Олексій Чередніченко
Філіпп Швабський
З якою метою найвеличніший наш Роман Мстиславич вирушив у свій останній похід? Давньоруські й польські джерела подають його як «розборку» між русичами й поляками. Хроніст Альберік з абатства Труа-Фонтен, однак, малює ширшу картину:
Роман Галицький (1152–1205)
«Король Русі на ім’я Роман зі своїх земель вирушив, бажаючи через Польщу прямувати до Саксонії та зруйнувати, як лжехристиянин, церкви. Але два брати, Лешек і Конрад, за велінням Господа його уразили та вбили, а всіх, хто до нього приєднався, розігнали або знищили.»
(«Rex Russie, Romanus nomine, a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens Saxoniam, et ecclesias destruere volens sicut falsus christianus, a duobus fratribus Poloniae ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur, et omnes quos secum aggregaverat aut disperguntur aut interficiuntur»).
Філіпп Швабський (1177–1208)
Тож багато хто з істориків вважає, що у той фатальний день 19 червня 1205 року Роман прийняв бій з Лешеком Білим і мазовецьким Конрадом на Завихості через те, що волів допомогти Філіппу Швабському здобути престол імператора Священної Римської імперії. Якісь зв’язки з Німеччиною Роман точно мав, бо в бенедиктинському монастирі святого Петра в Ерфурті його поминали та стверджували, що він колись пожертвував їм 30 марок («XIII Kal. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hic dedit nobis XXX marcas»).
Поширеною є версія, згідно з якою Філіппа та Романа поєднували й родинні зв’язки: дружина Філіппа Ірина Ангеліна була дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела, а дружину князя Романа (світське ім’я якої точно невідоме) низка дослідників вважає сестрою Ірини Ангеліни. Якщо справді так, то це може почасти пояснити звістку хроніста з Лукки Бартоломео дель Фіадоні:
«Під час її [Візантії] захоплення [хрестоносцями в Четвертому хрестовому поході, 1203 року] правив у ній Аскарій, як пише Кузентин; він негайно попрямував через Чорне море до Херсонеса, а потому дістався Галичини [Galatiam], що нині є частиною Русі»
(«Tempore autem suae captionis imperabat Ascarus, ut Cusentinus scribit, qui se statim transtulit versus Ponticum mare Chersonam, et inde se postea contulit Galatiam, quae hodie est pars Russiae»).
Ця звістка згодом була запозичена Яном Длугошем і польськими хроністами, а також Густинським літописом. «Аскарія» ототожнюють зі старшим братом і наступником на престолі Ісаака II, імператором Олексієм III Ангелом (утім, свого попередника він осліпив і ув’язнив). Не виключено, звісно, що Galatia – це насправді не Галичина, а малоазійська Галатія, але туди було б дивно діставатися морем. Та й прецедент втечі до Галича був: у 1164–1165 роках притулок у галицького Ярослава Осмомисла одержав майбутній імператор Андронік I Комнін, ще до нього в Галич мусив надсилати посольство з проханням про примирення його двоюрідний брат, правлячий імператор Мануїл. І до Ярослава ж Андронік безуспішно намагався втекти після втрати престолу в 1185 році. Одним з його найближчих прибічників, до речі, був батько Ісаака й Олексія Андронік Дука Ангел — кузен свого тезки.
На загибелі Романа Мстиславича, втім, оповідь зазвичай обривають. А між тим подальша історія Філіппа Швабського — ішов йому на допомогу наш князь чи ні — цікава сама по собі. Хоч з 1198 року Філіпп став римсько-німецьким королем (тобто наступником римсько-німецького імператора, обраним заздалегідь), коронуватися імператором Священної Римської імперії йому так і не вдалося через протидію Оттона IV Брауншвейзького, що сам вважав себе римсько-німецьким королем і, навіть, провів альтернативний обряд коронації, і римського папи Іннокентія III. Бажаючи зміцнити своє становище, Філіпп вдавався до випробуваного засобу — матримоніальної політики. Але саме вона і звела його в могилу.
У 1203 році Філіпп пообіцяв руку своєї дочки (імовірно — Кунігунди, якій на той час був лише один рік) баварському пфальцграфу Оттону VIII з Віттельсбахів. Проте згодом Філіппу знадобилося розв’язати питання з чеським королем Оттокаром I: хоч спершу він був креатурою самого Філіппа, однак згодом віддав перевагу Оттону Брауншвейзькому. Знову перетягуючи Оттокара на свій бік, Філіпп вирішив знехтувати ранішою домовленістю та в 1207 році пообіцяв видати Кунігунду за Оттокарового сина Вацлава (що був навіть дещо молодшим за наречену). Оттону Віттельсбаху натомість мала дістатися Гертруда, дочка герцога Генріха I Бороданя з cилезьких П’ястів, і Філіпп пообіцяв сприяти йому в цьому шлюбі… натомість надіслав таємного листа Генріхові, де не радив видавати свою дочку за цього пришелепкуватого.
Тут Оттонові увірвався терпець. Так і не дочекавшись власного весілля, він вирішив зіпсувати весільне свято Філіппові. У своєрідний спосіб…
Пфальцграф Отто фон Віттельсбах вбиває Філіпа Швабського
Оттон I Меранський
21 червня 1208 року в Бамберзі Філіпп видавав заміж свою небогу, бургундську графиню Беатрису, за Оттона I Меранського. (Оттоном I Меранським, до речі, мав би стати наш Віттельсбах: герцогством Меранським від часу створення правили Віттельсбахи, аж доки Філіппів батько Фрідріх Барбаросса, передавши їм Баварію, не вирішив, що то буде вже занадто і не передав у 1180 році Меранію графам Андекським.) Після весільної церемонії «старий у хату й собі пішов опочивати»… тут-то Філіппа й наздогнали і печалі тії, й вороги в особі Оттона Віттельсбаха, який не став церемонитися з німецьким королем, а взяв його й прикінчив, устромивши меча в горлянку, — та й утік собі…
Ефект, звісно, був приголомшливий. Особливо приголомшилася Ірина Ангеліна: народила через два місяці по смерті чоловіка доньку і разом з нею й померла. Але найкраще скористався несподіваним усуненням суперника Оттон Вельф. Він зрозумів, який прекрасний шанс йому випадає, і зробив хід конем — заручився з дочкою загиблого Беатрисою. Залишившись без опозиції, Оттон досяг того, чого за 10 років так і не зумів домогтися Філіпп, — коронувався в Римі на римсько-німецького імператора (ставши тим самим єдиним імператором і єдиним німецьким королем з династії Вельфів, за ім’ям якої назвали гвельфів)…
Але це вже був 1209 рік. У 1208 році ж головною героїнею виявилася… осиротіла 10-річна Беатриса. (Офіційно побралася з Оттоном вона вже в 1212 році, коли їй виповнилося 14 і… через три тижні померла.) Коли 11 листопада у Франкфурті зібралися наймогутніші володарі королівства, дівчина зі сльозами та зітханнями навколішках благала присутніх помститися за неправедно забитого батька, зворушивши всіх присутніх. І Оттон Вельф зробив нареченій такий подарунок, розпорядившись знайти та покарати вбивць свого колишнього непримиренного ворога (лунали-бо підозри, що Віттельсбах діяв не один…). Оттона Віттельсбаха було «забанено» — цебто оголошено на нього Reichsbann, що дозволяв будь-кому безкарно його вбити в будь-якій частині Священної Римської імперії. І вже в березні 1209 року його знайшов в Оберндорфі коло Регенсбурга колишній вірний слуга Філіппа (а тепер Оттона Вельфа) Генріх з Кальдена. Знайшов — і відтяв голову, викинувши її в Дунай. Обезголовлене ж тіло, як вважається, запхнули в діжку та віддали Індерсдорфському монастирю неподалік (що його свого часу заснував дід Віттельсбаха Оттон V), де воно так і пролежало 8 років, аж доки його, незадовго до смерті на той час уже покинутого всіма Оттона Вельфа, нарешті не дозволили поховати…
Це був перший випадок, коли короля Німеччини отак взяли та й убили. В історії Німеччини буде ще один такий — рівно сотнею років пізніше…
Альбрехт І Габсбург
Династія Габсбургів безперервно (не рахуючи інтермецо Карла VII з уже знайомих нам Віттельсбахів під час Війни за австрійську спадщину (1740–1748)) від 1438 року правила Священною Римською, а потім Австрійською імперією. Але ще й до встановлення цієї беззаперечної габсбурзької гегемонії два представники роду встигли побувати на вершечку…
Рудольф І Габсбург (1218–1291)
Першим став Рудольф Габсбург. У 1273 році йому вдалося завершити так зване «Велике міжкоролів’я», що тривало в Священній Римській імперії від часу смерті останнього безсумнівного імператора Фрідріха II в 1250 році. А в 1278 році він остаточно утвердився на троні, розгромивши в бою на Моравському полі іншого претендента на німецьку корону.
Пршемисл Оттокар II (1232–1278)
А претендентом був чеський король Пршемисл Оттокар II на прізвисько «Золотий і Залізний Король». А матір’ю його була та сама дочка Філіппа Швабського Кунігунда, яка вийшла не за Оттона Віттельсбаха, а за принца Вацлава, що згодом став королем Вацлавом I; власне, саме на цій підставі він і претендував, після вигасання роду Гогенштауфенів по чоловічій лінії, на німецьку корону. Але програв і загинув на полі бою.
На боці Отакара в тій битві, між іншим, брав участь і наш галицько-волинський Лев Данилович — як не особисто, то принаймні його війська: дружиною-бо чеського короля була Кунгута Галицька, дочка Ростислава Михайловича, колись князя новгородського, галицького, чернігівського, а відтак, з ласки угорського короля Бели IV, — бана Славонії та Мачви. А досвід іншого Рудольфа, з Райнфельдена, свідчить, що невдалий претендент на німецьку корону цілком може зазнати невдачі, навіть і не програвши: у 1080 році Рудольф повністю переміг на Ельстері війська імператора Генріха IV (того самого, який «Каноський»), який мусив стрімголов тікати з поля бою, але… наш антикороль з Райнфельдена у запалі битви втратив праву руку, був поранений в живіт і помер. До речі, як Райнфельден, так і епонімний замок Габсбург нині розташовані на території Швейцарії.
Позбувшись конкурентів, Рудольф Габсбург, хоч не коронувався імператором, спокійно добув кінця свого королівського віку до вічного спочинку в 1291 році. Але вже за його життя під майбутнє династії Габсбургів було закладено бомбу уповільненої дії…
Рудольф оголошує мир на гофтазі
Бо в грудні 1282 року він розпорядився на черговому гофтазі в Аугсбурзі (гофтаг — це отакі збори еліти королівства, як ті, на яких Беатриса переконала помститися за Філіппа Швабського) передати всі свої австрійські спадкові землі в спільне володіння двома синам: Рудольфу II й Альбрехту (зробивши заразом першого з них номінальним герцогом Швабським). Але вже наступного року ці умови було змінено угодою в Райнфельдені (так, тому самому, звідки походив інший амбітний Рудольф за два століття до того), за якою всі права на спадкові габсбурзькі землі одержував 27-річний Альбрехт в обмін на невелику територіальну компенсацію для 11-річного Рудольфа II у нинішній Німеччині. Але навіть і цієї компенсації останній до своєї смерті в 1290 році так і не побачив…
Рудольф ІІ Габсбург (1270–1290)
Рудольфу Габсбургу, попри намагання, не вдалося передати трон у спадок Альбрехтові — замість нього римсько-німецьким королем став Адольф з Нассау. Але вже 1298 року німецькі князі втомилися від Адольфа, усунули його з престолу, а на його місце обрали Альбрехта (який невдовзі закріпив перемогу, розбивши Адольфа в битві на Ґелльгаймі — за вже відомою нам славною традицією, Адольф у бою загинув).
Але, як виявилося, Альбрехту судилося повторити долю Філіппа Швабського. Аж до нумерологічних дрібниць (от Фоменко зрадів би!): Філіпп став королем у 1198 році та був убитий у 1208 році, а Альбрехт зійшов на трон у 1298 році, а вже 1308 року…
А вже 1308 року виявилося, що давні гріхи відкидають довгі тіні. Ошуканий старшим братом Рудольф II помер, як ми вже знаємо, в 1290 році ще до свого тезки-батька, але незадовго до того (чи, може, навіть уже після) встиг видати на світ божий спадкоємця на ім’я Йоганн. Народила його дочка Пршемисла Отакара II та Кунгути Ростиславівни, Агнеса — після загибелі чеського короля сталося своєрідне примирення між Габсбургами та Пршемисловичами, де Рудольф II побрався з Агнесою, а наступник загиблого короля, брат Агнеси Вацлав II — з сестрою Альбрехта і Рудольфа II Гутою.
І попри те — а може, саме завдяки тому — що й Агнеса померла, коли Йоганну було всього шість рочків, він виростав з одним бажанням — повернути батькову спадщину, нахабно привласнену дядьком Альбрехтом. Бо сам Йоганн теж не мав за душею нічого, крім номінального титулу герцога Швабського, через що його навіть дражнили «безземельним герцогом»…
Альбрехт ІІ Габсбург (1255–1308)
А Альбрехт не квапився йти назустріч небожеві; дарма нагадував той про умови як не первісної, то бодай Райнфельденської угоди. Навіть коли загибель в Оломоуці в 1306 році останнього з Пршемисловичів, Йоганнового двічі кузена Вацлава III, від рук німецького найманця, відкрила Йоганнові шлях до чеського престолу (а там уже вимальовувався й польський, адже ще Вацлав II, здобувши в 1291 році права на Краківське герцогство, зумів у 1300 році коронуватися польським королем), Альбрехт не підтримав його. І не просто не підтримав, а посадив натомість у Празі власного сина Рудольфа III. Той, утім, швидко помер від дизентерії, але чаша терпіння Йоганна вже незворотно переповнилася.
Вбивство Альбрехта І
Час помсти настав у 1308 році, коли Йоганнові саме виповнювалося вісімнадцять. На бенкеті у Вінтертурі Альбрехт спробував примиритися з племінником, подарувавши йому квітковий вінок, але тим лише більше його розлютив. І вже наступного дня, 1 травня 1308 року, Йоганн з вірною учтою влаштував засідку на короля й особисто проломив йому череп. Зайве й казати, що все це теж сталося у Швейцарії (Фрідріх Шиллер у «Вільгельмі Теллі» навіть приводить Йоганна до однойменного головного героя).
Далі — знов як за 100 років до того: втеча й імперський «бан», проголошений наступником убитого Генріхом VII Люксембурзьким, який теж здобув імператорську корону, на яку не спромігся його вбитий попередник… Йоганнові, втім, пощастило більше, ніж Оттонові Віттельсбаху — йому вдалося втекти з Німеччини, і помер він хоч і молодим, але, схоже, своєю смертю — своєї Беатріси в Альбрехта не знайшлося… Традиція стверджує, що свої дні Йоганн закінчив ченцем у Пізі. В історію Йоганн увійшов під прізвиськом «Parricida» («вбивця батька») — убив він, звісно, не pater’а, а його брата, проте «дядько по-батькові» латиною — patruus, що доволі близько.
Йоганн Швабський (1290–1312/13)
Так праправнук нашого святого князя Михайла Чернігівського на 100 років відтермінував гегемонію Габсбургів у Німеччині.
Хоча й був ще один епізод: Альбрехтів син Фрідріх III Красивий по смерті Генріха VII ще довго бодався за батькову спадщину та проголосив себе королем Німеччини. Ущент програв у 1322 році бій під Мюльдорфом своєму суперникові Людвігу Баварському, але три роки потому зумів вразити його своєю чесністю — вийшов з полону під чесне слово, що переконає братів скласти зброю, не зумів цього домогтися і… добровільно повернувся в бранці навіть попри те, що сам папа римський дозволив Фрідріху не триматися даного в полоні слова. На Людвіга це справило таке враження, що він зрештою домовляється з Габсбургом так: сам буде імператором Людовіком IV, але титул німецького короля матиме Фрідріх — і до смерті останнього в 1330 році ця домовленість трималася непорушно. Вражені були не лише сучасники: той-таки Шиллер написав про це вірш «Німецька вірність».
А німецькі королі й імператори насильницькою смертю відтоді більше не вмирали (окрім хіба що самопроголошеного та загадково померлого Йобста Моравського в 1411 році, та й то не точно — як на мене, ім’я Йобст уже саме по собі є достатньою підставою розпрощатися з життям 😊)