Свої серед чужих: австрійські чиновники та Галичина, 1772–1867 (книжка у шпаргалці)

---

Ірина Вушко

Цей текст є авторським синопсисом книги Iryna Vyshko “The Politics of Cutural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia” (Yale University Press, 2015), який написано спеціально для сайту «Україна Модерна».

Для сучасного пересічного українця чи поляка Галичина — це умовна категорія яка асоціюється насамперед з Польщею чи Україною; територія, що колись належала до Австрійської імперії чи Австро-Угорщини, а зараз є частиною Польщі та України. В західній Україні, зокрема у Львові, пам’ять про Галичину залишається живою, подібно як і ностальгія за старою імперією в цій частині Європи навіть сильніша, аніж в самій Австрії. Для українця Австрійська частина історії — найкраща з усіх, що їх ця територія бачила протягом століть. Польска історія (перед приєднанням Галичини до Австрії в 1772 році і після розпаду імперії в 1918) і радянська історія (у складі СРСР після 1939 року) — обидві викликають мало приємних споминів. Порівняно з усім, що було до неї і після неї, стара Австрія перед 1918 роком — це епоха миру, ненасильства і відносної стабільності. Поза тим, австрійські імператори, особливо у XVIII ст., Марія Тереза і Йозеф ІІ, як нам здається, цінували русинів. Вони, наприклад, не лише зберегли, але й зміцнили уніатську церкву, що була перейменована в Греко-Католицьку в часи їхнього правління. Вони сприяли заснуванню освітніх інституцій для русинських священиків; вони реформували стосунки між землевласниками (більшість з них — польського походження) і селянами (більшість яких становили русини) на користь останніх.

Більше того, австрійська історія подарувала нам кількох людей, які своїми досягненнями закарбували Галичину на інтелектуальній та культурній мапі Європи. Згадати хоча б Леопольда Захера-Мазоха, уродженця Галичини, який провів більшу частину свого життя у Відні: пам’ятник йому (хоча й дещо своєрідний) є у Львові, але немає у Відні. Ми час від часу згадуємо про Бруно Шульца — польськомовного письменника і художника, нащадка єврейської родини з Дрогобича неподалік Львова. Ми не пам’ятаємо багатьох інших, як от, наприклад, Людвіга  Мізеса — одного зі співзасновників економічного неолібералізму, фінансиста і вченого зі світовим ім’ям, який теж народився і провів перші роки життя у Львові.

Історія Галичини в україномовних наративах часто зводиться до української історії — історії русинів, співіснування чи конфліктів з поляками, історії церкви. Історія Галичини в польських наративах, за деякими винятками, схожа до української — лише фокус тут на польськомовній Галичині, періоді автономії після 1867 року, польському інтелектуальному житті та польській політиці. Ми найчастіше чуємо і бачимо Галичину з другої половини ХІХ ст. чи першої половини ХХ ст. Така вибірковість не є випадковою. Пізнє ХІХ століття є доступнішим для істориків через, зокрема, мовні нюанси: офіційною мовою в Галичині того часу була польська, а частина документації і приватних архівів доступні також українською. Цей період також підпадає під традиційні схеми національної історії — української чи польської. Натомість все, що передує цьому періоду, тобто саме та частина історії, яку найбільше цінують пересічні українці — пізнє XVIII ст. — існує лише на рівні здогадок чи стереотипів. Одна з причин — те саме мовне питання. До 1848 р. Галичина оперувала в основному німецькою мовою, і навіть якщо вона сама не була повністю німецькомовною (бо ж польська, французька та ранньомодерна латина ніколи не зникли цілковито), саме німецька була основною мовою адміністрації і освіти. Русинська чи українська були фактично відсутні в суспільному і політичному просторі, особливо в містах.

Але саме цей період, який не вписується в традиційні національні наративи, був найбільш європейським в історії цих територій — австрійська провінція, в якій уживались різні мови в часи, коли сюди приїжджали на постійне чи тимчасове перебування люди з усієї Європи: з чеської Богемії, з Австрії, з австрійської Італії (територій на Адріатичному узбережжі, які до 1918 р. належали до імперії), з німецької Сілезії, а також з-поза імперії, зокрема з Голландії чи німецьких держав.

«The Politics of Cutural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia»  — це історія саме цієї не-української і не-польської Галичини. Це історія австрійських німецькомовних чиновників, котрі приїжджали сюди з усією Європи і залишались тут на декілька місяців, декілька років, або ж на все життя. Це історія родини Леопольда Захер-Мазоха — відомого більше серед галичан як мазохіста, який написав масу історій про історію Галичини, де він народися і виріс. Його дідо приїхав в Галичину у XVIII ст. як один з австрійських чиновників, німецькомовний урядовець, і залишився там до кінця життя. Його батько був директором австрійської поліції у Львові, сім’я тоді мешкала в головному будинку поліції в центрі міста — сьогодні це Гранд-Готель в центрі Львова. Захер-Мазох — відома особистість принаймні у Львові, але з історичної перспективи його батьки і діди в певному плані цікавіші і важливіші від самого письменника-мазохіста. Саме його діди — з материнської і батьківської ліній — заклали підвалини асттрійської Галичини; вони подолали шлях і проробили роботу, суттєвішу від багатьох їхніх послідовників. Завдяки їм Галичина стала реальністю — новою провінцією, скомпонованою австрійцями з частин територій, які ніколи раніше не становили цілісність. Саме тоді вона набула чітких політичних і адміністративних вимірів, й існує по сьогоднішній день.

Приєднання Галичини в 1772 р. відкрило новий етап в історії Габсбурзької імперії та її адміністрації. Австрійські правителі епохи Просвітництва намагались створити в Галичині абсолютно нову адміністрацію, базовану на австрійських просвітницьких моделях, що заперечували до-австрійську до-модерну спадщину часів Польщі. Галичина, таким чином, стала простором для експериментів, єдиним регіоном в імперії де австрійські правителі планували створити зовсім нову адміністрацію з нуля, відкинувши повністю попередню історичну традицію. 1772 рік позначив незвичне перетин двох різних політичних культур і цивілізацій, що виявилось шоком як для австрійських німецькомовних урядовців, так і для тих, хто підпадав під їхню адміністрацію. Багато з новоприбулих чиновників подолали суттєві відстані на Схід Європи, щоб опинитися на теренах, які канцлер Клеменс Меттерніх називав місцем, де пересікається Європа і Орієнт. Всі губернатори Галичини були європейцями за походженням, Європа в їхньому розумінні ототожнювалась з її західною частиною: Йохан Антон Перген прибув з Відня; Йозеф Карл Брігідо — з Італії; Август Лобковіц — з сучасної Чехії; Петер Ґьоес — з Португалії; Франц Стадіон був народжений у Відні, але прибув в Галичину з Трієста; Александер Менсдорф-Поуллі приїхав в Галичину з Лотарингії через Італію і Австрію. Вони всі були різного походження і розмовляли різними мовами, проте усі були пов’язані своєю лояльністю до Габсбурзькоі імперії. Погоджуючись на своє призначення до Галичини, вони переміщували свої родини на тисячі кілометрів, до краю, де з наближенням до місця призначення дороги ставали все менш доступними. Зважаючи на значні відстані, відсутність доріг та єдиний спосіб пересування в цей час (кіньми) — такий переїзд насправді вимагав геркулесових зусиль.

Такі бюрократичні каруселі — переведення чиновників з одного регіону в інший — були одним з проявів модернізації адміністрації і частиною узвичаєних адміністративних практик  в Австрійській, Російській та Оттоманській імперіях. Однак різні аспекти таких адміністративних призначень та умови ротацій залишаються маловідомими, про них майже нічого не написано в історичній літературі. У цій монографії висвітлюються деякі деталі такої циркуляції чиновників: механізми їх призначення, переміщення в професійних  ієрархіях та поміж різними територіями. В Австрійській імперії такі ротації були частиною офіційної політики і одним із засобів досягнення цілісності і одноманітності адміністрації по всій імперії.

Постійні ротації персоналу позначалися також на окремих провінціях з неоднозначними інколи негативними наслідками. Коли придивитись близько до механізмів призначення та переміщення чиновників, стає зрозуміло, що міністри у Відні не володіли інформацією про конкретну ситуацію в окремих провінціях і найчастіше не мали чіткого розуміння того, кого, куди і чому слід призначити. Призначення на чільні позиції ніколи не були випадковими. Канцлер Каунітц, який особисто добирав людей на найвищі посади в провінційних адміністраціях, опирався на кар’єрні досягнення та рекомендації кандидатів. Він також зважав на знання мов, що відігравало важливу роль в призначеннях. Але жоден від новопризначених чиновників — навіть губернаторів — не вимагалося мати бодай мінімальні знання про регіон, куди їх призначали. І це стосувалося не лише Галичини, але й інших провінцій. Не було нічого незвичного в ситуації, коли чиновника перекидали у цілком інший далекий регіон лише за кілька тижнів після його призначення в попередній. Такі стрімкі переміщення могли мати катастрофічні наслідки: якщо частина новопризначених пристосовувались до конкретного регіону і докладала зусиль, щоб ознайомитись з ним, чимало інших дбали лише про власну кар’єру, розглядаючи своє перебування на конкретній посаді і в певному регіоні як тимчасове.

Відправляючи чиновників з Італії, Богемії, Нідерландів у Галичину, австрійські правителі очікували від них безумовного підпорядкування директивам з Відня: лояльність і професійність — нероздільні поняття для Кауніца та людей з його оточення. Знаходячись далеко від цивілізаційних принад Європи і не маючи ніяких особистих зацікавлень в цьому конкретному регіоні, австрійські бюрократи в Галичині мали б повністю віддатися державній службі, безпристрасно виконуючи свої обов’язки. Проте лише невелика частина тих, котрі опинилися у Галичині, насправді дотримувались службової етики, як цього очікували їхні керівники в Відні. Декотрі з них були відверто некомпетентні, інші – вдалися до корупції. Більшість з них не приховувала свого розчарування призначенням у Галичину і розглядали своє перебування там як примусове. Декотрі сподівалися на швидке переведення в інший регіон. Та були й такі, що використовували час для облаштування свого життя у незвичному і незручному з огляду на умови перебування місці. Принаймні частина з них відверто нехтувала директивами з Відня, натомість просуваючи зміни і реформи, які інколи відверто суперечили віденським планам. Австрійські реформи часами наштовхувались на протидію чи небажання місцевих провінційних бюрократів підпорядковуватись, зокрема в Галичині.

З часом австрійські урядовці у Відні почали враховувати цю локальну бюрократичну опозицію, як і супротив жорсткій централізації зі сторони місцевих традиційних еліт, зокрема польських аристократів в Галичині. Останні спочатку буи виключені з австрійської адміністрації, та їх почали залучати до австрійських інституцій вже в 1780-х рр. Віденські плани щодо єврейської спільноти в Галичині були дещо схожими. Спочатку австрійські урядовці намагались реформувати єврейське суспільство в Галичині виключно зусиллями австрійських німецькомовних урядовців. Однак з часом Відень все більше почав покладатись на структури єврейського самоврядування, що збереглись з польського періоду, з рабинами на чолі. В той самий час галицькі русини отримали доступ до австрійських освітніх інституцій і пізніше до адміністрації.

Відкриваючись до змін ззовні, австрійська адміністрація також змінювалася і зсередини. Взаємна асиміляція між австрійськими німецькомовними чиновниками та польськими аристократами наприкінці XVIII і в першій половині ХІХ ст. ставала звичним явищем, але загальні тенденції були сприятливішими для польськой сторони. Мішані польсько-австрійські сім’ї стали базою для поколінь молодих людей, які виросли польськими патріотами. Особливо це стосується синів, які виховувались в сім’ях, де мама була польського походження. Фактично всі вони були лояльними до Габсбургів, але багато з них поміняли національні пріоритети.

Аналіз особливостей адміністративних призначень в Галичину дозволяє детальніше зрозуміти певні сторони Австрійської політики щодо цієї провінції. З одного боку, губернаторів та вищих урядовців ретельно відбирали з когорти висококваліфікованих спеціалістів. Починаючи з XVIII ст., коли канцлер Каунітц особисто добирав кандидатів на ключові позиції в Галичині, Відень дотримувався традиції призначати на найвищі посади лише тих, хто відзначився позитивними якостями, працюючи на інших позиціях в інших провінціях. Таким чином список галицьких губернаторів поповнився іменами зі скарбниці найвидатніших австрійських службовців, частина з яких теж походила з провідних аристократичних родин. Такими були, наприклад, перший губернатор Йохан Антон Перген, австрієць з Відня, який відзначився службою в австрійській дипломатії перед своїм призначенням до Галичини в 1772 р. Перген відомий головно завдяки своїй ролі в створенні австрійської таємної поліції в 1790-х роках, вже після його повернення з Галичини.

Третій губернатор — Карл Йозеф Брігідо — був італійцем з походження. Його родина походила з міста Капуа, але переїхала в Трієст, який в той час належав Габсбургам. Брігідо мав кількох братів, і всі вони служили Габсбургам як цивільні службовці або офіцери. Один з братів був губернатором Трієстa саме в той час, коли Йозеф Карлос працював у Галичині. Для останнього переїзд з теплого м’якого Трієстa до холодного Лемберґа був особливо травматичним. Його ранні дописи з провінції лише підтверджували усі стереотипи, що були пов’язані з цим регіоном: холодні зими, відсутність доріг, варварське невиховане населення. Проте Брігідо не лише залишився в Галичині на довгі роки (працював там протягом 1777–1794 рр.), але й досить гармонійно влився у місцеве соціальне життя. Він був частим гостем шляхетних польських родин, не цурався відвідувати театральні вистави у товаристві польських шляхтичів. Брігідо працював у Галичині протягом цілого правління імператора Йозефа ІІ, який став символом австрійського абсолютизму, просвітництва та прогресивних реформ.

Саме в цей час австрійські правлячі кола запроваджували найактивніші та найагресивніші реформи в Галичині — у сфері земельних відносин, щодо церкви і освіти. Традиційно, ми звикли оцінювати ефективність реформ за ознаками реформаторських намірів. Натомість, як показує приклад Галичини, австрійські реформи зазнавали значних модифікацій між Віднем і Львовом. Губернатор Брігідо — найяскравіший приклад того, наскільки важливу роль відігравали місцеві урядовці в австрійських реформах XVIII ст. Декотрі з реформ (зокрема, податкова) зазнали змін в результаті його зауважень. Декотрі інші ніколи не були втілені з життя; ще інші, зокрема щодо закриття монастирів, нівелювались через опозицію тих же ж місцевих чиновників. Без знань про функціювання цієї середньої ланки — між авторами реформ у Відні та об’єктами адміністрації в Галичині — наше розуміння австрійської політики і реформ буде неповним або ж викривленим.

Серед послідовників Пергена і Брігідо в Галичині був ще цілий ряд видатних чиновників. Так, наприклад, Принц Август Лобковіц (який був губернатором у 1826–1832 рр.) походив з знаної німецькомовної аристократичної родини з Богемії. Лобковіц був незвичною особистістю і жив в особливий час. Коли вибухнуло польське повстання у Варшаві в 1830 р. і польські революціонери намагались здобути незалежність від Росії, Лобковіц не лише підтримав їх у боротьбі проти Санкт-Петербургу, але більше того — обіцяв австрійську допомогу польським повстанцям. До всього іншого, Лобковіц віднайшов польське коріння у свої власній родинній історії. Його рішення викликали фурор у Відні, адже Канцлер Меттерніх ніколи не проголошував жодних намірів щодо підтримки польських повстанців і намагався зберегти австрійський нейтралітет. В результаті скандалу Лобковіца було звільнено i переведено до столиці на скромнішу посаду.

Такий незвичний життєвий вибір — асиміляція і утвердження польськості понад німецькомовною цивілізацією — проливають світло на наше розуміння абсолютизму, централізму і націоналізму в Східній Європі, зокрема у Габсбурзькій монархії. Історик Дерек Беалс, автор однієї з нещодавніх біографій імператора Йозефа ІІ, пропонує тезу про загальну ефективність йозефінських реформ з 1780-х років. Але детальний аналіз стосунків між Віднем і провінціями показує проблеми із впровадженням реформ на місцевому рівні та розкриває значні розбіжності між центральними чиновниками у Відні і їхніми підлеглими у провінціях. Недоліки абсолютизму більш помітні саме в провінціях, а не в центрі.

Намір Відня повністю виключити місцеві кадри з нової австрійської адміністрації відoбражали дух Просвітництва з його наголосом на необмежених можливостях людини творити зміни, заперечуючи залишки минулого. Але австрійські спроби побудувати нову адміністрацію в Галичині з нуля були переосмислені вже в 1780-х рр., коли Каунітц почав заохочувати поступовий і обмежений доступ місцевих еліт до австрійської адміністрації. Ця нова політика відображала відступ від попередніх ідеалів абсолютної централізації і була очевидною поступкою на користь місцевих традицій.

Австрійська бюрократія прижилась в Галичині, але в той же час вона наповнилась новим життям. Вже на початку ХІХ ст. ця адміністрація складалась з мішаної групи чиновників — німецькомовні бюрократи, які вирішили стати поляками; польські шляхтичі, які увійшли в австрійську бюрократію, pусини, які до 1848 р. не могли вирішити, ким їм стати, але які теж почали включатись активніше в нові і старі еліти. Навіть лідери єврейських громад включились в австрійського чиновництва. Галичина — найбільша австрійська провінція на кордоні з Росією — стала зразком національної різноманітності та соціальної перемішаності, яких не існувало майже ніде більше в австрійській імперії.

Попри свою винятковість, Брігідо і Лобкобіц були прикладами австрійської політики, зокрема щодо відбору чиновників. Ключові позиції заповнювались висококваліфікованими кандидатами, які отримували гідну платню — на рівні зі своїми колегами у Відні чи в інших провінціях. Нижня бюрократія, натомість, була іншого ґатунку — приклад ще одного стереотипу про те, що в Галичину відправляли всіх тих, хто не проходив відбір на жодні позиції в інших провінціях. Сюди насправді попадало чимало неосвічених або малоосвічених чиновників (деякі з них — авантюристи), низька кваліфікація яких не відповідала посадам, які вони займали. Їхня платня відповідала кваліфікації, тобто часто була мізерною. І саме така різка різниця між різними щаблями адміністрації породжувала непорозуміння і конфлікти між чиновниками, а також корупцію, яка була поширена по усій імперії, в тому числі в Галичині.

У 1830-х роках галицький Львів (тоді відомий як Lemberg або Lwów) мав лише два готелі: Hôtel de l’Europe і Hôtel de Russie. Їхні назви відображали два полюси ідентифікації в Галичині. Тоді як австрійські правителі допасовували Галичину до Європи, її мешканці знаходились під постійним впливом Росії, що була поруч — відразу через кордон від Галичини. Транскордонні зв’язки між поляками, русинами та євреями в Галичині та інших частинах поділеної Польщі викликали чималі побоювання у Відні перед 1918 роком. Як показав досвід, революція в будь-якій частині поділених польських територій неодмінно впливала на ситуацію в Галичині. Транскордонні звязки між русинами становили ще більшу загрозу. В той час, коли австрійські урядовці намагались втягнути русинів в орбіту австрійської політики, російські чиновники по інший бік кордону намагались втягнути тих самих русинів в орбіту російської політики і культури, підтримуючи русофільство в Галичині.

Прикордонний статус Галичини визначав австрійську політику щодо регіону. З іншої сторони, надмірна зосередженість на австрійсько-російському прикордонні, що визначає історіографію Галичини, приховує інші паралелі, що відігравали важливу роль в історії і політиці регіону. Габсбурзьку монархію можна легко окреслити як конгломерат прикордонь, з яких Галичина становила лише одну частину. Зв’язки між Галичиною та іншими прикордонними територіями (наприклад, Адріатичним узбережжям чи Банатом) були незмінно важливими. Галичина звичайно ж ніколи не стала ще однією Італією, але адміністрація прикордонного Львова за своїм складом нагадувала адміністрацію прикордонного Трієсте значно більше, ніж інших територій поділеної Польщі або ж навіть прикордонної до Галичини Богемії. Італійський слід відіграв своєрідну роль в галицькій історії і історіографії. Починаючи з 1860-х років польські і русинські патріоти почали говорити про Галичину як П’ємонт – прикордонну територію з відтінком національного сепаратизму.

Сама ідея галицького П’ємонту відображала те, наскільки галицька реальність відрізнялись від тієї Галичини, яку австрійські реформатори планували створити між 1772 і 1848 роками. Старі інституції і традиційне суспільство виявились напрочуд стійкими до австрійських реформ. Поляки і русини будували власні інституції і політичну традицію на базі австрійських інституцій. Таким чином австрійська бюрократія не лише не викоренила етнічну різноманітність провінції, але в певний спосіб стимулювала консолідацію національних рухів на цій території. Саме австрійські установи і моделі становили базу для новітньої польської адміністрації в Галичині після 1867 року.

У той час, коли Галичина перетворилась на національний П’ємонт, бюрократичні каруселі набули нових форм. У період 1772–1848 рр. трансфери адміністративного персоналу переважно відбувались на рівні зміни провінцій — чиновників переводили з одної в іншу. Тоді ці бюрократи долали відстані у тисячі кілометрів дорогою від Відня до італійських територій, Богемії, Галичини чи інших регіонів імперії. Моделі призначення і ротації чиновників зазнали змін після 1848 р. З одної сторони місцеві еліти, в основному поляки, почали відігравати дедалі важливішу роль в адміністрації Галичини і в центральній адміністрації імперії. Їхні призначення до Відня були одною з поступок центральної влади після революції 1848 року. В той самий час статус німецькомовних чиновників, які становили більшість в адміністрації Галичини до 1848 року також зазнав змін: частина з них були звільнені зі своїх посад, інша частина вимушені були покинути Галичину.

Революція 1848 року не призвела до виникнення новочасного націоналізму. Так само адміністрація Галичини після 1867 року не може бути окреслена у виключно національних категоріях. Проте неможливо заперечити і той факт, що між 1848 і 1867 роками місцева адміністрація зазнала впливу національних імпульсів: звільнення німецькомовних чиновників, часом всупереч їхнього бажання, відображало нові реалії в Галичині після 1848 року. Помилково було б стверджувати, що польська адміністрація в Галичини після 1867 року виникла з нуля, замінивши колишню німецькомовну адміністрацію. Незаперечним є той факт, що новітня адміністрація в Галичині, як і в інших провінціях була результатом австрійських реформ починаючи з другої половини XVIII ст. Ці інституції пережили всі революції і потрясіння — так само, як і сам принцип централізованої бюрократії, що був теж започаткований австрійськими реформаторами у XVIII ст.

Так само, як Галичина колись розглядалась австрійськими урядовцями як tabula rasa, так і сам австрійський період в історії Галичини досі — своєрідна tabula rasa, широке поле для припущень та стереотипів, які часто мають сумнівне відношення до реальності. Сама історія адміністрації і бюрократії — не лише в Галичині, але й в усій Габсбурзькій імперії — проблемна ділянка. Інституційні історії адміністрації зображають останню як конгломерат абстрактних інституцій, що функціонують за якимись своїми правилами майже незалежно від людини. З іншої сторони, дослідження австрійського чиновництва часами зводиться до біографії окремих найважливіших представників, зокрема Канцлера Клеменса Меттерніха. Місцеві бюрократи — так звані інструменти прогресу чи реформ — губляться у цих загальних схемах, їхні голоси фактично відсутні в історичних дослідженнях.

Недостатня увага до провінційних бюрократів в свою чергу продукує викривлене чи неповноцінне бачення історії імперії чи ії окремих провінцій. Загальнопоширений стереотип про австрійську бюрократію — це уявлення про дещо одноманітну в соціальному і політичному вимірах інституцію, що складалась з німецькомовних чи ж навіть німецьких чиновників, що силоміць нав’язували свою волю місцевому населенню у регіонах свого призначення. Проектуючи імідж однорідної адміністрації, ми механічно проектуємо одновимірні стосунки між цією адміністрацію і її підлеглими як такі, де урядовці відіграють однозначно активну роль, а місцеве населення – є лише безвольним об’єктом їхніх дій. Таким чином ігнорується зворотня сторона стосунків, зокрема впливи місцевого суспільства на імперську бюрократію.

Інша дотична проблема є результатом хронологічного дисбалансу: більшість робіт з історії Галичини (і нових, і старих) зосереджені на періоді після 1848 року, друга половина ХІХ і перша половина ХХ століття. Ця тенденція також притаманна дослідженням з історії Східної Європи загалом – як відображення фокусу на національній історії регіону. Період до 1848 року – маловідомий, і Галичина знову ж таки відображає загальну тенденцію в історіографії. XVIII ст. — за деякими винятками — фактично незаповнена ділянка в історіографії Східної Європи.

Ця книжка не лише заповнює нішу. Переносячи фокус з ХІХ на XVIII століття, вона розкриває невідомі аспекти функціювання імперської бюрократії, стосунки між місцевими чиновниками та локальними елітами, між місцевими чиновниками та їхніми зверхниками у Відні. За абстракцією інституцій ми часто забуваємо про людський чинник функціювання адміністрації: Галичину сприймали як територію віддалену у просторі і відсталу у часі, а призначення туди – як ледве чи не заслання у Сибір; рівень оплати праці чиновників та місцеве соціальне життя — все це впливало на щоденні рішення окремих чиновників, які у сукупності визначали долю провінції та її населення не лише в цей конкретний період, але й на багато майбутніх поколінь.

Більшість бюрократів в Галичині не були етнічними німцями навіть попри те що, німецька була часами їхньою другою чи навіть першою мовою. Очевидним виявляється факт, що ці з австрійські бюрократи ніколи не були зовсім відмежовані від місцевих реалій, і часами їхні власні інтереси пересікались радше з інтересами польських шляхтичів в Галичині, ніж з настановами високопоставлених урядовців в далекому Відні. Емоційно незаангажована та політично нейтральна бюрократія була лише ідеалом, якого віденський уряд ніколи не зміг втілити в реальність.

Коли після запровадження галицької автономії після 1867 року польські еліти перейняли управління Галичиною, то успадкували не лише інституції, але й деякі австрійські практики. Якщо австрійські урядовці у вісімнадцятому столітті намагались створити виключно німецькомовну адміністрацію, то їхні польські послідовники пробували відповідно створити виключно польську бюрократію. Кожна з цих спроб передбачала придушення певного спротиву: спочатку польського — проти німецькомовної австрійської імперської  адміністрації, потім русинського — проти польської національної адміністрації. Незважаючи на усі намагання викорінити багатокультурність, Галичина зберегла свою різноманітність — культурну, релігійну і національну — до 1939 року.

Леопольд Захер-Мазох відображав це різноманіття, так само, як і його менш відомі попередники — батьки і діди, та багато інших вихідців з Галичини, які не вписуються в традиційні національні наративи і відповідно повністю або майже забуті на своїй першій батьківщині. Ми пам’ятаємо Йозефа ІІ, але не пам’ятаємо Йозефа Брігідо; Меттерніха, але не Лобковіца. Але саме ці останні відіграли провідну роль в історії регіону, їхні рішення часами були важливіші ніж усе те, що відбувалось, що обговорювали та ухвалювали у Відні. Ця книжка — саме про цих людей, і про те як Галичина змінила їх в той час, коли вони якраз працювали над створенням тієї самої Галичини.

---

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені із відкритих джерел.

Ірина Вушко (Iryna Vushko) — історик, викладачка історії Гантер Коледжа при Міському Університеті Нью-Йорка (CUNY). Ступінь доктора наук з історії (Ph.D.) здобула у 2008 р. у Єльському Університеті (США), після чого отримала низку постдокторантських стипендій в університетах Європи та у Гарвардському Університеті. Наукові інтереси зосереджені на історії модерної Східної Європи. Викладає курси з історії модерної Європи, Російської Імперії, Радянського Союзу. Її книга «The Politics of Cultural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia, 1772-1867» вийшла друком у 2015 р. у видавництві Єльського Університету. Зараз працює над дослідженням біографічних траєкторій 25 осіб, які почали свою кар’єру в Австро-Угорщині, але після 1918 р. надалі жили в різних державах, що постали на місці Габсбурзької імперії. Живе і працює у Нью-Йорку.

Статтю надруковано: http://uamoderna.com/md/vushko-austrian-bureaucrats-galicia