Der tapferkeit / Fortitvdini (Part 2)

---

Юрій ГЕРАСИМЧУК (Мізоч)

(Закінчення. Початок у № 15)

[44] Восени 1916 р., для економії дорогоцінних металів, золото в нагородах вирішили замінити бронзою. Це торкнулось і медалі «За хоробрість». Її загальний вигляд не змінився. Бронза покривалась позолотою, а на гурті замість клейма «А» ставилось маркування «BRONZE» (іл. 31). Цей захід розглядався як тимчасовий — з настанням миру планувалось замінити золоті медалі, виготовлені з бронзи, на «повноцінні», зі щирого золота. Для того, щоб нагороджений міг довести, що під час війни він отримав медаль в бронзі, при нагородженні йому видавалась спеціальна довідка, яка це підтверджувала.

Після смерті імператора Франца Йосифа 21 листопада 1916 р. на чолі Австро-Угорщини став імператор Карл І. Відповідно, медалі «За хоробрість» зазнали змін. Указ про виготовлення медалей з новим дизайном був виданий 4 квітня 1917 р. Цим же документом було обумовлено, що нові медалі слід вручати лише після того, як будуть вичерпані запаси старих.

В загальних рисах дизайн медалей залишився таким самим, як і був. Аверс прикрашало повернуте вправо погруддя нового імператора у фельдмаршальському мундирі, зі знаком орденом Золотого руна на шиї та стрічкою ордена Марії Терезії через плече. Навколо погруддя йшла легенда латиною: «CAROLVS D. C. IMP. AVST. REX. BOH. ETC. ET REX APOST. HVNG.» (іл. 32). Подібна легенда не була новою на австро-угорських медалях. Такий титул вже використовувався за правління Франца Йосифа — наприклад, у Медалі Військових Заслуг, більш відомій як «Signvm Lavdis», або ювілейній медалі 1898 р. В хиткій імперії, де постійно виникали конфлікти на національному ґрунті, латина була «нейтральною» мовою, тому її послідовно використовували в австро-угорській символіці (Слід зауважити, що латина була офіційною мовою Угорського королівства до 1868 року — тут і далі курсивом сірого кольору прим. Д.Адаменка). Традиційно під бюстом імператора було прізвище гравера — «KAUTSCH» (Генріх Каутш,1859–1943).

Головною зміною в реверсі медалі стало те, що німецькомовний напис «DER TAPFERKEIT» замінили латинським «FORTITVDINI». Окрім функції «примирення» представників різних народів імперії, латинське «Fortitvdini» зближувало медаль «За хоробрість» із орденом Марії Терезії, на знаках якого був аналогічний напис. Наступна значима зміна торкнулась зображень штандартів: імперських орлів на них замінили елементами великого австро-угорського герба (цей герб було заведено в 1917 році імператором та королем Карлом після смерті Франці Йосифа, оскільки той користувався окремо гербами Австрійської імперії та Угорського королівства). Так, на лівому стязі з’явилося зображення ангела, на правому — грифона. Серед дрібних деталей можна виділити те, що у лавровому вінку побільшало листків, а стрічка, яка його перев’язувала, стала довшою. Зрештою, як задовго до цього в Золотої та Срібної медалі 1-го класу, на новому реверсі Срібної медалі 2-го класу та Бронзової медалі зникли вістря на протилежних кінцях древків штандартів.

Попри масштаби Світової війни, військовий орден Марії Терезії присуджувався дуже рідко (коли розпочалась Перша світова війна, жодного живого кавалера ордена Марії Терезії, окрім імператора, який був гросмейстером ордена, не залишилося. Через це не можна було зібрати орденську раду, яка б розглядала подання на нагородження орденом. Тому до осені 1917 р. нагородження ним було у віданні самого імператора, що гальмувало розгляд справ). Головними нагородами для офіцерів були Хрест військових заслуг (Militärverdienstkreuz) та Медаль військових заслуг (Militärverdienstmedaille). Однак згадані хрест і медаль не були нагородами винятково за мужність — їх вручали і за інші військові заслуги. Відтак 15 вересня 1917 р., вийшов імператорський указ, в якому говорилося:

«Знаючи бажання багатьох моїх добрих офіцерів, я постановляю, що Золоту та Срібну медаль “За хоробрість” 1-го класу можуть отримати офіцери за особливо видатну особисту хоробрість».

Як і у випадку нижніх чинів, щоб не заохочувати офіцерів до невиправданого ризику, в указі зазначалося, що за вчинки, в яких офіцер ризикував собою лише для того, аби отримати медаль, нагороджувати не будуть. Надбавки за медаль «За хоробрістьъ на офіцерів не поширювались.

Для того, щоб відрізнити офіцерську медаль від солдатської, 16 жовтня 1917 р. вийшов указ, згідно якого при нагородженні офіцера медаллю «За хоробрість» на її стрічці розміщувалася літера «К» розміром 17х21 мм. Вона могла бути із жовтого (іл. 33) або білого металу (іл. 34), в залежності від класу медалі. Повторні нагородження офіцерськими медалями не передбачалися, але якщо офіцер уже мав Золоту чи Срібну медаль, отриману під час перебування в нижніх чинах, він все рівно отримував нову медаль з літерою. Така медаль вважалася на порядок вищою в загальній ієрархії нагород, ніж солдатська (офіцерська Золота та Срібна медалі «За хоробрість» в ієрархії австро-угорських нагород займали 24 та 25 місце, в той час як солдатські — 40 та 45 місце відповідно).

Протягом війни з’явився ряд інших нововведень та негласних звичаїв, пов’язаних з практикою нагородження медаллю «За хоробрість». Зі швидким зростанням кількості нагороджень цінність медалі стала падати. Це призвело до того, що почали практикувати відзначення не за конкретні подвиги, а за загальні заслуги чи за сукупність сміливих вчинків, які самі по собі не «тягнули» на медаль. Наприклад, Срібною медаллю 2-го класу нагороджували за тривале перебування на передовій. Бронзова медаль «За хоробрість» нерідко могла слугувала нагородою за бойові заслуги, не пов’язані з конкретним вчинком. Річ у тім, що через тривалу війну штаби армій і корпусів були завалені заявками на нагородження, [45] тож їхній розгляд і затвердження відбувалися вкрай повільно. Для спрощення процесу, документи на Бронзову медаль, особливо у 1918 р., часто подавались у вигляді списків претендентів з їхніми персональними даними. При цьому замість описів конкретних вчинків давалось загальне визначення «за відважну поведінку перед лицем ворога» та зазначалася дата й місце подвигу. Індивідуальні описи залишались обов’язковими лише для Золотих і Срібних медалей 1-го класу.

Для того, щоб закрити «прогалину» в системі солдатських нагород, у 1916 р. було засновано Залізний хрест заслуг (Eisernes Verdienstkreuz) та Військовий хрест Карла (Karl-Truppenkreuz). Вони мали вручатися за загальні бойові заслуги та тривале перебування на передовій. Звісно, існували ще «Золотий хрест заслуг» та «Срібний хрест заслуг», засновані задовго до війни. Однак ними можна було нагороджувати військових не нижче фельдфебеля, тож потребу в нагородженні решти нижніх чинів ці хрести не покривали. Крім того, з початком Світової війни Хрести заслуг частіше використовувались як «тилові» нагороди.

Задля збереження життя героїв, які своїм подвигом заслужили Золоту медаль «За хоробрість», імператор Карл дав вказівку, по можливості, відправляти їх у тил (льотчиків це не стосувалось, позаяк авіація в такому випадку втратила б своїх кращих асів. З 32 осіб, повторно нагороджених Золотою медаллю, пілоти складали 19 чоловік, решта 13 були піхотинцями. З 6 нагороджених тричі 5 були пілотами і лише 1 — піхотинцем. Обидва нагороджені чотири рази були льотчиками (слід зауважити, що серед пілотів було багато унтер-офіцерів, оскільки офіцери служили на літаках спостерігачами та керівниками артилерійського вогню)). Зазвичай нагороджені Золотою медаллю ставали інструкторами у навчальних частинах. Саме тому повторних нагороджень цим класом медалі було дуже мало. Більшість нагороджених повторно складали льотчики, на яких згадане нововведення не поширювалося.

Від початку Першої світової війни Австро-Угорщина та Німеччина вели дипломатичні перемовини про союзницькі нагородження військових. Попри те, що перші такі нагородження відбулись вже восени 1914 р., через відмінність нагородних систем швидко укласти угоду не вдалося. Вона була підписана тільки у березні 1915 р. Німці планували відзначати усіх австро-угорських військовиків, незалежно від рангу, Залізним хрестом — так само, як у власному війську. Однак демократичність німецької нагороди не влаштовувала керівництво Австро-Угорщини. Відтак прийняли [46] компромісне рішення про нагородження прусським Залізним хрестом 1-го класу осіб вищого командного складу, а Залізним хрестом 2-го класу — решти офіцерів. Натомість нижні чини австро-угорського війська мали отримувати прусську Медаль воєнних заслуг (Krieger-Verdienstmedaille). Ця нагорода, заснована у 1873 р., якраз призначалася для солдатів та унтерофіцерів союзних армій (існують фотографії нижніх чинів Австро-Угорської армії із Залізними хрестами 2-го класу. Обставини таких нагороджень наразі невідомі).

У свою чергу, Австро-Угорщина відзначала вищий командний склад німецької армії, починаючи від полковника, Хрестом військових заслуг 2-го класу, а всіх інших офіцерів — Хрестом військових заслуг 3-го класу. Нижні чини німецької армії, згідно союзного договору, відзначалися медалями «За хоробрість». Для того, щоб врівноважити різницю між нагородними системами, було встановлено еквівалентність медалей «За хоробрість» до Залізного хреста. Так, німецький солдат, який мав Залізного хреста 2-го класу, міг бути відзначений Срібною медаллю «За хоробрість» 2-го класу. Вояки, нагороджені Залізним хрестом 1-го класу, мали отримувати від Австро-Угорщини Срібну медаль «За хоробрість» 1-го класу. Повторні нагородження іноземців одним і тим самим класом медалі «За хоробрість» не проводилося.

Звичайно, протягом Першої світової війни відбувались союзницькі нагородження, що виходили за рамки угоди. Йдеться про випадки, коли військові однієї країни знаходились у прямому підпорядкуванні командуванню іншої. Також, за давньою традицією, монарх однієї союзної держави мав почесне шефство над певними полками іншої, що також давало можливість здійснювати союзницькі нагородження. За чотири роки Світової війни Німеччина нагородила військових Австро-Угорщини Залізним хрестом 1-го класу 341 раз, Залізним хрестом 2-го класу — 7478 разів, Медаллю воєнних заслуг — 7123 разів (за деякими даними, ці цифри становлять 95% від загальної кількості нагороджень. Останні дозволи на прийняття іноземних нагород були дані на початку листопада 1918 р.). Кількість австро-угорських нагород, отриманих німцями, невідома. В межах угоди число таких нагороджень могло бути приблизно таким же, але якщо врахувати нагородження, які виходили за її рамки, можна припустити, що німецькі військові отримали [47] більше австро-угорських нагород, ніж австро-угорські — німецьких (для прикладу, було здійснено 11 нагороджень німців (головно підводників) Золотою медаллю, що не входило в договір).

Протягом Світової війни, медаль «За хоробрість» перетворилась із виключної нагороди на масову. Точна кількість нагороджених у цей період невідома. Станом на 31 грудня 1921 р. Віденський монетний двір виготовив 4974 Золотих медалей, з них 2870 зі щирого золота та 2104 з бронзи. Хоча золото в нагородах замінили на бронзу ще за Франца Йосифа, Золоті медалі «За хоробрість» виготовляли із золота і за Карла. Такі медалі випускали для тих випадків, коли імператор особисто нагороджував героя. Найбільш рідкісним типом Золотої медалі «За хоробрість» є медалі, виготовлені із золота з профілем імператора Карла. Далі за рідкісністю йде тип із бронзи з профілем Франца Йосифа. Медалі Франца Йосифа в золоті і Карла в бронзі зустрічаються приблизно однаково.

Попри те, що на монетному дворі виготовили 4974 Золотих медалей «За хоробрість», станом на 2019 р. відомо 5084 нагороджень цим класом медалі за Першу світову війну. Різна кількість медалей і нагороджень пояснюється кількома чинниками. Зокрема, на початку війни траплялись випадки вручення невикористаних медалей старих типів. До цього слід додати випадки повторних нагороджень, за які вручались планки, а не повноцінні медалі. Крім того, після завершення війни Золоті медалі не видавались — лише підтвердження про нагородження. Відтак нагороджений повинен був придбати медаль самостійно. Слід також розуміти, що медалі «За хоробрість» карбувались на Віденському монетному дворі і після 1921 р., але вже не за державним замовленням, а для продажу нагородженим (пізніше — колекціонерам).

У свою чергу, Срібних медалей 1-го класу було викарбовано 143.000, Срібних медалей 2-го класу – 580.000, Бронзових — 1.201.500.

В різних джерелах часто зустрічаються дещо інші дані щодо тиражів медалей «За хоробрість»: Золотих 2900 зі справжнього золота і 800 із бронзи, Срібних 1-го класу — 143.000, Срібних 2-го класу — 384.000, Бронзових — 950.000. Ці цифри взяті із лекції «Медаль “За хоробрість”» підполковника Августа фон Мюллер-Вандау, яку він прочитав 18 березня 1918 р. Австрійському товариству з вивчення монет і медалей. Протягом травня–серпня 1918 р. лекцію опублікували кількома частинами у віснику нумізматичного товариства.

З-поміж нагороджених найбільшу кількість медалей «За хоробрість» мав льотчик Юліус Арігі. Його чотири рази нагороджували Золотою та Срібною медаллю 1-го, [48] по два рази Срібною 2-го класу, а також Бронзовою медаллю (іл. 35). Десять разів медаллю «За хоробрість» відзначили Йозефа Кісса. Він мав три Золоті медалі, чотири Срібні 1-го класу, дві Срібні 2-го класу і одну Бронзову медаль (іл. 36). Окрім Юліуса Арігі, чотири Золоті медалі «За хоробрість» мав Курт Ґрубер, також в нього були по дві Срібні медалі 1-го і 2-го класів і одна Бронзова. Ще одним володарем дев’яти медалей був Фрідріх Гефті. В його активі значилися три Золоті медалі, по дві Срібних 1-го і 2-го класів, а також дві Бронзові.

Серед жінок найбільшу кількість нагород мала німкеня Вікторія Савс. На фронті вона отримала Срібну медаль «За хоробрість» 1-го класу, Бронзову медаль та Хрест Карла (іл. 37). Після важкого поранення й ампутації ноги В.Савс працювала в Червоному хресті, де також отримала Срібну медаль Червоного хреста. Ще однією жінкою, яка мала дві медалі «За хоробрість», була українка Олена Кузь. Її нагородили Срібною медаллю 2-го класу та Бронзовою медаллю (іл. 38).

Медалі, випущені в роки Першої світової війни, мали кілька типів карбування, що відрізнялися дрібними деталями. Найкраще це видно на прикладі бронзових та малих срібних медалей. Зокрема, добре проглядаються відмінності між вушками та місцем розташування вушка відносно легенди. На медалях одного типу вушко нижче та ширше й розташовується над обома літерами «G» в легенді медалей Франца Йосифа (іл. 39). Другий тип відрізняється вищим та вужчим вушком, розташованим лише над другою літерою «G» (іл. 40). Ці два типи вушок є характерними і для медалей імператора Карла, але там вони розташовані над буквами «EX» та «X» (іл. 41–42). Крім цього, незначні відмінності можна побачити і у зображенні профілю імператора та написах.

Після розпаду Австро-Угорщини карбування медалей «За хоробрість» на Віденському монетному дворі продовжувалося, через що з’явились нові різновиди. Ймовірно, не всі медалі карбували штемпелями, які початково були для них призначені. Наприклад, зустрічаються Золоті медалі (в бронзі), викарбувані штемпелем для Срібної медалі 1-го класу (іл. 43) або Срібні 1-го класу імператора Карла із вушком типу Henkelöse (іл. 44). Крім того, медалі стали виготовляти з різних металів, тож з’явились Золоті медалі з позолоченого срібла та Срібні класи зі срібла різної проби — 935 або 835 (іл. 45) (додаткові клейма у вигляді проби металу з’явились приблизно у 1922–1923 рр. Проба срібла впливала на вартість медалі). Нарешті, Срібні класи могли взагалі виготовляли з посрібленої бронзи, з відповідним маркуванням на гурті. На Золотих медалях зустрічається [49] маркування «HMA Bronze» (HMA (Hauptmünzamt) – «Управління Монетного двору») (медалі імператора Карла, іл. 46) та «HMA Unecht» (імітація) – на медалях обох імператорів (іл. 47). Медалі з цим маркуванням продавалися нагородженим, які хотіли отримати дублікат. Можливо їх випуск почався ще під час війни — перш за все для офіцерів, яких нагороджували Золотим класом. Цим пояснюється відсутність медалі Франца Йосифа з клеймом «HMA Bronze».

У 1920-х рр. нагороджені Золотою медаллю, які отримали медалі з бронзи, стали добиватись «повноцінних» нагород із золота, котрі передбачалось їм видати після завершення війни. Все це вилилось у судовий процес, який завершився не на користь ветеранів. Втім, за нагородженими залишили право придбати власним коштом медалі із золота на Монетному дворі.

Приблизно у 1938 р. вигляд медалей «За хоробрість» дещо змінився. Зокрема, вушка в них стали тонкими, на кшталт німецьких (іл. 48). Загалом, за деякими даними, карбування медалей продовжувалося до 1980-х рр.

Окрім Віденського монетного двору, виготовленням медалей «За хоробрість» займалось багато приватних фірм. Такі медалі були з різних металів (срібло, бронза, цинк), мали різну якість і зазвичай сильно відрізнялись від оригінальних. Та все ж деякі виробники старались зробити свої медалі максимально схожими з еталоном. Прикладом може слугувати продукція німецького виробника Пецля (іл. 49). Цікавим є варіант невідомого виробника з двома підписами граверів: на аверсі — «Tautenhayn» (навіть на медалях діаметром 40 мм), на реверсі – «I. Bernsee. F.». Крім того, реверс виконаний як на старих медалях ХІХ ст., де на штандартах австрійський герб, а не імперський орел, а гілки лаврового вінка у верхній частині заходять одна на одну (іл. 50).

Найвідомішою фірмою, яка після війни виготовляла копії австро-угорських нагород, є фірма «Rothe&Neffe». Вона ще за часів імперії була знаною ювелірною компанією й робила нагороди як для двору Габсбургів, так і для інших країн. Загалом, «Rothe&Neffe», з деякими перервами, випускала імперські нагороди до 1980-х рр.

У міжвоєнний період в Австрії виникла ветеранська організація «Ring der Goldenen Tapferkeitsmedaille», до якої входили нагороджені Золотою медаллю «За [50] хоробрість» (іл. 51). Ця організація у свій час була доволі значимою. Під час фінансової кризи вона надавaла посильну допомогу ветеранам, які знаходились у скруті. Часто така допомога виражалась у сприянні працевлаштуванню. Також раз в рік відбувалася різдвяна акція, коли нужденні нагороджені Золотою медаллю отримували від організації гроші. Наприклад в 1936 р. розмір допомоги складав 80 шилінгів. Попри відносно невелику кількість нагороджених Золотою медаллю, які проживали в Австрії, до «Кільця…» входили не всі ветерани. Скажімо, видатний ас Юліус Арігі, через конфліктні відносини з президентом організації Мюльфайтом, довгий час не мав членства. Лише через багато років, коли кількість членів відчутно зменшилася і «Кільце…» злилося з іншою ветеранською організацією — «Bundesvereinigung der Tapferkeitsmedaillenbesitzer Österreichs» — в березні 1980 р. Юліус Арігі отримав почесне членство.

Для угорських ветеранів головною організацією став орден Витязя, заснований урядом у 1920 р. З-поміж інших, в нього приймали нагороджених Золотою та Срібною медаллю «За хоробрість» 1-го класу, а в деяких випадках — і Срібною 2-го класу. Орденське лицарство давало можливість отримати земельну ділянку для ведення господарства. Щоправда, після поразки Угорщини в Другій світовій війні та приходу до влади комуністів, землю у ветеранів забрали.

В Чехословаччині носіння австро-угорських нагород було заборонене, то ж і на будь-які пільги ветеранам розраховувати було годі. Лише на короткий період німецької окупації ця заборона не діяла.

Після зречення від престолу імператора Карла і розпаду Австро-Угорщини, нагородження імперськими нагородами припинилося. В січні 1919 р., на звернення канцелярії ордена Марії Терезії про правовий статус ордена та про нерозглянуті подання, зроблені наприкінці війни, Державна канцелярія Австрійської республіки погодилась розібратися з цим питанням. Хоча Австро-Угорщина розпалась, Карл залишався магістром орденів та формально мав право нагороджувати імператорськими орденами та медалями. У зв’язку з цим, канцелярія звернулась до нього з питанням про завершення нагороджень орденом Марії Терезії та офіцерськими медалями «За хоробрість». Карл, пославшись на свій від’їзд до Швейцарії, 23 березня 1919 р. призначив своїм заступником фельдмаршала Франца Конрада фон Гьотцендорфа, якому й доручив вирішити усі орденські питання.

Спочатку планувалося розглянути кілька десятків подань на нагородження орденом Марії Терезії та медаллю «За хоробрість» для офіцерів. Та згодом в орденську канцелярію посипалися численні звернення офіцерів, які претендували на нагородження. В результаті було розглянуто кілька сотень заявок і цей процес розтягнувся на 12 років. [51] Майже відразу почалися порушення та ігнорування правил подання та розгляду заявок. Для того, щоб претендувати на нагородження, офіцер повинен був самостійно подати прохання, заручившись при цьому підтримкою інших офіцерів, які могли засвідчити його героїзм. Поки був живий імператор Карл, зберігалась видимість порядку. В період з 1919 по 1921 рр. було видано 3 розділи указу про право на орден Марії Терезії чи медаль «За хоробрість». Дехто навіть спеціально їздив до імператора, щоб отримати письмове підтвердження свого нагородження.

Це породило легенду, буцімто Карл, аби заручитись підтримкою для свого воцаріння в Угорщині, нагороджував з власної ініціативи. Однак підтверджень цій легенді немає.

З моменту смерті Карла у 1922 р. і по 1931 р., коли розпустили орденську комісію, вийшло ще 11 розділів указу. На цей час припадає найбільша кількість порушень. Так, при поданні на нагородження практикувалась взаємна підтримка за змовою. За певну плату колишні генерали підтверджували право офіцера претендувати на нагороду. Особи, яким відмовлялось у задоволенні заяви, продовжували надсилати нові, поки їх не задовольняли. А деякі з-поміж тих, кому підтвердили право на медаль «За хоробрість», починали ще активніше добиватись права вже на орден.

Орденський капітул зазнавав постійного тиску з боку вищого військового керівництва, ветеранських організацій, самих претендентів на відзначення. Іноді навіть це переходило у політичну площину. На прийняття рішення стали впливати такі чинники, як походження чи національність, старі образи чи давня дружба, а різні ветеранські організації навіть змагались у кількості кавалерів ордена Марії Терезії чи нагороджених Золотою медаллю «За хоробрість» у своїх лавах.

Головними порушеннями у міжвоєнних присудженнях були відзначення орденом чи медаллю за подвиги, за які офіцер був вже раніше нагороджений. Також траплялись присудження Золотої медалі за вчинки до 1917 р., тобто до того часу, коли була заснована медаль для офіцерів. Двічі Золоту медаль «За хоробрість» присудили повторно, що було прямим порушенням статуту. Зокрема, капітан Йоган Шарват вперше був нагороджений медаллю у 1918 р., а вдруге — у 1927 р.

Другим був генерал-майор Раймонд фон Будінер. Обидва нагородження були післявоєнні (1921 і 1927 рр.) та посмертні, оскільки фон Будінер помер у 1919 р.

За весь час існування офіцерської медалі «За хоробрість» Золотою медаллю нагородили 345 чол., з них 140 безпосередньо під час війни. У міжвоєнний період було здійснено 19 нагороджень від імені Австрійської республіки, 186 медалей присудив капітул ордена Марії Терезії. Точна кількість офіцерських Срібних медалей невідома. За деякими даними, було 1200–1500 нагороджень. У 1918 р. стався один унікальний випадок, коли Карл ріттер фон Айхс був нагороджений Золотою медаллю двічі: вперше як нижній чин в званні кадета, вдруге як офіцер, будучи вже лейтенантом резерву.

Паралельно комісії ордена Марії Терезії, 9 жовтня 1919 р. була створена «Комісія Австрійської республіки для розгляду заявок на нагородження імператорськими орденами та відзнаками». Головував у ній полковник Генерального штабу Вольфґанґ Геллер, через що комісію стали називати «комісія Геллера». Асесорами в комісії, залежно від особи, справу якої розглядали, виступали офіцери штабу, старші офіцери, а також фельдфебелі та військові чиновники. Засідала комісія у Відні, у військовому архіві. Якщо вона приймала позитивне рішення, виписувалось так зване право на нагородження. Комісія не тільки статично приймала або відхиляла подані раніше заявки, а й розглядала відповідність нагороди подвигу. Траплялось, що особі присуджували навіть вищу нагороду ніж ту, до якої її подавали. Приміром, майор Ґустав Пельц у 1918 р. був поданий на нагородження Хрестом військових заслуг 3-го ступеня з мечами, але через хаос на Італійському фронті в кінці війни так і не отримав своєї нагороди. Після розгляду заслуг майора Пельца, 9 листопада 1919 р. комісія вирішила, що він гідний вищої відзнаки і присудила йому орден Леопольда з воєнною декорацією і мечами.

За три роки роботи «комісія Геллера», з поміж 150.000 запитів, які залишились без відповіді на кінець війни, позитивно розглянула лише 9000 заявок — переважно стосовно австрійських громадян. У 1922 р. комісія припинила свою роботу і була розпущена.

В Угорщині спеціальної нагородної комісії не було, однак питання нагород, які не були вручені, все ж вирішувалось. Для цього ветеранові належало звернутись до Міністерства оборони із заявою. Після цього починалось розслідування для встановлення факту, чи дійсно особа подавалась під час війни до нагороди і чи вона дійсно її не отримала. Опісля розслідування, у випадку позитивного [52] рішення, ветеран отримував документ та нагороду (за деякими даними, ветерани оплачували вартість своїх нагород. Можливо з часом, після того, як вичерпались старі запаси нагород, вартість їх виготовлення переклали на самих ветеранів).

Мабуть, останнім в історії нагородженням австро-угорською медаллю «За хоробрість» можна вважати вручення Срібної медалі 2-го класу Президенту Югославії Йосифу Броз Тіто. У 1915 р., коли майбутній маршал служив у австро-угорській армії, він був представлений до медалі, але не встиг її отримати, оскільки незабаром потрапив до російського полону. Через 52 роки, коли у 1967 р. Тіто прибув з візитом до Австрії, йому вручили медаль «За хоробрість».

Після Першої світової війни в Австрійській республіці продовжували виплачувати пенсії по медалях «За хоробрість». Через складне фінансове становище в країні та гіперінфляцію, суми виплат по нагородах не переглядались. Як результат, у 1923 р. поштові витрати на доставку пенсій стали перевищувати суму самих пенсій. Тож хоча формально закон про виплати по нагородах зберігав чинність, пенсії виплачувати перестали.

Через вісім років, 26 березня 1931 р., вирішили відновити пенсії для нагороджених Золотою медаллю «За хоробрість» (50 шилінгів у рік) та Срібною 1-го класу (25 шилінгів у рік). На нагороджених Срібною медаллю 2-го класу новий закон не поширювався, оскільки вважалося, що цю медаль часто присуджували з порушеннями статуту. Втім, скоріш за все, справжньою причиною було бажання зекономити кошти, адже такі особи становили найчисельнішу групу. Станом на 1931 р. в Австрії, за попередніми підрахунками, які не можна вважати точними, кількість нагороджених Золотою медаллю складала 500 чол., Срібною 1-го класу — 9000 чол., Срібною 2-го класу — 26.000 чол.

Надалі щоосені виходили нові укази про виплати нагородженим. У 1934 р. суми виплат переглянули. За Золоту медаль стали платити 54 шилінги, за Срібну 1-го класу — 27. Наступний рік знову приніс підвищення виплат. Так, власники Золотої медалі отримували 58 шилінгів, а Срібної 1-го класу — 29. Після цього виплати не збільшували аж до Аншлюсу Австрії у 1938 р.

Після Аншлюсу указом А.Гітлера від 27 серпня 1939 р. політику виплат по нагородам для ветеранів Світової війни було переглянуто. Так, кавалери ордена Марії Терезії стали отримувати 20 райхсмарок щомісячно. Нагороджених Золотою медаллю «За хоробрість» прирівняли до нагороджених німецьким Золотим хрестом військових заслуг, їхня пенсія стала складати також 20 райхсмарок у місяць. Нагороджені Срібною медаллю 1-го класу стали отримувати 60 райхсмарок у рік. Нагородженим Срібною медаллю 2-го класу почали виплачувати одноразово 30 райхсмарок по досягненні 60-річного віку. Окрім перерахованих виплат, нагородженим Золотою медаллю присвоїли звання лейтенанта Вермахту у відставці. Для того, щоб претендувати на пільги, особа мала відповідати ряду критеріїв. Так, обов’язковим було німецьке громадянство, арійське походження, відсутність судимості та політична благонадійність, а для срібних класів — отримання медалі до 1 грудня 1918 р.

Після капітуляції Німеччини в Другій світовій війні, виплати по медалях знову припинили. Багато років ветеранські організації добивались відновлення прав нагороджених медаллю «За хоробрість». Врешті-решт, у 1957 р. ФРН вирішила поновити виплати пенсій, але тільки для своїх громадян. У зв’язку з цим 5 березня 1958 р. Австрія стала виплачувати надбавки ветеранам з австрійським громадянством. За новим законом поновили виплати нагородженим Срібною медаллю 2-го класу, а також включили до нього на загальних засадах нагороджених офіцерськими медалями «За хоробрість». На той час в Австрії налічувалось 212 нагороджених Золотою медаллю, 5278 нагороджених Срібною медаллю 1-го класу та 16.000 нагороджених Срібною 2-го класу. Точні суми встановлених пенсій невідомі. Скоріш за все, вони були на рівні 1931–1935 рр.

Пізніше виплати дев’ять разів переглядали з урахуванням інфляції. Зокрема, у 1962 р. суми становили 100,50 та 25 шилінгів відповідно, у 1964 р. — 150,75 і 37,50. З 1966 р. нагороджені стали отримувати 200, 100 і 50 шилінгів. У 1969 р. пенсії зросли до 300, 150 та 75 шилінгів. Через два роки, у 1971 р., виплати знову переглянули і збільшили до 400, 200 і 100 шилінгів, а у 1974 р. суми встановили на рівні 520, 260 та 130 шилінгів. Ще через рік, у 1975 р., було вирішено відмовитись від фіксованих сум, тож пенсії прив’язали до середнього заробітку. Так, за Золоту медаль «За хоробрість» стали платити 6 % від середньої зарплати, за Срібну 1-го класу — 3 %, за Срібну 2-го класу — 1,5 %. У 1977 р. вирішили платити пенсію також нагородженим Бронзовою медаллю — вони стали отримувати 0,75 % від заробітної плати. Останні зміни до закону відбулись в 2000 р., коли для кожної медалі була встановлена однакова сума в 3000 шилінгів і відразу передбачався еквівалент в 220 євро при переході на нову валюту з 1 січня 2002 р. Однак вже в середині липня 2002 р. закон про виплати пенсій по медалях «За хоробрість» втратив чинність.

Після розпаду Австро-Угорщини неодноразово публікувалися каталоги, статті та книги про нагороди імперії. На жаль, повноцінних списків осіб, нагороджених медаллю «За хоробрість» за Першу світову війну, не існує й понині. На сьогоднішній день цим питанням займається професор Йогр К. Штайнер. Його праця «Heldenwerk 1914–1918 — Die Träger der Goldenen Tapferkeitsmedaille und der Goldenen Tapferkeitsmedaille für Offiziere im Ersten Weltkrieg», зібрала в собі списки, фото та біографії нагороджених орденом Марії Терезії і Золотою медаллю «За хоробрість».

На цьому історія австрійської медалі «За хоробрість» закінчується, та пам’ять про героїв продовжують зберігати в сучасній австрійській армії. Починаючи з 1995 р. в Академії військових унтерофіцерів у м.Енс, де австрійські військові проходять навчання, кожен курс отримує назву на честь якогось нагородженого Золотою медаллю «За хоробрість». Відповідно, випускається тематичний нагрудний знак, де зазначається відповідне ім’я та рік курсу. Першим, кого обрали для цього, став оберєгер (аналог фельдфебеля в стрілецьких частинах) Зепп Іннеркофлер (іл. 52), який на початок Першої світової війни, будучи вже непризовного віку, пішов добровольцем до війська. У липні 1915 р. він загинув у бою на горі Патернкофель (Південний Тіроль) і посмертно був нагороджений імператором Золотою медаллю «За хоробрість». Самі знаки курсів тепер також є предметами колекціонування.

---

Статтю оприлюднено в часописі «Collection», 2022 р., № 16, с. 47–52.