Der tapferkeit / Fortitvdini (Part 1)

---

Юрій ГЕРАСИМЧУК (Мізоч)

[44] Останніх кілька років серед українських колекціонерів фалеристики, та й не тільки фалеристики, набирає популярності тема Австро-Угорщини. Причин для цього декілька. По-перше, процеси євроінтеграції зумовлюють потребу в обґрунтуванні історичної належності України до європейської спільноти. Адже сучасними поколіннями, і не тільки в Україні, Дунайська монархія розглядається як такий собі прообраз Європейського Союзу. Окрім політичних процесів, додався історичний фактор — століття подій Першої світової війни, що теж нерозривно пов’язано з історією України у складі Австро-Угорщини. По-друге, внаслідок війни з Росією почався спад інтересу до її символіки. Нарешті, третім фактором, який привертає увагу колекціонерів до австро-угорської фалеристики, є відносна дешевизна колекційного матеріалу. Втім, зі зростанням попиту про дешевизну доводиться говорити все менше.

Незалежно від причин, які спонукають звернутись до колекціонування австро-угорських нагород, кожен колекціонер стикається з проблемою відсутності україномовних, та й російськомовних теж, джерел інформації на цю тему. Зазвичай все зводиться до спеціалізованих форумів, де інформація подається не послідовно і без цілісної думки. Також існує кілька загальновідомих російськомовних інтернет-статей, які мають одне першоджерело, малоінформативні, й доволі схожі між собою. Відтак доводиться звертатись до іноземних джерел, які представлені переважно німецькою, угорською та чеською мовами. Автоматичний переклад інтернет-сторінок дозволяє користуватися цими джерелами, однак при автоматизованому перекладі нерідко губиться динаміка, що викликає незручності в розумінні викладеного тексту. Тому метою цієї статті є узагальнення розрізненої інформації про медаль «За хоробрість» та надання відповідей на найбільш поширені запитання, які виникають в процесі колекціонування. Адже ця медаль є дуже поширеною і часто саме з неї починається колекціонування австро-угорських нагород.

У XVIII ст. в Австрії не існувало спеціальних нагород для солдатів та унтер-офіцерів за особисті заслуги чи військові походи. Був лише знак для нижніх чинів за вислугу 8 та 16 років, заснований у 1780 р. Натомість за хоробрі вчинки вони зазвичай отримували грошові премії. Таке заохочення ніяк не виділяло солдата з-поміж інших і не залишало по собі пам’яті.

Питання про нагородження нижніх чинів армії за бойові заслуги спеціальною відзнакою першим порушив австрійський фельдмаршал Ернст Гідеон фон Лаудон. Він звертав увагу на те, що в Російській імперії солдати та унтер-офіцери відзначаються спеціальними медалями за участь у війнах, і це позитивно позначається на бойовому дусі війська. Однак через упередженість та бюрократію у Придворній воєнній раді, відразу заснувати нагороду не вдалося. Однак, невдовзі після успіхів армії у війні з турками, імператор Йосиф ІІ 19 липня 1789 р. розпорядився заснувати Пам’ятну монету (Denkmünze). Вона складалась із двох класів — Золота і Срібна монети. Назва «Пам’ятна монета» була вибрана невипадково, оскільки відзнаку належало розглядати не як орден, а радше як публічний почесний знак за доблесть, виявлену на війні. До того ж, така назва не ставила Пам’ятну монету в один ряд з уже наявними нечисленними медалями.

Статут нагороди розробив особисто імператор. Він складався із двадцяти статей, в яких було обумовлено, кого нею нагороджувати, підстави для відзначення, матеріальні вигоди, які отримував нагороджений, порядок носіння, підстави для позбавлення Пам’ятної монети та деякі інші інструкції.

Нагородження Пам’ятною монетою було делеговано командуючому на війні генералу. Відзначали нею не послідовно, а в залежності від значимості подвигу. Це міг бути порятунок командира або товариша в бою, захоплення в полон ворожого офіцера або кількох солдатів. Нагороду міг отримати також вояк, який після поранення залишався на полі бою. Крім того, монету можна було заслужити за захоплення ворожого військового майна (гармати, знамена, обоз, важливі документи і т. д.) та за інші видатні сміливі дії, які могли бути підтверджені надійними свідками. Якщо особа, відзначена раніше Срібним класом, нагороджувалася Золотим, Срібна монета здавалась і носилась лише Золота. Якщо ж нагороджений Золотою монетою був гідний повторного відзначення, йому виплачувалась лише грошова премія. Офіцер, який заслужив Пам’ятну монету, будучи нижнім чином, мав право носити свою нагороду і в офіцерських чинах. За ним також залишалось право на виплату по ній.

Нижні чини, нагороджені Срібним класом, щомісяця отримували до своєї зарплати додатково половину окладу, платня за Золотий клас була подвійною. Такі надбавки зберігались до тих пір, поки нагороджений служив в армії, працював на державній службі, або отримував платню від держави в інший спосіб. Якщо нагороджений [45] отримував інвалідність, виплата за ним зберігалась і додавалась до пенсії. Позаяк зарплата в різних родах військ була різною, то й надбавка за Пам’ятну монету різнилась. Слід зауважити, що після призначення надбавка залишалась незмінною, навіть якщо в подальшому зарплата нагородженого зростала.
Пам’ятна монета мала діаметр 40 мм. Вага Золотої монети складала 28 г, Срібна важила 17 г. На аверсі було зображено профіль імператора Йосифа ІІ у лавровому вінку, повернутий вправо (іл. 1). Над профілем напис: «IOSEPH II», а під ним дрібними літерами – «I. N. WIRT. F.» (Johann Nepomuk Wirt 1753–1811). Літера «F» означала «Фабрикант». На реверсі розміщувались шість схрещених армійських штандартів, на двох перших було видно герб Ерцгерцогства Австрійського (іл. 2–3). Поверх штандартів знаходився лавровий вінок, всередині якого напис: «DER TAPFERKEIT» (За хоробрість). Пам’ятна монета мала вушко, за допомогою якого підвішувалась на стрічці шириною 40 мм. По краям стрічки були вертикальні смужки білого та червоного кольорів, а посередині — безліч горизонтальних вузьких смужок тих самих барв.

Зовнішній вигляд нагороди в загальних рисах зберігся до кінця існування імперії. Змінювались лише профілі імператорів та деякі деталі реверсу.

Перші відзначення Пам’ятною монетою відбулись вже восени 1789 р. біля містечка Петроварадин (територія сучасної Сербії) під час війни з Османською імперією. Згідно сучасних досліджень, першим нагородженим прийнято вважати фельдфебеля 7-го Каринтійського піхотного полку Міхаеля Рупперта. У серпні 1789 р., в битві при Фокшанах, М. Рупперт врятував пораненого командира свого батальйону й організував відбиття турецької атаки на свої позиції. Загалом, під час правління Йосифа ІІ було вручено 74 золотих та 611 срібних Пам’ятних монет.

Вже за рік, 5 жовтня 1790 р., Придворна воєнна рада видала перше доповнення до статуту, відповідно до якого монети дезертирів, за можливістю, слід було повертати назад у Воєнну раду.

Після смерті Йосифа ІІ імператором Священної Римської імперії став Леопольд ІІ, але за його дуже коротке правління (всього півтора року), Пам’ятна монета не зазнала жодних змін і монет з його профілем не карбували. У 1792 р., у зв’язку з передчасною смертю Леопольда ІІ, імператором став Франц ІІ. Саме за його царювання відбулись перші зміни у вигляді Пам’ятної монети та її статуті. На аверсі монети погруддя Йосифа ІІ змінило погруддя Франца ІІ (іл. 4), але стилістика зображення монарха залишилась незмінною. Навіть підпис гравера був той самий. Станом на 1795 р., коли вперше вийшла книга з оглядом нагороджених та їхніх подвигів, в період з 1792 по 1794 р. було вручено ще 259 золотих та 2.362 срібні монети.

В такому вигляді нагорода проіснувала до 1805 р., коли після розпаду Священної Римської імперії Франц ІІ проголосив себе імператором Австрії (Насправді, Австрійську імперію було створено ще до розпаду Священної Римської імперії німецької нації, 1804 року. Тоді ж Франц ІІ був коронований австрійським імператором Францом І — тут і далі курсив сірого кольору прим. Д.Адаменка). Його профіль підкоригували відповідно до вікових змін та додали новий титул: «FRANZ KAISER VON OESTERREICH». У цей час з’являється два типи монети. Один тип із підписом Вірта (іл. 5), а гравером другого був Йоган Гарніш (1777–1826), що й відобразилось на підписі під профілем: “I. HARNISCH F.” (іл. 6).

Приблизно у 1809–1810 рр. змін зазнала також конструкція нагороди. Через те, що вушка до монети припаювались вручну, вони часто відламувались. Тому було вирішено посилити їхню надійність, карбуючи монети із суцільноштампованим вушком (іл. 7). Такі монети також були двох типів: з підписами Вірта та
Гарніша.

Крім того, 19 травня 1809 р. внесли корективи до статуту Монети. Найбільш значимою зміною стала зміна назви відзнаки. В оновленому статуті її стали називати Військовою почесною медаллю (Militär-Ehren-Medaillen), або просто медаллю «За хоробрість» (Tapferkeitsmedaille). Остання назва і стала офіційною до самого кінця існування нагороди.

Цікавим стало також формулювання в преамбулі до статуту. В ньому йшлося про те, що медаль призначена для нагородження тих членів імператорської армії, які не можуть бути нагороджені орденом Марії Терезії. Через це її називали «солдатською Марією-Терезією». Загалом, попередня редакція статуту була збережена. Його скоротили до 19 розділів, однак розширили самі положення, які відповідали поточному моменту, практиці нагородження та уточнювали деякі інші [46] питання, пов’язані з виплатами та пільгами. Зокрема, право нагороджувати, яке було делеговане командуючим генералам, могло тимчасово бути передане командирам армійських корпусів. Також право на отримання медалі поширили на добровольців із ополчення. Збільшувались вимоги до оформлення документів при подачі на нагородження. Так, вимагалось точно описати обставини подвигу, вказати надійних свідків та подати ці відомості до Військової судової ради, яка повинна була опублікувати відомості про героя та його подвиг у військовому журналі «Armee Verordnungsblatt». Інші положення описували ситуації, коли нагороджений вибував з війська — наприклад, потрапляв у полон. Якщо це відбувалось не з його власної волі, то право на медаль та всі виплати зберігались. Натомість за самовільну здачу ворогу нагороди позбавляли. Дезертири позбавлялись медалі навіть після офіційного імператорського помилування (пізніше помилуваним дезертирам, які добровільно здавали медалі, стала виплачуватись компенсація у розмірі її вартості). Уточнювались також питання у випадках звільнення з армії та смерті нагороджених.

У новому статуті був встановлений грошовий еквівалент вартості медалей. Так, Золота медаль повинна була коштувати 35 флоринів 28 кройцерів, а Срібна — 1 флорин 26 кройцерів. Ці суми закладались не лише у вартість виготовлення або продажу, а й для тих випадків, коли після смерті нагородженого спадкоємці, за бажанням, могли обміняти медаль у військовому відомстві на гроші. Також статутом передбачалось, що у разі загибелі нагородженого медаллю «За хоробрість» під час служби в армії, за наявності в нього неповнолітніх дітей виплата по медалі залишалася за ними.

Загалом, за правління Франца ІІ, зміни до статуту медалі «За хоробрість» вносились 10 разів. Наприклад, у 1811 р. було заборонено носити стрічку в петлиці без медалі, навіть якщо на стрічці є срібна чи золота пряжка (іл. 8). Це пов’язано з тим, що така практика існувала серед нагороджених імператорськими орденами. У 1813 р. було вирішено, що вахмістри і капрали, яких понизили у званні, залишивши за ними медаль, мають отримувати виплату по ній, зменшену пропорційно до нової зарплати.

Медаль «За хоробрість» та випадки нагородження нею досить активно популяризували. Так, у 1794 р. австрійська урядова газета «Wiener Zeitung» писала про засновану імператором Золоту та Срібну монету для винагородження солдатів і унтерофіцерів за прояви відваги перед лицем ворога, та про те, що в майбутньому будуть публікуватися імена та подвиги нагороджених, аби залишити про них пам’ять для наступних поколінь. У 1795 та 1797 рр. у Відні Август Греффер (August Gräffer) опублікував двотомник під назвою «Belohnungsgeschichte der k.k. obligaten Mannschaft, nebst den Statuten zur Denkmünze» із іменами та описами подвигів осіб, відзначених Пам’ятною монетою за 1792–1794 рр. Крім того, кожен окремий випадок отримання нагороди публікувався у Військовому журналі. Нагороджені користувалися авторитетом і нерідко робили військову кар’єру. Наприклад, Філіп Якоб Ленк фон Вольфсберг, будучи феєрверкером (фельдфебель в артилерії), у 1796 р. в битві під Зігбургом заслужив Срібну монету. Пізніше він отримав офіцерське звання і у 1809 р. знову відзначився в битві при Ландсхуті, за що був нагороджений орденом Марії Терезії (іл. 9). У 1829 р. Ленк фон Вольфсберг отримав звання майора й титул барона. Свою військову кар’єру він закінчив полковником і шефом 1-го артилерійського полку.

У 1835 р. імператором Австрійської імперії став Фердинанд І. Оскільки в той час ніяких війн не велось, то й нагальної потреби в медалях «За хоробрість» не було. Тому, за деякими даними, емісія медалей з новим імператором відбулась тільки у 1839 р. Традиція зображення монарха збереглася: профіль був повернутий вправо, голову прикрашав лавровий вінок. По колу йшов напис: «FERDINAND KAISER VON OESTERREICH». Під профілем знаходився підпис медальєра Йозефа Даніеля Бьома (1794–1865): «I.D.BOEHM.F.» (іл. 10). Як і раніше, існували типи медалі, які відрізнялись дрібними деталями, але в усіх випадках гравер був один і той самий.

До 1848 р. багато сміливих вчинків, які не були достатніми для вручення медалі «За хоробрість», продовжували винагороджувати разовою грошовою премією. Однак після перемоги у війні з Італією, за пропозицією військового міністра графа Латура, 21 серпня 1848 р. вийшов циркуляр, згідно якого Срібна медаль «За хоробрість» розділялась на два класи. Вже наявна медаль діаметром 40 мм стала першим класом, а другим — срібна медаль діаметром 31 мм та вагою 17 г. Профіль монарха на медалі другого класу відрізнявся від профілю на першому лише віковими змінами — на новій медалі імператор виглядав старшим. Гравером медалі «За хоробрість» другого класу став Конрад Ланґе (1806–1856), що й відобразилось підписом під профілем імператора: «K. LANGE» (іл. 11). Другий клас також мав два типи карбування, які відрізнялись деталями. Головною відмінністю було те, що в одній медалі слово «VON» починалось над вінком, а в іншому типі під ним. Крім того, легенда і підпис гравера були на різній відстані від профілю Фердинанда І (іл. 12–13). Нарешті, кожен тип мав два різновиди вушка: з коротким хвостиком, як у старіших медалей, та з видовженим хвостиком (т.зв. «Henkelöse»), який у подальшому став стандартом для всіх класів медалі «За хоробрість» аж до Першої світової війни.

За часів Фердинанда І відбулись зміни і зі стрічкою медалі. Так, набуло популярності використання не червоного барвника, а фіолетового (іл. 14). Також у 1848 р. стрічки австрійських нагород стали складати трикутником. Щоправда, повний перехід на цей стандарт розтягнувся аж до 1861 р.

[47] Основною відмінністю другого класу медалі «За хоробрість» від старших полягала в тому, що нею могли нагороджуватися в мирний час солдати, унтер-офіцери та кандидати в офіцери, що проходили стажування на унтер-офіцерських посадах, «…які демонструють хоробрість та рішучість у службі та виконанні обов’язків».
Нагородження Срібною медаллю другого класу не давало права на постійну доплату, а лише тягнула за собою разову премію. Вояки, які отримали премію за відвагу до заснування другого класу, отримали медалі ретроспективно. Всі нагородження медалями Фердинанда І припали на 1848–1849 рр. — за війну з Італією та придушення революційних виступів.

Після зречення Фердинанда І від престолу 2 грудня 1848 р., новим імператором стає його племінник — 18-річний Франц Йосиф. Медалі із профілем нового імператора з’явилися 5 червня 1849 р. і вони суттєво відрізнялись від усіх попередніх медалей. Так, замість звичного імператорського профілю, повернутого вправо, на аверсі було погруддя Франца Йосифа у фельдмаршальському мундирі, повернуте вліво. На шиї імператора був орден Золотого руна, через праве плече йшла орденська стрічка, а з лівого боку грудей знаходилась зірка ордена Марії Терезії. По колу медалі йшов напис: «FRANZ JOSEPH I. KAISER VON OESTERREICH». Реверс майже не зазнав змін, якщо не брати до уваги заміну на штандартах герба Ерцгерцогства Австрійського на імперських орлів (іл. 15). Гравером усіх медалей був Конрад Ланґе (іл. 16).

Імператор Франц Йосиф своїм указом від 24 березня 1849 р. збільшив вартість медалей «За хоробрість», яка не змінювалась з 1809 р. Відтоді вона складала 37 флоринів 12 кройцерів за Золоту та 1 флорин 44 кройцери за Срібні обох класів. Відрізок стрічки в 1/3 ліктя (приблизно 26 см) мав коштувати 5 кройцерів. Суми компенсацій для родичів не переглядались, тож за повернення медалі їм платили по-старому.

Значним нововведенням в статуті медалі став дозвіл імператора від 4 червня 1849 р. на носіння всіх отриманих класів замість здавання молодших після отримання старших. Розпорядження мало ретроспективну дію і поширювалось на тих, хто у 1848–1849 рр. здав свої медалі. Також за нагородженими, які мали Золоту та Срібну медаль 1-го класу, залишались виплати по обох нагородах.

Наступна зміна дизайну медалі відбулась в 1859 р. під час Сардинської війни. На оновленому аверсі Франц Йосиф був старший, із вусами та бакенбардами. Довкола погруддя йшла дещо змінена легенда: «FRANZ JOSEPH I. V. G. G. KAISER V. OESTERREICH» (іл. 17). Медаль’єром виступив той таки Д.Бьом, але цього разу його підпису під погруддям імператора не було.

В такому вигляді медаль «За хоробрість» проіснувала до 1866 р., коли почалася Австро-Прусська війна і дизайн вкотре зазнав змін. Головним нововведенням стало те, що імператор знову став дивитись вправо. Внесли також корективи відповідно до вікових змін Франца Йосифа: вуса та бакенбарди стали більш виразними. Цей тип медалі мав двох граверів. Золоту та Срібну медаль 1-го класу виконав Фрідріх Ляйзек (1839–1914), його медалі мали підпис «LEISEK» (іл. 18). Гравером Срібної медалі другого класу був Йозеф Герман Таутенгайн (1837–1911), що й відобразилось на підписі під імператорським погруддям: «TAUTENHAYN» (іл. 19). Нарешті, з 1 січня 1867 р. у Австрійській імперії всі вироби з дорогоцінних металів повинні були маркуватись пробірним клеймом. Це стосувалось і нагород (за деякими даними клейма на медалях почали ставити тільки у 1870 р.). Маркування на медалі ставилось на гурті з правої сторони від вушка. Клеймо мало вигляд літери «А» в кружечку (іл. 20). Після цього медалі «За хоробрість» не зазнавали жодних змін аж до 1914 р.

Продовжували вести роботу і зі збору інформації про нагороджених медаллю. Так, у 1851 р. керівних Віденського військового архіву полковник Карл Ротаузер видав працю під назвою «Der Soldat im Felde». В ній було охоплено період від Наполеонівських війн до 1849 р. У 1852 р. було вперше опубліковано детальний звіт про кількість нагороджених медалями «За хоробрість», які були на той час. Так, Золоту медаль мали 454 чол., Срібну 1-го класу — 2133, Срібну медаль 2-го класу — 4204. Згідно звіту за листопад 1867 р., у війську перебувало 329 вояків, які мали Золоту медаль, 2509 — Срібну 1-го класу і 6221 — Срібну 2-го класу.

Оскільки до 1914 р. Австро-Угорщина не вела значних війн, нагородження медаллю «За хоробрість» були винятково рідкісними. Після 1866 р. медалі вручали у 1869–1870 та 1882 р. за Далмацію (у 1869 та 1882 рр. в Далмації вибухали збройні повстання проти загальнообов’язкового призову в армію, оскільки традиційно місцеве населення було звільнене від нього), у 1878–1879 рр. за анексію Боснії і Герцеговини, у 1900 р. — за придушення Боксерського повстання в Китаї.

У цей же період медалі «За [48] хоробрість» отримували солдати полків іноземних держав, над якими Франц Йосиф мав шефство. Наприклад, у 1872 р. Золотими медалями нагородили 10 прусських солдат за Франко-Прусську війну, в 1901 р. двох німців відзначили за придушення Боксерського повстання у Китаї, а у 1903 р. нагородили британського драгуна.

У 1898 р., з нагоди свого шістдесятирічного правління, імператор Франц Йосиф видав указ, яким дарував усім нагородженим на той час Золотою та Срібною медаллю 1-го класу пожиттєву пенсію, окрім випадків, коли за вчинення злочину нагороджений буде позбавлений медалі.

До початку Першої світової війни медаль «За хоробрість» як нагорода згасала. За даними щорічного звіту, станом на 1 грудня 1913 р. кількість нагороджених нею становила всього 370 чол. З них Золоту медаль мали 20 осіб, Срібну 1-го класу — 138 і Срібну 2-го класу — 212.

Коли вибухнула Світова війна, потреба в медалях «За хоробрість» відродилась, а сама медаль традиційно зазнала змін. Так, овальне вушко з довгим язичком замінили на більш практичне коротке, яке мало отвір збоку. Ці зміни стосувались тільки срібних класів медалі: у 1-го класу вушко припаювалось (іл. 21), а у 2-го класу було суцільноштампованим (іл. 22). Золота медаль залишилась із старим вушком (іл. 23), та пізніше зміни не оминули і її. Окрім вушок, інших змін медалі не зазнали. На цей раз вікові зміни у портрет імператора не вносили, залишились навіть підписи Ляйзека і Таутенгайма під погруддям, хоча обидва на той час померли.
Оскільки війна мала небачені до цього масштаби, запит на медалі «За хоробрість», які тривалий час не карбувались, різко виріс. Тож поки не налагодився випуск, приблизно до березня 1915 р. для вручень також використовували і медалі старіших типів (іл. 24). Відтак у 1914 р. можна було отримати медаль зразка 1859 чи 1866 р., які свого часу залишилися незатребуваними.

До початку Першої світової війни існувала стара система виплат, коли виплата за Золоту медаль «За хоробрість» була в розмірі місячної зарплати, а за Срібну 1-го класу платили її половину. Столітню традицію було переглянуто 18 вересня 1914 р. Зокрема, з 1 жовтня сума виплати стала фіксованою. Її слід було нараховувати за наступним принципом: Золота медаль — 30 крон щомісяця, Срібна 1-го класу — 15 крон, Срібна 2-го класу — 7 крон 50 гелерів. За наявності медалі кількох класів, виплата здійснювалась тільки за вищим з них. В цілому, за медалі стали платити менше, оскільки до цього нарахування відбувались подобово (подобове нарахування виплати по медалях було введене для зручності обрахування суми першого і останнього платежу, коли нагороджений втрачав право на пенсію або помирав). Наприклад, станом на 1858 р. за Золоту медаль нараховували від 10 до 40 кройцерів в день, залежно від звання і роду військ. В результаті, пенсія могла коливатись від 30 до 120 флоринів на місяць. Для порівняння, у 1899 р. річна зарплата жандарма складала 800 крон, вчителя — 1000. Але поряд зі зменшенням виплати, її було поширено на Срібну медаль 2-го класу, тож в результаті доплату могла отримати більша кількість людей. До того ж, гроші за медаль почали нараховувати за місяць в цілому з першого числа місяця, в якому була отримана медаль. Тобто якщо нагородження відбувалось в 20-х числах, все одно платили повну суму.

Через пів року після початку Світової війни, 14 лютого 1915 р. Франц Йосиф заснував Бронзову медаль «За хоробрість», яка стала найнижчим класом у всій лінійці. Бронзова медаль, окрім металу, нічим не відрізнялась від Срібної медалі 2-го класу (іл. 25), але не давала права на будь-яку доплату. Право на нагородження Бронзовою медаллю «За хоробрість» делегували командирам корпусів. Особи, які раніше отримали похвалу від армійського командування чи верховного командування, повинні були бути відзначені Бронзовою медаллю ретроспективно. Цією медаллю можна було нагороджувати також нижніх чинів союзних армій.

Окрім Бронзової медалі, 1915 рік приніс ряд інших уточнень і нововведень щодо медалі «За хоробрість». Так, 7 травня вийшло розпорядження, яке [49] унормовувало питання медалей загиблих бійців. Відповідно до нього, їхні нагороди, навіть ті, які не встигли вручити, повинні були відправлятись родичам. Ще через тиждень, 15 травня, у війська надійшов указ, згідно якого носіння медалей «За хоробрість», що не відповідають, офіційно затвердженій моделі, визнавалося неприпустимим. Насамперед йшлося про медалі приватного виробництва, які виконувались у невластивих для них металах і були поганої якості, а часом продавались за невиправдано високими цінами. Також заборонялось носіння капітульних медалей, які мали неналежне їм покриття. Мались на увазі бронзові медалі «За хоробрість» і офіцерські Militärverdienstmedaille, які самовільно покривали позолотою. Додатково наголошувалось, що за потреби медалі «За хоробрість» можна придбати на Віденському монетному дворі за наступними цінами: Золота медаль — 97 крон 63 гелера, Срібна 1-го класу — 3 крони 38 гелерів, Срібна 2-го класу — 2 крони 88 гелерів, Бронзова — 80 гелерів. Ціна на срібні медалі могла коливатись залежно від ціни срібла.

Так як Світова війна була тривалою, випадків для виявлення мужності нижніми чинами було більш ніж достатньо. Однак нагородити їх можна було лише чотири рази, а далі відзначати було нічим. Тож 29 листопада 1915 р. це вирішили виправити шляхом запровадження до медалі «За хоробрість» планок повторних нагороджень. Планки являли собою смужки із нержавіючої сталі шириною 8 мм (іл. 26), які пришивались у верхній частині стрічки (іл. 27). Якщо потрібно було нагородити якимось класом втретє чи вчетверте, одиночна планка замінювалась подвійною, а подвійна — потрійною. Таким чином, одним класом медалі «За хоробрість» можна було нагородити чотири рази (іл. 28). Планки повторних нагороджень були двох кольорів — жовті та сріблясті. Жовті передбачалось додавати до Золотої медалі (іл. 29), а сріблясті — до Срібних та Бронзової. Повторні відзначення не несли за собою збільшення грошових виплат по медалях.

Для того, щоб кожний нагороджений медаллю «За хоробрість» міг за потреби довести своє законне право на її носіння, 12 грудня 1915 р. був виданий указ про заснування спеціального документа (легітимації). В ньому зазначалися ім’я, підрозділ, клас медалі, дата нагородження та проставлявся підпис командира. Бланк був мінімальних розмірів, щоб міг уміститись в особистому ідентифікаційному медальйоні бійця (іл. 30).

(Далі буде)

---

Статтю оприлюднено в часописі «Collection», 2021 р., № 15, с. 44–49.