Дмитро Адаменко
Жодна сучасна держава не може собі дозволити утримувати в мирний час відмобілізоване військо. Створення резерву нижніх чинів (солдат і унтер-офіцерів) легко вирішується за рахунок звільнення в запас тих, хто відслужив строкову або контрактну службу. Що ж стосується створення офіцерського резерву, то різні країни вибирають різні шляхи. Австро-Угорщина свого часу обрала прусський варіант, завдяки чому покривала близько 20% потреби в офіцерах — стільки ж, скільки за рахунок випускників військових академій.
Однорічні добровольці
Вперше термін «однорічний доброволець» (Einjährig-Freiwilliger, скорочено — EF) з’явився в 1813 році в прусському королівському війську завдяки реформам генерала Шарнгорста після закінчення Наполеонівських війн. Солдат, який пішов у військо добровільно та був готовий оплатити своє обмундирування, озброєння, проживання та харчування, отримував право прослужити лише один рік. Надалі, якщо він успішно відбував призови на два військові навчання, то отримував звання офіцера резерву.
Офіцер резерву в прусській, австро-угорській (з 1866 року), баварській (з 1868 року) й об’єднаній німецькій (з 1871 року) арміях — це офіцер військового часу. Вважалося, що йому не потрібні глибокі знання з військової справи, адже у випадку початку війни та призову на службу з запасу ним будуть керувати більш досвідчені командири. На думку керівництва, офіцеру резерву не були потрібні й виняткові лідерські якості, оскільки зв’язок між ним і солдатами здійснювали б унтер-офіцери. Що йому було гостро необхідно, то це досить високий загальний рівень освіти, який дозволив би стати справжньою проміжною командною ланкою між кадровими офіцерами та підлеглими.
Система підготовки офіцерів резерву з добровольців існує в армії Австрійської Республіки донині. У 1918 році, перебуваючи під обмеженнями Версальської системи, австрійці відмовилися від цього інституту, але повернули його в 1935 році.
Можливість відслужити лише один рік замість трьох (двох з 1912 року для всіх родів військ, за винятком кавалерії та кінної артилерії) привертала увагу батьків, які могли дати своїм синам повноцінну середню освіту. Крім такого істотного скорочення перебування в армії, це давало офіцерське звання та надію, що в майбутньому юнак не потрапить на фронт. Ось який коментар з цього приводу залишив Степан Шухевич, колишній австро-угорський офіцер, який пройшов службу однорічним добровольцем:
«Т. зв. активним старшиною [тобто кадровим офіцером — прим. Автора] можна було зістати, головно, по укінченні т. зв. кадетської школи. До цих шкіл наша інтелігенція чула страшну відразу з різних неслушних, часами навіть дуже смішних причин, а саме:
Родичі — головно мами — боялися, що, коли вибухне війна, сини як активні старшини підуть перші в бій і напевно поляжуть. Світова війна виказала, що запасові старшини йшли до боєвої лінії в першу чергу, а активні — оставалися в запіллю, щоб виховувати резерви….»
 Однорічні добровольці різних родів військ (зліва направо): обозу, піхоти, артилерії, кавалерії і знову обозу. Шарж Фріца Шьонпфлюга, 1909 рік |  Шарж «Ревінь й опіум» показує кольорову гамму армійських одностроїв - на ній зображені титулярний капрал санітарних військ в темно-зеленому кітелі ліворуч) і військовий лікар у званні гауптмана в сіро-блакитному |  На шаржі Фріца Шьонпфлюга (1908 рік) «Добрі самаритяни» військовослужбовці санітарних військ (міжіншим й однорічний доброволець на передньому плані) з комфортом подорожують на возі. У той же час поряд йде піхотинець у повному екіпіруванні |
|---|---|---|
 На шаржі Фріца Шьонпфлюга військовослужбовці санітарних військ надають допомогу драгунові, а титулярний капрал доповідає про це військовому лікарю, який виявляє "захмарні навички" виїздки норовливої кобили |  «Ми з іншого тіста, ми - кавалерія!» На шаржі Фріца Шьонпфлюга однорічні добровольці улан, гусар і драгун гордо простують повз військовослужбовців інших родів військ |  На шаржі Фріца Шьонпфлюга 1909 року однорічні добровольці змушені виконувати команди старшого за званням єфрейтора, який не був навіть унтер-офіцером |
 Шарж Фріца Шьонпфлюга 1908 року «Високопоставлений візник» зображує однорічного добровольця обозних військ, який в цивільному житті звик, щоб возили його, а не він. Варто відзначити, що відомий австрійський карикатурист не був особливо толерантною людиною та в своїх роботах всіляко підкреслював національну приналежність військових лікарів і офіцерів обозу |  Шарж Фріца Шьонпфлюга 1909 року «Вороний коник жваво скаче, але мати гірко плаче - про сина свого!» Жартує над кавалерійськими навичками однорічних добровольців обозних військ |  «Невдала атака». На шаржі Фріца Шьонпфлюга 1909 року однорічний доброволець-драгун плутається в кавалерійській шаблі, а тимчасом його колега з інженерних військ (крайній праворуч) відчуває себе впевненіше, оскільки озброєний коротким багнет-ножем |
Відбір добровольців
Однорічний доброволець-драгунів в 1915 році або пізніше. Датувати фотографію дозволяє ґудзик на комірі, що був заведений в 1915 році
В результаті кардинальних реформ, які охопили збройні сили Габсбургів після поразки в Австро-пруській війні 1866 року, Австро-Угорщина перейшла на загальний військовий обов’язок. Згідно з «Військовим законом» (Wehrgesetz für das Heer in der ö-u. Monarchie), що прийняли в 1869 році, кожну молоду людину чоловічої статі, яка досягла віку 19 років, вносили до списків австрійського або угорського ополчення в залежності від місця проживання в двоєдиній державі. Коли юнакові виповнювався 21 рік, сліпий жереб на призовній комісії вирішував, чи потрапить він на строкову дійсну службу або й надалі залишиться у військовому резерві.
Тим, хто в 19 років успішно закінчив повний курс 8-річної середньої освіти й отримав атестат зрілості — так звану «матуру» (Matura або Maturität), — пропонували відслужити скорочений термін. При цьому під час служби він повинен був отримати спеціальну військову освіту за скороченим курсом та згодом стати офіцером резерву. Молода людина мала ухвалити рішення саме заздалегідь, щоб не виникало спокуси відмовитися від служби, якщо жереб на призовній комісії залишить його в резерві. Закон проголошував наступне:
«Громадяни, які можуть довести наявність певної освіти, мають право проходження дійсної військової служби тільки протягом одного року. <…> Мета заснування системи однорічних добровольців — не допустити, щоб призовники, які в подальшому можуть здобути вищу освіту, постраждали б від своєї трирічної відсутності, що може негативно вплинути на їх подальшу кар’єру. <…> Обов’язковою умовою для вступу на військову службу однорічним добровольцем є завершення навчання в середній школі або еквівалентному йому навчальному закладі, яке, можливо, необхідно буде довести командуванню дивізії шляхом проходження додаткового іспиту.»
Під «еквівалентним середній школі навчальним закладом» малися на увазі фахові реальні школи — технічні, художні, сільськогосподарські тощо. Саме тому добровольці мали право вибирати рід військ і пройти службу медиком або фармацевтом в санітарних військах, ветеринаром у кавалерії, обозі або артилерії на кінній тязі, машиністом, моряком тощо. Однорічні добровольці з Боснії та Герцеговини мали право навіть вибрати конкретну військову частину, в якій бажали служити.
Зрозуміло, що між віком згоди на однорічну службу в 19 років і призовом у 21 рік проходило досить часу, щоб настали якісь зміни. На деякі з них намагалася вплинути держава. Наприклад, юнакам призовного віку заборонялося вступати в шлюб, погрожуючи покаранням штрафом і, навіть, кримінальною відповідальністю. Інші ж могли бути й на користь молодих людей. Наприклад, якщо доброволець встигав вступити до вищого навчального закладу, то отримував відстрочку від призову, але тільки до 1 жовтня того року, в якому йому виповнювалося 24 роки (на строкову службу призивали до 23 років включно).
Наведемо один курйозний приклад з життя Степана Шухевича, який перед призовом встиг отримати вищу юридичну освіту та попрацювати в суді (далі всі цитати будуть подані з його мемуарів «Моє життя», що служать чудовою ілюстрацією до питання, яке розглядається в цій статті):
«Завжди військовий»
— Ну, кадет резерву доктор Хубер, що ти будеш робити?
— Я … Я віддам наказ … Я …
— Дурниця, багато не говори, дій! Як на мене, ти несеш нісенітницю, але роби це упевнено!
(Шарж Фріца Шёнпфлюга з журналу «Мушкет»)«…В 1899 р. я скінчив на львівськім університеті правничі студії. <…> Між тим кінчилася моя судова практика і наближався час, коли я мав піти до війська як однорічний охотник. На 1 жовтня 1901 року мав я бути в Ґрацу і зголоситися до служби. Судейський іспит зложив я за один день перед виїздом. <…> При рекрутськім образуванню поручник їскра дуже часто поручував мені командувати відділом і стало вивищував мене понад іншими… Коли по закінченні того образовання ми переходили з початком грудня до теорії, тоді деяких із нас іменовано титулярними фрайтерами [тобто єфрейторів — прим. Автора]. Рівночасно проголошено в часописах моє іменування на судового адвоката (пізніше називано нас просто «суддями») з дев’ятою ранґою, з чого виходило, що коли в «цивілю» мав я ступінь капітана першої кляси, то при війську був я тільки фрайтером, і то тільки титулярним фрайтером. Але та військова ступінь була далеко важніша, чим цивільна, і правду скажу, я нею далеко більше тішився чим першою.»
В принципі малося на увазі, що кандидат у офіцери резерву повністю оплатить свою службу. Однак держава, вибираючи між економією витрат на збройні сили та кількістю офіцерів військового часу, зупинилася на останньому. Тому кандидат міг надати документи про низький прибуток своїх батьків і отримати повне звільнення від грошових витрат. Це стосувалося всіх, крім добровольців кавалерії. Степан Шухевич писав:
«Були два роди однорічних охотників. Одні служили “на власний кошт” (ауф айґене Костен), а другі — на державний кошт (ауф Штаатекостен). Перші мали самі старатися про себе; вони не діставали від війська нічого: ні однострою, ні харчів, ні льону; вони мусіли мешкати поза касарнею у приватних квартирах. Другі діставали від війська все: однострій, харчі, льон, але мусіли мешкати в касарні. Від того з засади не роблено ніяких виїмків.»
Річні витрати однорічного добровольця на власному утриманні були наступними:
- зброю та екіпірування отримували за плату в 23 крони;
- обмундирування — 120 крон;
- харчування — 312 крон.
В кінноті потрібно було також мати придатного до стройової служби коня та кінське спорядження. Якщо таких не було, доброволець додатково платив за коня 657 і за спорядження 32 крони.
З огляду на відмінності в матеріальному становищі однорічних добровольців і спеціальну освіту, здобуту ними перед військовою службою, наприклад, в 1911 році майже 60% з них потрапили до піхоти, трохи більше 10,5% — до кавалерії, майже 15% — до артилерії, та ще стільки ж до інших видів зброї.
Проходження служби
Отже, юнаків, які обрали однорічну службу, як й інших призовників, відправляли до військових частин з 1 жовтня року призову. На старті на всіх чекала звичайна 8-тижнева первинна підготовка, під час якої новобранців знайомили з азами військової служби.
Степан Шухевич згадував:
«Перших два місяці сходило виключно тільки на т. зв. “рекрутенаусбільдунґ”, то значить, що військові фахівці старалися з нас, рекрутів, зробити щось подібного до вояка. Отже, рано й пополудні товклися ми до “екзецірен-пляц ауф дем Лязареттфельде”: витинали “айнцики”, звороти, “ґеверґріфи” і всякі інші штуки, якими перетворювано нас у вояків.»
З 1 грудня добровольців збирали разом в так звану школу однорічних добровольців (Einjährig-Freiwilligerschulle), яку організовували:
- в кожному піхотному полку спільного війська та ландверу при полковому штабі;
- при управлінні гонведного округу в гонведі, а для кавалеристів гонведа — при Центральній кавалерійської школі;
- при штабах кавалерійських і артилерійських бригад (для тих, хто потрапив до кінноти та гармати);
- в Ольмюце (зараз Оломоуц у Чехії) та Вельсі для добровольців кавалерії ландверу;
- для тих, хто був розподілений в фортечну артилерію — в Відні, при фортецях в Кракові, Перемишлі, Полі (Пула у Хорватії), Коморні (Комарно у Словаччині) та Будапешті;
- для інженерних військ — у Кракові, Будапешті, Празі і Клостернойбурзі;
- для обозних військ — у Відні, Будапешті та Празі.
Втім, командування не завжди дотримувався схеми організації шкіл, вміло лавіруючи між потребами та можливостями:
«Однорічняцькі школи всіх полків піхоти з цілого [3-го] корпусу стягнено до Ґрацу. <…> Всіх однорічняків зібралося тоді при VII полку 120 люду, мабуть ще й з малим гаком. Це було забагато, аби школити в одній школі, і для того шістдесят однорічняків приділено на шість місяців до босняків, де створено для них друїу школу, а решта остала при сьомім полку.»
Однорічний доброволець артилерії. На рід зброї вказують ґудзики з так званою «артилерійською емблемою» у вигляді ствола артилерійської гар мати та ракети, перехрещених над пірамідкою з ядер. Про належність до корпусу однорічних добровольців можна говорити за подвійними галунами над обшлагами. Відсутність ґудзика на комірі свідчить про те, що фото зроблено до 1915 року. Добре видно ефес офіцерської кавалерійської шаблі, що не належала добровольцям, із солдатською привіскою та нестатутні франтуваті манжети з запонками
Школу однорічних добровольців мав очолювати гауптман, а інструкторами ставали лейтенанти і обер-лейтенанти.
Навчання в такій школі тривало до 1 червня. Курс був значно скороченим курсом школи кадетів:
«Дальших чотири місяці жертвовано на теоретичне пізнання військового діла. У тім часі сиділи однорічняки поза шкільними лавками у великій залі, де активні старшини держали виклади з “тактики”, “службового правильника”, “екзецірреґлямент”, науки про теренознавство, науки про оружжя, науки про піонерське і саперське діло, дальше про господарську частину військовости, про устрій армії або т. зв. “Геервезен” і т.і. Предметів було доволі. Треба було закасати рукави, аби опанувати цілий предмет, який нічим не різнився від предмету, научуваного через кілька літ в кадетських школах. Доволі тяжко приходила наука тим, що не знали німецької мови. <…>
Крім теоретичних вправ, ми виходили перед наукою рано на поле вправ і там робили марші, руханку, вправи кріеами і т.і. Взагалі в тім згляді видресовано нас добре.»
Успіху в навчанні багато в чому сприяла особиста мотивація добровольців:
«У школі я намагався все якнайліпше вивчити, а до цього мав різні причини. Передусім, коли вже треба було посвятити рік і так недовгого життя на військове ремесло, то належало цю нагоду використати і пізнати військове діло якнайліпше, бо, може, ще колись пригодиться. Дальше, я таки любив військове ремесло, а вкінці я хотів показати, що одинокий українець у школі буде найліпшим навіть між найліпшими німцями. Це мені вповні удалося, і коли ми з кінцем марта складали іспити, я зложив його зі всіх найліпше і дістав найгарніше “описання”.»
Закінчення школи знаменувалося іспитом з теоретичних і практичних дисциплін:
«По відбутті тої чотиримісячної науки, відбувалися іспити з цілого матеріалу перед великою іспитовою комісією. З кожного предмету треба було відповісти на три питання, а ті питання були понаписувані на звинених картонках і кожний іспитований витягав собі сам питання з урни і зараз мусів на нього відповідати. Хто іспит здав, той діставав ступінь “айняріґер-фрайвілліґер тітуляр корпораль” (однорічний доброволець-титулярний капрал — прим. Автора), а хто не відповів вимогам, той оставав звичайним однорічняком.»
Після іспиту добровольця відправляли дослужувати в його військову частину.
Під час перебування в частині майбутні офіцери резерву потрапляли під пильну увагу начальства:
«В австрійській армії було строго заборонено старшинам, як також всім кандидатам на старшин (кадетам, однорічним охотникам) т.зв. фратернізування з простими вояками і підстаршинами. Діставав лиху кваліфікацію такий “однорічняк”, що чемно і по-товариськи ставився до “манншафту” (тобто рядовими — прим. Автора), а вписання до кваліфікаційного листка замітки фратернізації було чимсь найгіршим. Людина з такою нотою не могла надіятися авансу і взагалі нічого доброго. Нас про це поучувано, і то дуже строго, а старшини, додані до нашої школи, пильно гляділи, щоб ми по-товариськи не ставилися до “манншафту”. <…>
Не вільно було однорічним приставати із т.зв. “Манншафтом”. Коли хтось до цього стосувався, тоді в кваліфікаційнім листі діставав примітку, що “фратернізує”, себто є за пана-брата з мужвою, а це була найгірша заувага. Так здискваліфікований однорічний охотник не міг ніколи дістати ступеня офіцера. Це змінилося аж в часі світової війни.»
Річна освіта для більшості знову закінчувалося іспитом:
«По маневрах з’їхалися до Ґрацу всі ті однорічні охотники, що були в обох однорічняцьких школах, бо мали складати іспит на старшин. З’їхалося близько сто двадцять вояків, і всі майже шаржі-капралі. Мало хто був фрайтром, а ще менше хто остався простим. <…>
Восени по повороті кожний однорічняк мусів ще приступити до іспиту на резервового старшину. Але той іспит не складали всі. Ті, що попередній іспит зложили з відзначенням, тих звільнювали від складання того другого іспиту, і вони з 1 січня слідуючого року ставали підпоручниками. До тієї ступеня підношено також тих, що осінній іспит зложили з відзначенням. Всі прочі оставали, відповідно до висліду іспиту, кадетами, аспірантами тощо, а декого, хто взагалі виявився у військовому ділі ледащим, заставлювано служити другий рік.»
Ті, хто склав іспит, отримаували звання «кадет-аспірант резерву/фельдфебель-однорічний доброволець» (Reservekadettaspirant/EF-Feldwebel), яке в 1909 році замінили на «кадет резерву» (Reservekadett). Тих, хто не склав іспит, як уже було сказано, залишали вчитися на другий рік, але вже повністю за казенний рахунок. Якщо ж і після другого року навчання вони не могли скласти іспит, їх звільняли в резерв унтер-офіцерами.
Після здачі іспиту тих, хто хотів повернутися додому, відпускали.
Однострій
Однорічні добровольці артилерії після 1916 року – про це можна сказати не лише за ґудзиками на комірі, що був заведений в 1915 році, але й за кітелем крою «Karlbluse», що увійшов у моду в 1917 році. Кандидат в офіцери резерву (ліворуч) носить знаки відміну рангів «титулярного капрала», інші двоє – «титулярного цугсфюрера»
Під час служби однорічні добровольці носили однострій нижніх чинів відповідного роду військ (як парадне, так і польове). Якщо вони отримували більш високі звання, то відповідно до них змінювалися й елементи уніформи. Наприклад, присвоєння звання «титулярний капрал», тобто перехід до категорії «унтер-офицери», надавало право носити білі нитяні рукавички та унтер-офіцерський багнет (з переходом на магазинну гвинтівку системи Манлихера — багнет-ножа) з модифікованою ручкою, що дозволяла в’язати на неї унтер-офіцерський темляк.
Єдиним знаком приналежності до корпусу був галун «Intelligenzbörtel» шириною 1 см з вовни темно-жовтого кольору, розділений навпіл чорною (у гонведі — червоною) прострочкою. Його нашивали над обшлагами, причому на польовому обмундируванні угорської піхоти спільного війська таким чином, що він ніби повторював форму фігурного обшлага парадного кітеля.
У 1915 році галун вирішили замінити маленьким форменим ґудзиком, який нашивали в кінці петлиці на комірі, а також на початку петлиці на комірі шинелі. Втім, судячи з фотографій, від галуну так ніхто і не відмовився.
Кадети
Кадет-аспірант резерву/фельдфебель-однорічний доброволец й однорічний доброволець, не раніше 1915 року
Ще одним джерелом (швидше «тонким струмочком»!) поповнення австро-угорських збройних сил офіцерським складом було призначення офіцерів з кадетів. По-перше, це стосувалося практики, прийнятої ще до введення інституту однорічних добровольців. Тоді будь-який бажаючий міг добровільно вступити на службу до обраної ним військової частини, щоб у майбутньому скласти іспит на офіцерський чин. Таким особам спочатку привласнювали звання «кадет (без рангу)» (Cadet (ohne Charge)). Далі людина піднімалася по кар’єрних сходах в унтер-офіцерських званнях, до яких обов’язково приставляли предикат «кадет-», щоб відрізняти від нижніх чинів строкової служби: «кадет-єфрейтор» (Cadet-Gefreiter), «кадет-капрал» (Cadet-Korporal), «кадет-цугсфюрера» (Cadet-Zugsführer) і, нарешті, «кадет-фельдфебель» (Cadet-Feldwebel). Втім, після реформи 1891 року, від цієї системи відмовилися.
По-друге, призначення офіцерів з кадетів було пов’язано з випускниками шкіл кадетів. Ті, хто закінчив такий навчальний заклад, спочатку потрапляв до військової частини, де йому надавали звання від єфрейтора та вище з обов’язковою приставкою «титулярний» (Titular-) в залежності від результатів випускного іспиту. Найкращим давали звання «кадет-заступник офіцера» (Kadett-Offizierstellvertreter). З 1891 року це звання стали давати всім випускникам, які успішно склали іспити, а в 1909 році його замінили на «фенріх» (Fähnrich).
Вивчення щорічних списків офіцерів австро-угорської армії дозволяє зробити висновок, що практика призначень кадетів-фельдфебелів (Kadett-Feldwebel) (з 1909 року — просто кадетів (Kadett)), які згодом отримували офіцерські звання, тривала. Наприклад, в 1909 році в спільному війську налічувалося дев’ять кадетів, в 1914 — шість, в 1916 — два.
Однострій кадетів
Титулярний цугсфюрер артилерії, 1915 рік.
Хоча на фотографії не видно, чи є якесь зображення на ґудзику на плечі, але поєднання кітеля для нижніх чинів піших частин з погонами та кавалерійської шаблею чітко вказує на приналежність до артилерії. Датувати фотографію дозволяють стояче-відкладний комір у кітеля, що з’явився в 1915 році, та відсутність заведених тоді ж ґудзичків на петлиці коміру, покликаних замінити у однорічних добровольців галун над обшлагами
Уніформа кадетів була такою ж, як й у нижніх чинів, які проходили строкову службу. Причому як польова, так і парадна. Відмінності були в знаках розрізнення: починаючи з «кадета без рангу», на комір парадного кітеля та петлиці на комірі повсякденного по передньому краю і низу нашивали унтер-офіцерський галун шириною 13 мм з шовку темно-жовтого кольору. Далі шестикінечними зірочками позначали ранг так само, як й у єфрейторів і унтер-офіцерів строкової служби. При такій системі виходило, що кадет-цугсфюрер носив знаки розрізнення звичайного фельдфебеля. А ось у кадета-фельдфебеля на комірі та петлицях уздовж галуну з внутрішньої сторони і з відступом 3 мм нашивали ще один галун, але вузький, шириною 6 мм і з золотою веремії (схожі знаки відмінності були у штабс-фельдфебелів, але у тих все галуни були з шовку).
Офіцери резерву в мирний час
Кадет резерву Франц Райзінгер, близько 1914 року
Нові звання однорічні добровольці отримували, вже перебуваючи в запасі. Про це пише, наприклад, Степан Шухевич:
«В австро-угорській військовості усталився такий звичай, що іменування і аванси активних старшин проголошувано 1-го падолиста кожного року, а 1-го січня кожного року проголошувано іменування запасних старшин. 1-го січня 1903 проголошено також моє іменування підпоручником резерви, яким я остався аж до 1914 року.»
З 1909 року замість лейтенанта резерву однорічним добровольцям стали присвоювати звання «фенріх резерву», еквівалентне випускникам шкіл кадетів. За даними 1912 року, з 6500 однорічників фенріхами резерву стали 75%. На цьому зв’язок з армією не втрачався — офіцер резерву в запасі повинен був проходити перепідготовку, навчаючись новинок військової справи та доводячи, що він не втратив раніше набуті навички:
«Кожний однорічний “охотник” або запасний, крім одного року військової т.зв. “презенційної” служби, мав ще відбути чотири військові вправи, кожна по чотири тижні. Був приписаний час, коли і в котрих роках належало йти на ті вправи. Мені випадали ті вправи на такі роки: 1903, 1905, 1907, 1910 — три перші я мав відбути при 90 полку піхоти (Ярославський полк), а четверту при 18 полку крайової оборони (Перемиський полк). Всі ці вправи я відбув точно, за вийнятком послідньої, яку переложено мені на 1911 рік.»
Офіцери резерву воєнного часу
З оголошенням мобілізації все офіцери резерву підлягали призову. При цьому вони просувалися по службі й отримували нові звання виключно в своїй категорії офіцерів резерву. Хорошим прикладом служить військова кар’єра відомого австрійського письменника Роберта Музіля.
У 17 років Музіль вступив до Технічної військової академії в Відні, але пробув у її стінах лише півроку, після чого почав навчання у Вищій технічній школі в Брюнне (зараз Брно у Чехії). Ми не знаємо, яким саме чином Музіль отримав звання лейтенанта резерву (швидше за все, так само, як і Степан Шухевич — закінчив вищий навчальний заклад і скористався правом однорічної служби). З початком Першої світової війни та оголошенням мобілізації Музіль записався в ландштурм Лінца, в якому зайняв посаду командира 1-ї роти 24-го маршового батальйону ландштурму. Воював письменник в горах Південного Тіролю як ад’ютант 169-го батальйону ландштурму. У 1916 році він був уже обер-лейтенантом резерву 81-го батальйону ландштурму. Війну Музіль закінчив гауптманом резерву та був нагороджений багатьма бойовими ідзнаками, між іншим й «Орденом Франца Йосифа на стрічці Хреста військових заслуг».
Обер-лейтенант резерву Роберт Музіль, 1918 рік.
Нагороди австрійського письменника представлені (зліва направо) Лицарським хрестом ордена Франца Йосифа на стрічці Хреста військових заслуг, Медаллю військових заслуг на стрічці Медалі за хоробрість з Мечами та Військовим хрестом імператора Карла
Степан Шухевич, який на момент початку війни був лейтенантом резерву, став одним з організаторів добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців. Там він зайняв посаду командира 3-го напівбатальону, а в жовтні 1914 очолив 2-й батальйон та отримав звання легіон-майора. Шухевич швидко посварився з політичним керівництвом Легіону та вважав за краще повернутися до війська, де знову став лейтенантом резерву в 33-му піхотному полку ландвера. Свою службу в австро-угорській армії він закінчив на посаді командира польової жандармерії при австрійському губернаторі Одеси в званні гауптмана резерву.
Кадет резерву Стефан Цвейг, не раніше 1915 року
Офіцери резерву не могли піднятися вище звання гауптмана 2-го класу — інакше потрібно було стати кадровим офіцером і обов’язково закінчити Військову школу (аналог Академії Генерального штабу в Російській імператорській армії).
Випадок, що стався з майбутнім пруським фельдмаршалом Августом фон Макензеном, можна визнати унікальним. Він теж пішов в армію на правах однорічного добровольця та став офіцером резерву. Під час Франко-пруської війни 1870-1871 років відзначився в боях і привернув увагу командира 4-ї кавалерійської дивізії принца Альбрехта Прусського. Той особисто нагородив Макензена «Орденом Залізного хреста 2-го ступеня» та підвищив у званні до лейтенанта дійсної служби.
В 1914 році австро-угорське спільне військо налічувала близько 18.000 кадрових офіцерів, а також 14.000 офіцерів резерву. Навіть разом з усіма офіцерами ландвера та гонведа, тими, хто знаходився у відпустці, та тими, хто перебував на лікуванні, а також звільненими зі служби за віком, але ще підлягали призову, загальна чисельність офіцерського складу не перевищувала 60.000 чоловік. Для збройних сил, які після оголошення мобілізації збільшили свій загальний склад з 400.000 до 3.000.000 чоловік, це було зовсім небагато. Проблему погіршили катастрофічні втрати в офіцерському складі, що спіткали австро-угорські збройні сили (як і армії інших країн-учасниць конфлікту) на початковому етапі війни. Школи кадетів та військові академії були просто нездатні компенсувати ці втрати.
Проблему нестачі командного складу можна було вирішити майже виключно через прискорену підготовку офіцерів воєнного часу. Для реалізації цього завдання система навчання однорічних добровольців підходила найбільше — потрібно лише реорганізувати її, щоб збільшити потік добровольців. Реформи припали на 1915 рік. По-перше, з часом в коло офіцерів резерву були допущені ті, хто закінчив лише шостирічну, так звану середню школу (Mittelschulle), або відповідну їй реальну школу. Такі кандидати мали здати додатковий іспит при будь-якій з шкіл кадетів, але й його згодом скасували. По-друге, при школах кадетів відкрили школи офіцерів резерву (Reserveoffiziersschulen). По-третє, для піхоти (включаючи єгерів) і санітарних військ термін підготовки скоротили до 12 тижнів — по шість тижнів на теоретичну й інтенсивну практичну підготовку). В кінноті, артилерії та технічних військах термін навчання зменшили до 16 тижнів.
Титулярний гешютцформейстер (звання в артилерії, еквівалентну капралу в піхоті) в парадному однострої. У лівій руці він тримає білі нитяні рукавички, а на його кавалерійську шаблю для нижніх чинів пов’язаний унтер-офіцерська привіска. Відсутність ґудзиків на комірі дозволяє датувати фотографію періодом до 1915 року. Оскільки фото зроблено в Бадені, курортному місті в Нижній Австрії, де крім гарнізонного шпиталю ніяких військових частин не було, можна припустити, що кандидат в офіцери резерву сфотографувався на батьківщині під час тижневої відпустки в проміжку між здачею іспиту в школі однорічних добровольців і відбуттям до своєї військової частини
Освітній ценз був знижений ще й через те, що на курси офіцерів резерву стали направляти старшин, нагороджених «Медаллю за хоробрість» починаючи зі ступеня «Мала срібна». Якщо така людина була геть неписемною, їй могли присвоїти вище унтер-офіцерське звання «заступник офіцера» (Offizierstellvertreter), яке створили в 1915 році.
Лейтенанти резерву, нагороджені солдатськими відзнаками
Випускникам шкіл офіцерів резерву надавали звання «кадет-аспірант» (Kadettaspirant). Ще два місяці отримані знання треба було підтвердити на фронті, після чого випускник міг претендувати на звання «кадет резерву». У майбутньому можна було претендувати спочатку на звання «фенріх резерву», а потім — «лейтенант резерву». Таких офіцерів неважко впізнати на фото, оскількі вони носять солдатські нагороди, в першу чергу — «Медаль за хоробрість».
Нова система підготовки почала швидко приносити свої плоди: до кінця 1915 року загальна кількість офіцерів досягла 130.000 чоловік, а на 1 жовтня 1918 року — 188.000. З них лише 35.000 були кадровими військовими, які отримали повну військову освіту до війни або скорочену освіту воєнного часу в вищих і середніх військово-навчальних закладах. Для прикладу можна навести різницю в кількості кадрових офіцерів і офіцерів резерву в трьох піхотних полках спільного війська:
- в 4-му полку гросмейстера Тевтонського ордену в 1914 році було 112 кадрових офіцерів і 93 офіцери резерву, а в 1916 — вже 114 і 528 відповідно;
- в 5-му полку барона Клобучар: 94 і 75 (1914) / 78 і 303 (1916);
- в 52-му полку ерцгерцога Фрідріха: 105 і 123 (1914) / 100 і 310 (1916).
Офіцери резерву фактично замінили на передовій кадрових командирів. Ці люди заплатили кров’ю чималу ціну за амбіції своїх монархів, і саме їм довелося стати офіцерським кістяком нових національних армій у війнах, що вибухнули після розпаду Австро-Угорщини.
 Однорічний доброволець у шинелі після 1916 року. Належність до корпусу легко визначити по ґудзикам на петлицях, пришитим у переднього краю коміра. Датувати фотографію можна за формою кепі, суцільнотягнутого з фетру - такі були введені після 1916 року |  Однорічні добровольці «угорського» піхотного полку після 1915 року. Звертає на себе увагу розміщення галунів над обшлагами, що повторює форму обшлагів парадних кітелів |  Викладачі та учні школи однорічних добровольців після 1915 року. У всіх на фотографії петлиці на комірі шинелі офіцерські, тобто з ґудзичками, що пришиті у далекого кінця петлиць. Втім, солдатське озброєння в поєднанні з кокардами нижніх чинів на кепі не дають помилитися в ідентифікації. Швидше за все, фото зроблено в 1915 році, коли ґудзики на комір для кандидатів в офіцери резерву були щойно заведені, і в частинах ще не розібралися, як їх правильно носити |
|---|---|---|
 Однорічні добровольці з піхотної школи офіцерів резерву, грудень 1917 року. Судячи з форми галунів над обшлагами, школа була при «угорському» піхотному полку спільного війська |  Однорічні добровольці зі складу 5-го піхотного полку гонведа, не раніше 1915 року |  Однорічні добровольці воєнного часу, не раніше 1917 року |
Стаття була оприлюднена російською мовою на сайті «WARSPOT»: https://warspot.ru/13441-rozhdyonnye-zhit-obrechyonnye-umirat