (Ця військова частина була сформована вже під час Тимчасового Уряду, тобто після падіння царату — тут і далі червоним курсивом коментарі Дмитра Адаменка)) та у Великії Британії (Британський допоміжний армійський корпус (Так само жіночий допоміжний корпус «weibliche Hilfskräfte im Felde» було створено й в австро-угорському війську. Хоча жінки проходили всіляку допоміжну службу у прифронтовій зоні, все ж таки назвати ці корпуси «бойовими» неможливо.)).
Гандзя Дмитерко, 1917 р.
Історія українок з фронту – це сукупність індивідуальних історій; кожна з них мала власний досвід війни, власні мотиви (які спонукали брати до рук зброю, служити розвідницею чи бути медсестрою) й відмінні наслідки. Узагальнити ці досвіди доволі складно. По суті, історія «жінок з фронту» – це історія особистостей. Ким були ці дівчата? Інформація про них не лежить на поверхні. Деякі відомості (дата і місце народження/смерті, освіта, військове звання, сімейний стан) вдалося віднайти тільки про 15 жінок[30], однак ці дані все ще неповні. До прикладу, дата народження або смерті відома тільки в 12 осіб. Хай там як, а вже навіть ці дані заперечують твердження про те, що в УСС були лише 16-річні дівчата. Насправді тільки четверо мали вік від 15 до 17 років (Ганна Бойчук-Гаврилюк, Ольга Підвисоцька, Катерина Філіповська, Василина Ощипко), інші ж були у віці 20–27 років. Стрільчині походили з сучасних Львівської та Івано-Франківської областей. Доживали віку за кордоном Ганна Дмитерко (м. Едісон, США) й Ірена Кузь (м. Відень, Австрія). Всі дівчата мали певну освіту, здебільшого були студентками вчительських семінарій у Львові, Чорткові, Коломиї, Самборі, Перемишлі, Чернівцях. Дівчата служили у війську в різних рангах – солдатів (стрільці, старші стрільці), аспірантів (хорунжі) (аспіранти вище за унтер-офіцерів, тому мають йти у переліку за останніми), унтер-офіцерів (десятники, вістуни) й обер-офіцерів (четарі).
Мельдункова картка Дмитра Донцова у Львові, де вказана його дружина Марія Бачинська, 1917 р.
Скільки жінок було в легіоні Українських січових стрільців? Спираючись на записи Олени Степанів, дослідники «вписали» в історіографію 33 жінки, однак конкретних відомостей – де, коли й у складі якого підрозділу (куреня/сотні) вони знаходилися чи яке мали звання – не подають. Питання кількості насправді є складним, оскільки пойменного списку цих жінок немає. За спогадами Ганни Дмитерко, в 1913 р. більше 30 пластунок увійшло до складу організації «Стрільці ІІ» (до «Стрільці І» жінок не брали взагалі). Чи всі вони пішли на фронт – невідомо. У березні 1915 р. преса повідомляла про 27 жінок серед стрільців: «Є се майже виключно студентки семінарів перемиського ліцею та учительки»[31], а в квітні цього ж року — про 36[32]. З пізнішого часу даних немає. Вочевидь, не всі жінки, яких згадували як учасниць УСС, були на фронті. До прикладу, Марія Бачинська-Донцова (про неї згадувала Ірена Книш) справді була членкою УСС, але в 1914 р. переїхала до Берліна, де мешкав її чоловік Дмитро Донцов. Подібною була ситуація Дарії Білинської-Навроцької, яка в перші дні виїхала до Моравії разом з мамою і бабусею, а до Львова повернулася щойно в 1916 р., де згодом вийшла заміж за старшину УСС – Осипа Навроцького. На сьогодні вдалося встановити прізвища 34 жінок, які ймовірно були на фронті[33].
Софія Галечко зі старшинами УСС, б. р. (Івано-Франківський обласний мущей визвольної боротьби ім. Степана Бандери))
Мотиви й способи потрапляння жінок на фронт розкривають джерела особистого походження. Найбільш інформативними в цьому плані є спогади Олени Степанів. Її розповідь про те, як фотограф запідозрив у ній жінку (прийшла робити фотографію для легітимації в чоловічому одязі), і через це вона потрапила до поліції і ледь не опинилася в Талергофі – відома багатьом. У записах йдеться й про те, як завдяки Володимирові Старосольському їй вдалося врятуватися і врешті-решт потрапити на фронт. Правда, в інтерв’ю віденській газеті під час двотижневої відпустки в 1915 р. цю історію вона оминула. Натомість розповіла, що коли її підрозділ отримав наказ їхати до Стрия, «…на львівській зелїзничій стації мала я перепалку з інспекційним офіцером і він мене не пустив, бо я мала обстрижене волосє»[34]. В історії з фотографом О. Степанів вказувала, що волосся підбирала і ховала під кашкет. Цей приклад засвідчує, як можуть різнитися джерела залежного від місця й часу створення. Так само важко з’ясувати, коли О. Степанів таки дісталася фронту. В інтерв’ю йдеться про дозвіл від 29 серпня, а в спогадах — про 2 вересня як день відправлення зі Львова до Стрия. У 1963 р. Ганна Дмитерко в посмертній згадці подала інформацію, що вона разом з Оленою Степанів 1 вересня мала відправитися зі Львова, але поїхала сама, бо ту висадив з поїзда сотник Д. Вітовський. Згідно зі спогадами самої О. Степанів, залишитися у Львові її змусив Михайло Галущинський, який теж згадував про цю ситуацію. Зрозуміло одне, що в той час жінці було доволі складно дістатися фронту, адже доводилося здолати перепони з боку чоловіків-командирів.
Катерина Філіповська, б. р.
Що стосується інших жінок, то джерела не вказую, хто надав їм дозвіл потрапили на фронт. Можна припустити, що на шляху до фронту були змушені долати перешкоди Ольга Підвисоцька, Ірена Кузь, Софія Галечко, бо мали твердий намір воювати; зрештою, воювали і навіть отримали військові звання. До тих, які йшли на фронт як санітарки, напевно, командування ставилося лояльніше, оскільки медична служба на лінії фронту мала кадрові проблеми. Деякі жінки мали протекцію, бо вийшли заміж за впливових чоловіків з УСС. До прикладу, Катерина Філіповська була дружиною очільника канцелярії УСС – Чайки, а Стефанія Козоріз – дружиною одного з організаторів УСС Михайла Новаківського. Таких шлюбних пар серед січових стрільців було більше – жінки в такий спосіб отримували ще й своєрідну гарантію власної безпеки у чоловічому середовищі.
Що спонукало дівчат іти до війська? Мотиви були різні, інколи – дуже особисті. Ірена Кузь, як стверджує історик Володимир Старик, вступила до війська через батька, якого на початку війни (за вірогідну зраду) інтернували до Талергофу, де він помер. Дослідник вважає, що І. Кузь своїм прикладом хотіла довести протилежне: мовляв, батько був лояльним до цісаря і так само виховав доньку. Передрук статті з німецькомовного видання говорить про те, що в дівчини «горячим бажанєм було служити в полку, в якого рядах колись був її батько»[35]. А ось інший мотив: Софія Галечко на фронті переживала втрату нареченого – Андрія Куровця. Підставою піти на фронт було й бажання рівноправності з чоловіками. Цю позицію добре зобразив Микола Угрин-Безгрішний у п’єсі «Софія Галечко»: батько підтримав намір Софії піти на фронт, бо «доки українська жінка не стане на рівні з чоловіком, нам не надіятися ніякого добра для України»[36]. Олена Степанів у спогадах перелічила багато причин такого вчинку жінок: молодечий порив; заборони, які накладали на жінок; нудьга повсякдення і бажання незвичайних пригод; втеча від життєвих обов’язків. На допиті в 1950 р., свою участь у війні О. Степанів пояснила національним патріотизмом: «Я как украинка и чувствуя патриотизм к своему украинскому народу, в период Австро-Венгерской, а затем польськой оккупации всегда клонилась к украинским националистическим движениям»[37]. Мотиви жінок були пов’язані насамперед з життєвою позицією, прагненнями чи страхами. Було розуміння, що війна закінчиться, а світ буде змінюватися; тому треба шукати своє місце в новому світі і відповідати на його виклики.
Карикатура на Софію Галечко, бл. 1915 р. (ЦДІА України у Львові)
Українська громадськість неоднозначно сприймала жінок з легіону УСС, які опинилися на лінії фронту. Це ставлення мало декілька взаємопов’язаних контекстів: національний, соціальний і гендерний. У цих площинах відбувалася й героїзація жінок – як суспільством загалом, так і самими жінками зокрема. Кому був потрібен розголос про воюючих жінок? Найперше в цьому були зацікавлені самі жінки: у такий спосіб вони показували своє розуміння фемінізму, прагнули здолати традиційні обмеження, які суспільство накладало на жінку. Війна породила ілюзію про можливість швидко здобути рівноправність, подолати упередження консервативного галицького суспільства. Поява в пресі новин про жінок у війську привертала увагу до питання становища жінки в суспільстві, наче вивільняла жінку з традиційного чоловічого світу. А інформаційне «затишшя» в повоєнні роки якраз свідчить про консервативний опір, неготовність суспільства бачити жінку поза домом.
Творення жінок-легенд відбувалося і з легкої руки чоловіків-командирів. Історії цих жінок ставили у приклад стрільцям як взірець відваги й честі. Публічне нагородження січовичок медалями за хоробрість мало на меті вплинути на стрільців. Крім того, історії про участь жінок у реальних боях на передовій робили з легіону Січових стрільців легенду, а відтак забезпечували притік матеріальної допомоги. Була потреба й у продовженні традицій жіночого чину в історії України, а також нових живих зразків для патріотичного виховання українського жіноцтва. У національній площині імена Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Олени Степанів, Ольги Підвисоцької міцно поєдналися з образом українки-патріотки. І ніколи не йшлося про те, що випущена рукою жінки куля теж могла спричинити смерть по той бік фронту.
Анастасія Василик, 1917 р.
Були й такі, хто не пітримував культу жінки-патріотки зі зброєю в руках. Захоплення таким образом жінки переважало на початку війни, коли була нагальна потреба в мобілізації національно-патріотичних почуттів. Після війни «жіночий патріотизм» вбачали у громадській роботі, актуальною ставала діяльність тих жінок, які займалися благодійністю, відбудовою господарства й освітою для народу; а насамперед тих, які воліли залишатися вдома «дружиною, мамою, господинею» і не претендували на суспільний статус чоловіків, які повернулися з фронту. Потреба в образі воюючої жінки-патріотки закінчилася разом з війною. Категорично проти жінок на фронті виступали з двох причин: не допустити того, аби жінка виконувала ролі чоловіків; не допустити, аби жінка отримала високий суспільний статус. Підставою для цього були традиційні уявлення про розподіл гендерних ролей. Михайло Галущинський писав: «Я не міг і не можу сьогодні погодитись із тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу. До того може склонитися якийсь хоробливий наклін, а що найменше гістерія. Тільки є поля для діяльності жіноцтва, тільки можуть вони доброго зробити для злагодження болю, спричиненого війною! А вже в моїй голові не могло й не може поміститись, щоб жіноцтво само завдавало біль»[38].
Показово, що саме жінки в більшості не підтримували усусусок. Безпосереднього осуду не було, однак навіть освічені емансиповані українки вважали, що «Мужчина – на фронт, жінки – до шпиталів. На фронті боротьба з ворогом – це обов’язок мужчин, поза фронтом не менше важна боротьба зі слабістю і смертю – це обов’язок жінки»[39]. Відсутність відгуків про УСС-усок у приватних текстах українок могла свідчити й про те, що більшість з них не хотіла реагувати на зовнішні події, а бажала залишатися в звичному і зрозумілому просторі «матері, дружини й господині». Навіть якщо звичайні жінки й обговорювали поміж себе цю тему, то цей факт не задокументовано, записи про це відсутні. Зрозумілою є тільки позиція громадсько активних жінок (як місцевих, так і емігранток): «Нас природа призначила до инших цїлей, не дала нам на стільки сили і енергії, щоби з оружєм в руках стати проти свого ворога на поли борби»[40]. Активістки заявляли про слабкість жіноцтва і закликали братися до громадської роботи або складати матеріальні пожертви. Через пресу жіночі організації популяризували думку, що місце жінки – не на фронті, а в тилу.
Невідома санітарка, б. р.
Що пропонували жінкам патріотично налаштовані активістки? Насамперед – допомагати «своїм солдатам», проводити акції збору й розподілу продуктів і товарів першої необхідності. Така діяльність у стосунку до війська отримала схвальні відгуки чоловіків і загалу жіноцтва. Показовим прикладом «свідомости і патріотизму» стали жінки міста Ходорова. Коли до міста заїхав військовий потяг, який віз вояків на фронт, ходорівчанки «явилися з кошичками повними яблок, хліба і яєць та з пуделками папіросок, і […] обділювали переїжджаюче військо сими артикулами»[41]. Цей вчинок викликав захоплення у вояків, а цивільні, які були в той час на вокзалі, тлумачили його «як примір гідний наслїдовання»[42]. Такі історії доволі часто з’являлися на сторінках преси. Іноді вони мали й характер критичний – жінок осуджували за бездіяльність і безвідповідальність перед військом.
Ірена Кузь
Якщо допомога жінок війську була на слуху тривалий час, то жінки-військові з’являлися на сторінках преси переважно на початку війни. Ці статті подавали біографічні відомості про Олену Степанів, Софію Галечко, Ганну Дмитерку та Ірену Кузь, повідомляли про місце їх перебування (полон) чи відзнаки, які отримали за службу. Ці повідомлення були дуже стислими, не творили цілості, не містили дискусійних тверджень. Винятком може бути хіба стаття «Як чужинці одушевлюють ся українською героїнею»[43], в якій німецькомний професор захоплювався вчинками Олени Степанів. Виглядає, що в руках журналістів ці історії слугували радше своєрідними сенсаціями, які мали привернути увагу читачів. Газетярі не хотіли також відставати від закордонних видань, які публікували передовиці про УСС-усок. Втім, жінки на фронті ніколи не з’являлися на перших шпальтах українських видань.
Яким був результат Першої світової війни війни для галицьких українок, які побували у війську й на фронті? Життя кожної з них склалося по-різному. Військова слава закінчилася разом з війною; після війни жінкам доводилося діяти відповідно до потреб, умінь, а також правил мирного часу. Олена Степанів зайнялася викладацькою і науковою роботою. Ольга Підвисоцька з чоловіком переїхала до радянської України, у 1937 р. була репресована і страчена. Ірена Кузь у 1917 р. демобілізувалася і попрямувала до сестри у Відень, як далі склалася її доля – невідомо. Софія Галечко втопилася в 1918 р. під час вакацій у Ольги Підвисоцької.
Фрагмент виставки «Люди свободи», м. Львів, 2016 р.
З відстані кількох років О. Степанів виступила проти жінок у війську: «Не є я за масовою участю жіноцтва у війську. Ні… рішуче я проти масової акції. Не такі це прості і самозрозумілі справи, як збоку може видаватися. Приходять все нові й непередбачувані ускладнення. Зрештою, не мій це тільки погляд»[44]. Хоча жінки не залишили спогадів про своє ставлення до війни, однак їхнє подальше життя доволі промовисте. Ганна Дмитерко в 1919 р. вийшла заміж за вістуна УСС Василя Ратича, деякий час подружжя мешкало в Рогатині, згодом емігрувало до Америки, виховувало четверо дітей. Катерина Філіповська мала семеро дітей. Так їхня громадська активність поступалася місцем сім’ї, зокрема материнству. Жінки, які на початку війни були героїнями, після неї опинялися в тіні чоловіків і домашніх клопотів.
Життя жінок на фронті мало не тільки героїчні барви. Війна відкривала можливості, змінювала звичне життя, була наповнена емоціями – страхом, розчаруванням, щастям і коханням. Історик, вивчаючи досвід цих жінок, вочевидь має брати до уваги декілька завдань і дотримуватися низки дослідницьких правил: перше, шукати щоразу нові контексти / площини, в яких жінки діяли, переживали і проживали війну; друге, жіночі досвіди не можна узагальнювати, вони були індивідуальними; третє, ці жінки потребують не героїзації, а розуміння; четверте, пошук і прочитання джерел є невпинним процесом; п’яте, не можна порівнювати фронтовий досвід чоловіків і жінок. Для жінок фронт був місцем втечі від тієї реальності, яку не хотіли приймати і яку надіялися змінити. Однак виразного розуміння, яким має бути оте омріяне майбутнє, у них також не було. Військо і фронт давали добрий досвід життя в чоловічому світі, але не розв’язували питання суспільної ролі жінки. Після війни жінкам з фронту довелося повернутися до старих і нових (породжених суто війною) проблем.
Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”: http://uamoderna.com/md/baidak-women-and-war