Віктор Ясковець
Переглядаючи давні світлини з архіву Австрійської національної бібліотеки, я натрапив на цікавий фоторепортаж з часів Першої світової війни. Світлини датувалися 15 і 16 вересня 1916 року та відображали відвідини фронту в Галичині болгарським царем Фердинандом І і наступником австро-угорського престолу (німецькою — Kronprinz (тут і далі коментарі курсивом сірого кольору Дмитра Адаменка)) архікнязем (або ж по-німецьки — ерцгерцогом) Карлом. Оскільки ніде в літературі згадки про цей факт я не знайшов, довелося самотужки провести реконструкцію цієї невідомої нам події. Отже…
-
- Офіцери очікують на приїзд болгарського царя.
4 червня 1916 року російська армія розпочала свій знаменитий Луцький прорив, який пізніше, у 1920 році, більшовики назвали Брусиловським (ще один об’єкт для декомунізації!) (насправді це був загальний наступ Східного фронту, але атака під Барановичами захлинулася, натомість на Волині несподівано досягла успіху. Всі сили було кинуто на розвиток наступу проти австро-угорців на користь більш важливого в стратегічному плані проти німців. В підсумку тактичний успіх не призвів до перемоги у війні, ресурси були виснажено, а «снарядний голод» не було подолано аж до її кінця). З метою зупинити наступ росіян, австро-угорське Верховне командування провело фронтову реформу й у червні створило структуру з управління вигаданою 12-ю армією, яку очолив архікнязь Карл, майбутній (австрійський) цісар Карл І (та угорський король Карл V). Під руку архікнязя було віддано декілька армій, в тому числі й ті частини, які перекидали в Галичину з Італійського фронту. Ця група армій утримувала фронт від м. Броди (тепер райцентр у Львівській області) до Карпат і далі через Буковину. Штаб армійської групи архікнязя Карла аж до 9 серпня продовжував використовувати найменування «командування 12-ї армії», що вводило в оману супротивника. Через цю хибну інформацію генерал Платон Лечицький, командувач 9-ї російської армії, яка захопила Буковину, Коломию (30 червня), а згодом і Станиславів (11 серпня), перекинув свій резерв від Дністра аж під Кути (тепер селище в Косівському районі Івано-Франківської області), щоб захистити Буковину від наступу «новоствореної» армії. Цей уявний наступ міг зашкодити ще одній справі. Річ у тім, що в цей час Росія та її спільники наобіцяли Королівству Румунії «золоті гори», лиш би та вступила у війну на боці Антанти. А наступ австро-угорських військ на Буковину міг бути пересторогою Румунії від такого кроку.
Румунія ж, яка мала союзницькі зобов’язання з державами Троїстого союзу (на той час це були Австро-Угорщина та Німеччина, бо Італія у травні 1915 року зрадила союзникам і оголосила війну Австро-Угорщині), побачивши успіхи російської армії та спокусившись заманливими обіцянками, пішла шляхом зради і з 27 серпня 1916 року оголосила війну Австро-Угорщині та відразу ж вдерлася до Трансільванії (частина Угорського королівства з переважно румунським населенням. Зараз за підсумками Першої світової війни є частиною Румунії). У відповідь союзники Австро-Угорщини по Четверному союзу один за одним оголосили війну Румунії: Німеччина — 28 серпня, Османська імперія — 30 серпня та Болгарія — 1 вересня. Тоді, на початку вересня, Центральні держави повинні були скоординувати свої дії в зв’язку із ситуацією, що виникла «завдяки» Румунії. Очевидно, саме цим і була викликана поїздка царя Болгарії на фронт до командувача австро-угорських військ у районі Буковини, на яку зазіхала Румунія.
У цей час архікнязь перегруповував свої підрозділи та постійно навідувався на фронт з інспекційними поїздками. Квартирував архікнязь Карл зі своїм штабом у місті Ходорів (тепер у Жидачівському районі Львівської області), де був важливий залізничний вузол. Однією з армій, що входила в армійську групу архікнязя Карла, була перекинута з Південного Тіролю 3-я армія під командуванням легендарного воєначальника генерал-полковника барона Германа Кьовеша фон Кьовешгаза (1854–1924). На середину вересня ця армія, що складалася з трьох корпусів, займала таку позицію: VIII корпус генерала артилерії Беніньї (5-а піхотна дивізія та 6-а кавалерійська дивізія) — від гори Сивуля до Богородчан (тапер райцентр в Івано-Франківській області); XIII корпус генерала Чічеріча (42-а піхотна дивізія гонведу та 36-а піхотна дивізія) — від Богородчан до Пацикова (тепер село Підлісся, передмістя Івано-Франківська); корпусна група генерала Гадфі (21-а піхотна дивізія ландверу та 48-а резервна піхотна дивізія) — від Пацикова до Дністра.
15 вересня 1916 року до архікнязя Карла прибув сам головнокомандувач збройними силами Австро-Угорщини архікнязь Фрідріх (його дядя). Очевидно, цей візит був пов’язаний з наступним прибуттям царя Болгарії Фердинанда І. Обидва архікнязі поїхали з інспекцією в розташування XIII корпусу. Звичайно ж, під час інспекції їх супроводжував командувач 3-ю армією Кьовеш. Можна здогадуватися, що тоді Кьовеш отримав вказівки підготуватися до прибуття царя. Того ж дня, повернувшись у Ходорів, Карл з офіцерами зустріли царський потяг.
Коли потяг прибув, архікнязь Карл особисто доповідав цареві. Разом з царем прибули наслідник престолу кронпринц Борис та почет. Після ночівлі у Ходорові, в суботу 16 вересня, Карл знову зустрівся з Фердинандом, щоб автомобілями відправитись на фронт. Цар був одягнений у дорожній стрій і зовсім не був схожим на царя. Натомість архікнязь одягнув світлу офіцерську шинель і виглядав по-святковому.
Коли прийшов час сідати в автомобіль, цар знову здивував. Лише згодом Карл дізнався про причину його дивної поведінки і, вже будучи цісарем, записав у своєму щоденнику, що Фердинанд був надзвичайно недовірливим і боявся замаху. Він сам стверджував, що уник 18 замахів на своє життя. Тому він завжди обирав місце, на якому найменше можна було б сподіватися побачити царя. І того разу у Ходорові цар також наполіг, щоб Карл сів позаду справа, князь Борис — зліва, а сам він сів поруч з водієм. «Ми їхали з величезною швидкістю, що на дорогах Галичини є самогубством.» — записав Карл. Така надмірна швидкість також мала послужити уникненню можливого замаху. Очевидно, що й одяг царя була своєрідним маскуванням.
Інспекція прибула в населений пункт N в районі Богородчан, на стику XIII корпусу, в якому Карл побував напередодні, та VIII корпусу. Тут поважних гостей зустрів командувач армією генерал-полковник Кьовеш.
Поспілкувавшись, високі чини відправились на околицю. Тут цареві був представлений граф Артур Альберті д’Енно (1860–1928), полковник 11-го гусарського полку, що майже повністю складався з угорців і ескадрони якого воювали у складі 6-ї кавалерійської дивізії VIII корпусу. Звісно, граф Альберті опинився тут не випадково. Річ у тім, що в давній Австрії, а потім і в Австро-Угорщині, була традиція призначати кожному полку спільного війська почесного шефа, чиє ім’я офіційно зазначалося у назві полку. А згаданий 11-й полк гусарів мав за такого шефа саме Фердинанда І й офіційно найменувався «11-й гусарський полк Фердинанда І, короля болгарського». Тому вояків цього полку ще називали «фердинандовими гусарами». Також до цього полку були зараховані сини царя — майор Борис, кронпринц Болгарії, князь Тирновський та ротмістр Кирил Болгарський, князь Преславський. Сам Фердинанд з початку 1916 року мав звання фельдмаршала австро-угорської армії. Тож представнику гусарського полку випала нагода привітати свого почесного шефа безпосередньо, чим полковник Альберті й скористався. Цікаво, що командував полком не Альберті, а полковник Александер Сіво де Бунья (1868–1945). Чому ж запрошеним був саме Альберті? Можливо тому, що Альберті мав титул графа, а Сіво лишень лицаря?
На околиці пани командувачі зайнялися однією з улюблених справ полководців – спостереженням за військами звіддаля.
Задовільнивши свою цікавість, цар, очевидно, перебував у хорошому настрої, бо тут же командарм Кьовеш отримав з рук царя болгарську нагороду — «Великий хрест ордена Святого Олександра з Мечами».
Не забули й про перекус. Цар і архікнязь мали окремий столик. Але непередбачувано їхня компанія збільшилася. Тож архікнязь поступився стільцем одному з нижчих чинів, а сам примостився на застеленому кошику, у якому, очевидно, й були принесені харчі. Супровідники задовільнилися перекусом на стоячи. Серед них помітно особу в цивільному. Це, напевне, місцевий представник, який і організував цю «забаву».
Після виконаної місії всіх очікувала зворотня дорога.
Відпровадивши царя на потяг, архікнязь Карл цього дня ще встиг провести зустріч у Бурштині (тепер місто обласного значення у Галицькому районі Івано-Франківської області) з командувачем німецькою Південною армією (у складі якої, до речі, воювали Українські січові стрільці) генералом Феліксом фон Ботмером. На той час Південна армія також входила в групу архікнязя Карла.
Чи вплинув на подальший перебіг війни цей візит болгарського царя на землі Прикарпаття для зустрічі з архікнязем Карлом, можна лишень здогадуватися. Але, як би там не було, за два дні після візиту австро-угорські та німецькі війська розпочали контрнаступ у Трансільванії. З 12 жовтня штаб Карла перемістився з Ходорова в угорський Надьварадь (тепер Орадя в Румунії), ближче до фронту з румунами. З наступного дня, 13 жовтня, 1-а австро-угорська та 9-а німецька армії, що воювали проти Румунії, увійшли в групу військ архікнязя Карла. А ще через тиждень, 20 жовтня, фронт у Трансільванії почав офіційно називатися фронтом архікнязя Карла. До кінця року румунська армія була вщент розгромлена, а майже вся її територія окупована. На цьому етапі Великої війни жадібність Румунії її й погубила.
Відновлено з опублікованого 19.11.2018 р.: https://www.facebook.com/notes/800219373884425/