Завершення третього етапу вступу німецьких військ в Україну (кінець березня — початок травня 1918 року)

---

Михайло СЛОБОДЯНЮК
кандидат історичних наук, науковий співробітник центру українських військових традицій і патріотичного виховання НДІУ

Ця стаття закінчує цикл публікацій автора, присвячених першому та другому етапам вступу німецьких та австро-угорських військ в Україну в лютому–травні 1918 року.

[214] Після закріплення за німецькими військами Полтави, Бахмача, Сум та взяття Катеринослава на початку квітня 1918 року основним напрямком діяльності Групи армій Айхгорна стало захоплення Донбасу, Криму та встановлення контролю на Чорноморському та Азовському узбережжях України. Передбачалося й у наступному перенести бойові дії на Кавказ для захоплення нафтових родовищ Баку та підтримки незалежного від Росії уряду Грузії. В результаті весь басейн Чорного моря мав контролюватися Німеччиною спільно з Туреччиною та Болгарією.

Для контролю ситуації в центрі України на вже окупованих теренах та забезпечення комунікацій військ, які рухалися на схід, до Києва на початку квітня перекинули управління XXVII армійського корпусу генерала Бернгарда фон Ватцдорфа [6, с. 217], у підпорядкування якого передали 92-гу піхотну дивізію, а пізніше, можливо, й 1-шу кавалерійську дивізію. Також баварські архіви згадують про діяльність протягом травня–жовтня у складі корпусу 15-ї Баварської резервної піхотної бригади генерал-майора Загамбера [6, с. 445], яка активно брала участь разом з іншими німецькими частинами у придушенні повстань і контролі захоплених територій, та 93-ї піхотної дивізії. Таким чином, німецьке угруповання в Україні збільшилося до 19 дивізій, однієї резервної піхотної бригади та окремої кавалерійської бригади.

Подальшою метою діяльності частин І армійського корпусу став напрямок на Харків. Наказом головнокомандувача [215] радянських військ від 6 квітня 1918 року командувачем з оборони м. Харкова призначили В. Кіквідзе з підпорядкуванням йому 5-ї та 1-ї Донської армії. Однак перекинути додаткові війська для оборони Харкова більшовикам не вдалося. Вже 7 квітня один із радянських командирів оборони Н.Руднєв доповідав, що обороняти Харків неможливо, бо німці глибоко обійшли з лівого флангу. Тому після вивозу цінних вантажів радянські війська почали відступати на Куп’янськ [10, с. 127].

Харків захопили німецькі війська після боїв 9 квітня 1918 року. В боях за Харків німці втратили 60 чоловік убитими (серед них три офіцери) та 39 пораненими (серед них два офіцери). Сім чоловік зникли безвісти [6, с. 198]. Однак українські учасники цих подій стверджували, що Харків практично без бою захопила Запорізька дивізія 6 квітня, а німецькі війська лише вступили до Харкова одночасно з українськими [11, с. 610].

З 9 квітня цей один із головних осередків влади більшовиків припинив своє існування. Це призвело до того, що після захоплення Харкова спротив більшовиків значно послабшав. Тому частини І армійського корпусу були направлені на взяття важливого стратегічного та багатого сировиною Донецького вугільного басейну разом зі Слов’янськом, Юзівкою (Донецьком) та Луганськом. Основні сили після захоплення Харкова рухалися на Куп’янськ, частина — на Білгород та Ново-Борисогліб.

Розуміючи загрозу для своїх опорних пунктів на сході України, радянське керівництво посилювало спротив. У цей час більшовики випробували тактику, яку нині Росія проводить на сході України, на Донбасі, тобто майже у тих самих місцях. Вона полягала в обмеженні просування німецьких військ до кордонів України та Росії (відповідно до підписаного Україною у Бресті мирного договору від 9 лютого 1918 року та запрошення німецьких військ) шляхом створення сепаратних квазіреспублік. Тоді й були винайдені більшовиками Донецька та Криворізька республіки Рад, до яких згодом приєдналися такі ж самі маріонеткові комуністичні утворення, як Донська, Кримська, Одеська республіки Рад. Однак німецьке командування на цю аферу більшовиків не погодилося, цих «республік» не визнало і продовжило свій рух на схід.

Перший армійський корпус після захоплення Харкова посилив свої позиції на півдні та сході. 16-та дивізія ляндверу та 91-ша піхотна дивізія рухалися на Лозову і Слов’янськ, а далі 91-ша піхотна дивізія у супроводі 2-ї кавалерійської дивізії – на Куп’янськ, Луганськ і Міллерове. При цьому 2-га кавалерійська дивізія забезпечувала діяльність військ корпусу з півночі. Під час походу 22 квітня 1918 року Людендорф, оцінивши вдалі дії в Україні німецької кінноти, направив до 1-го армійського корпусу також 1-шу кавалерійську дивізію зі складу 8-ї армії [5, с. 384].

Радянські війська посилили оборону Лозової за рахунок евакуйованої 14 березня частини сил 3-ї армії з Одеси до Криму, які на початок квітня зосередилися у районі Лозової, де перейшли у підпорядкування головнокомандувача [10, с. 122]. Радянським керівництвом війська, які оборонялися на цьому напрямку, були об’єднані у Донецьку армію на чолі з командувачем А.Геккерном (колишнім виборним командувачем російської 8-ї армії Румунського фронту). [216] Останній наказав негайно «приступити до спорудження опорних пунктів, блокгаузів, закріплюючи оборону окремих мостів, частин, галявин лісу, перериваючи проїзні для броньованих автомобілів шляхи, руйнуючи греблі, затоплюючи броди і т. ін.» [10, с. 127]. Перед радянськими Донецькою, 1-ю Донською, 5-ю арміями та сформованою у середині квітня новою 5-ю армією (армію Р.Сіверса перейменували у 2-гу Особливу) стояло завдання оборони північно-західних підступів до Донбасу та забезпечення залізничної магістралі Луганськ–Міллерове–Черткове, які пов’язували Україну з Центральною Росією. Наміри німецьких військ радянське керівництво розуміло досить добре. Вже 13 квітня головнокомандувач телеграфував Сіверсу: «Напевно, основний удар німців буде направлений на Куп’янськ–Луганськ–Міллерове–відріз півдня і стратегічне оточення військ та вантажів. Одночасно вже проводиться натиск прямо від Сінельникового до Юзівки значними силами» [10, с. 127]. Однак стримати просування німецьких військ більшовицькі загони не змогли.

28 квітня війська захопили Луганськ, а 29 квітня 2-га кавалерійська дивізія увійшла у Міллерове. 1 травня до Міллерового також прибула й 91-ша піхотна дивізія [5, с. 385]. В першу чергу німці посилили охорону залізничної лінії до Луганська. Тут у травні 1918 року німецькі частини досягли території Війська Донського, яку контролювали козаки отамана Краснова (до 12 травня 1918 року частини І армійського корпусу діяли у східній частині Донецького вугільного басейну).

Корпус Кнерцера рухався на Катеринослав. Залізниця знову виявилася пошкодженою загонами більшовиків, які відступали, тому марш проходив переважно пішим ходом. Німецькі частини зустрічали сильний спротив, тому просування, хоча й повільне, привело їх до Катеринослава лише 3 квітня 1918 року, і місто було захоплене 7-ю дивізією ляндверу. Спротив чинили радянські війська, у тому числі Маріупольський загін чисельністю близько 1500 багнетів та 90 шабель, при 8 гарматах і 60 кулеметах 2-ї радянської армії [10, с. 124]. Тут на залізничному вокзалі відбувся досить кривавий бій з більшовицькими загонами, які вивозили майно з міста. В результаті бою більшовиків вибили спочатку з вокзалу, а далі — і з міста. Але, відступаючи, більшовики змогли підірвати міст через Дніпро, що зробило неможливим їх подальше переслідування. В боях за Катеринослав німецьким військам допомагали загони українських Вільних козаків. У радянській історіографії німецькі втрати значно перебільшені (звичайна практика для радянських та сучасних російських істориків). В реальності німецькі частини з Корпусу Кнерцера втратили у цих боях всього 8 чоловік вбитими та 18 були пораненими [3]. За німецькими даними, противник (загони більшовиків) втратив до 500 чоловік лише вбитими [1, с. 59]. У спогадах Антонов-Овсієнко писав: «1-а армія (Карпова) 15 квітня повела знову наступ від Олександрівська на Синельниково. Операція розвивалася успішно, коли німці почали тиснути у тил нашої армії. Увечері 15 квітня вони спробували перейти Дніпро у Хортиці, але були відбиті. Наступна спроба їм вдалася. Досить великими силами, збивши наші охлялі резерви, німці зайняли Олександрівськ. Загони 1-ї армії змушені були повернути фронт. Німців [217] у Олександрівську було знищено. Але наступ на Синельниково було зірвано. І коли противник перейшов у контратаку, частини 1-ї армії у паніці кинулись в ешелони і покинули фронт. Паніку збільшило повідомлення, що в тилу Мелітополь пробують захопити білогвардійці і що німці з Каховки на автомобілях перерізали залізницю у Генічеська. В Мелітополі накопичилося до 60 наших ешелонів, але боєздатними були лише бронепотяг Полупанова, загін Меркулова і батальйон китайців. Вони витримали важкий бій з противником, прикриваючи відхід більшості ешелонів на схід. Інші (на чолі зі штабом Південного фронту) прорвалися у Крим. Частини Південного фронту, які відступали у Крим, втратили всілякий зв’язок з Головштабом і внесли у Крим сум’ятицю і паніку поразки, підірвавши оборону» [11, с. 623].

З Катеринослава Корпус Кнерцера отримав завдання рухатися на схід півднем України, на Синельникове, Чаплине, Юзівку, і далі — на узбережжя Чорного моря для захоплення Таганрога і Ростова-на-Дону. Спочатку рух розпочала 15-та дивізія ляндверу та 4-та Баварська кавалерійська бригада, у той час як 7-ма дивізія ляндверу продовжувала стояти у Катеринославі. Далі 15-ту дивізію ляндверу направили на допомогу Групі Коша для захоплення Мелітополя, де вона мала вступати до Криму через Чонгарський перешийок (після чого увійшла до складу Групи Коша).

21 квітня 1918 року замість 15-ї дивізії ляндверу Корпус Кнерцера у Волновасі отримав у своє підпорядкування австрійську 59-ту піхотну дивізію, яка у цей час рухалася з Олександрівська (нині — Запоріжжя) на Волноваху [5, с. 384]. Крім того, німецьке командування повернуло з Лозової на Слов’янськ 215-ту піхотну дивізію, яка теж увійшла до Корпусу Кнерцера. Тепер основні завдання на південь від Бахмута виконували війська саме цього корпусу у складі 7-ї дивізії ляндверу, 215-ї піхотної дивізії, 59-ї австрійської піхотної дивізії та 4-ї окремої Баварської кавалерійської бригади. В ході подальшого наступу німецькі війська 1 травня 1918 року захопили Таганрог, а 8 травня — Ростов-на-Дону [5, с. 385]. На підступах до Таганрога німецьким військам довелося долати оборону радянських військ, які складалися з загонів чисельністю близько 5 тис. багнетів та шабель при 20 легких та 4 шестидюймових гарматах і 4 бронеавтомобілях. У боях загинув цілком полк, сформований із київських та полтавських робітників кількістю 2200 багнетів [10, с. 128]. Біля Таганрога німецькі війська зустріли частини донських козаків, які висловили їм свої претензії не лише на Ростов-на-Дону, а й на Таганрог. Однак обидва регіони все ж опинилися в руках німецького командування. Але генерал Кнерцер не вважав за можливе надати допомогу козакам в оволодінні їх столиці — Новочеркаська [4]. Німці лише змогли переправитися через Дон і 30 травня 1918 року захопити Батайськ. У цей час, 16 травня 1918 року, «Круг спасіння Дону» у Новочеркаську вибрав генерала П.Краснова військовим отаманом, який прийняв «загальне стратегічне керівництво німців» взамін за надання козакам зброї. Зброя німцями надавалася зі складів колишньої російської армії, захоплених у країні. Лише за перші півтора місяця співробітництва козаків з німецькою владою вони отримали 11651 гвинтівку, 46 гармат, 88 кулеметів, 109 тис. снарядів та близько 11,6 млн. набоїв. Частину цієї [218] зброї козаки передали Добровольчій армії Денікіна [10, с. 129].

Після утвердження у цьому регіоні новим завданням Групи Коша й став Крим. Під час підготовки операції німецьке командування передбачало сильний спротив у цьому регіоні. Це цілком було можна зробити більшовицьким військам завдяки тому, що вхід у Крим був можливий лише через два вузьких перешийки, які з’єднували півострів з материком: Перекоп (де займали позиції радянські частини з артилерією) або через Сиваш та Чонгарський перешийок зі східного боку. Також до Криму були перекинуті частини з Одеси та з інших міст. Німецьке командування враховувало також той факт, що більшість населення Криму складали росіяни, вороже налаштовані як проти німців, так і проти України.

В просуванні на Крим брали участь також українські формування — Група Болбочана. Після захоплення Полтави українські частини отримали два основних завдання: продовжувати, разом з німецькими військами, рухатися на схід, на Донбас, та частину сил виділити для руху у напрямку Криму, куди вони мали зайти першими. Тому наказом генерала Натієва по Запорізькій групі від 3 квітня 1918 року, виданому у Полтаві, створювалися два загони: Харківська колона полковника Болбочана у складі 2-го Республіканського полку (3 курені), двох важких батарей, кулеметної сотні, сотні кіннотників та броньового потяга. Також у складі загону перебував і кінний полк ім. Гордієнка під командуванням В. Петріва. Ця колона повинна була діяти у напрямку Харкова. Однак справжнім її призначенням став Крим. При ній знаходився сам Натієв. Другим загоном стала Слов’янська група отамана Сікевича у складі 1-го Дорошенківського полку (3 курені), Богданівського полку (2 курені), 3-го гайдамацького полку (3 курені), двох батарей легкої та однієї батареї важкої артилерії, панцерного потяга та броньовиків, інженерної сотні та кінної сотні. Вона мала рухатися на Лозову, Слов’янськ і далі на Донбас [9, с. 147–149].

Однак реально більшовики сильного спротиву в Криму вчинити не змогли. 19 квітня 1918 року атака на Перекоп закінчилася повним успіхом. Кавалеристи та велосипедисти з Баварської кавалерійської дивізії захопили у цих боях 7 гармат та 25 кулеметів. Дані про перебіг цих боїв збереглися у баварських архівах у справах Баварської кавалерійської дивізії, які досліджував В.Дорнік. За його свідченнями, підкріпленими архівними документами, наступ 17 квітня 1918 року мала проводити 217-та піхотна дивізія, проте її не вдалося швидко в повному складі перекинути до перешийка. Тому командир Баварської кавалерійської дивізії генерал-лейтенант барон Моріц фон унд цу Еглофштайн (Egloffstein) попросив генерала фон Коша дати йому дозвіл провести наступ. Отримавши такий дозвіл, баварські кавалеристи разом з 9-м батальйоном єгерів та 29-м Баварським полком єгерів протягом одного дня прорвали укріплення більшовиків, після чого останні почали втікати. Кавалеристи переслідували їх. Особливість цих подій полягала в тому, що озброєних більшовиків баварці в полон не брали, що наводило жах на них. Командир 1-ї Баварської кавалерійської бригади полковник Йозеф фон Танштайн написав: «Це спричинило у ворога страшенний переляк (особливо після битви під [219] Перекопом), про що, властиво, свідчили всі мешканці» [6, с. 205]. Це була відповідь на розстріл більшовиками полонених солдатів 2-го Баварського кавалерійського полку (обер-лейтенанта барона фон Горе, єфрейтора Ріпля та рядового Йоганна Губера) [6, с. 209].

Майже одночасно (20–22 квітня 1918 року) 15-та дивізія ляндверу з Корпусу Кнерцера увійшла до Криму зі сходу (від Маріуполя). Через попередній прорив на цій ділянці українських частин до Джанкоя спротив німецьким підрозділам з боку більшовиків був незначним. До речі, треба спростувати одну помилку, яку допустив у своїх спогадах В. Петрів. Описуючи події в Мелітополі і далі в Джанкої, він стверджував, що вів переговори з генералом фон Кошем [8, с. 494, 496, 499, 501]. Ця помилка далі стала повторюватися всіма українськими дослідниками цих подій (прориву українських частин у Крим), причому деякі стали іменувати генерала фон Коша командиром 15-ї дивізії ляндверу [11, с. 628]. Насправді генерал фон Кош у цей час знаходився разом зі своїми дивізіями на Перекопі, а Петрів, швидше за все, розмовляв з командиром 15-ї дивізії ляндверу генерал-лейтенантом Ернстом Луїсом Вільгельмом Саком (Sack).

Далі Баварська кавалерійська дивізія рухалася на Феодосію та Керч, які здалися без бою. Слабкий спротив німці відчули лише у Сімферополі та Бахчисараї, де наступали 217-та піхотна дивізія та 15- та дивізія ляндверу. 1 травня 1918 року здався практично без бою «легендарный Севастополь», нібито «неприступный для врагов». Радянська історіографія оповідає, як «героїчно билися загони чорноморців» [10, с. 129], однак німецькі джерела особливого спротиву не побачили… Навіть більше, після того, як генерал фон Кош пообіцяв представникам рад робітничих депутатів не втручатися у їхню організацію, а більшовикам гарантував життя, вже 30 квітня німці увійшли до Севастополя [6, с. 210].

Єдиною поразкою відповідно до завдань операції став вихід Чорноморського флоту з Севастополя до Новоросійська. Тут німці зробили величезну політичну помилку. При наближенні німецьких військ кораблі Чорноморського флоту підняли прапори України на знак переходу Чорноморського флоту до складу УНР. Однак німецьке командування цього не дозволило, наслідком чого і став вихід до Новоросійська бойових кораблів Чорноморського флоту, більшість з яких пізніше була потоплена самими командами за наказом Леніна. Таким чином, якби німецькому керівництву вистачило розуму піти назустріч українцям (навіть при повному контролі німецького командування), то, думається, Чорноморський флот не був би знищений, а взяв би активну участь у наступній війні проти більшовиків.

Практично одночасно з німецькими військами до Криму увійшли й українські частини Групи Болбочана. Про це є спогади В.Петріва, який брав безпосередню участь у цих подіях. Однак, як свідчить Петрів, все ж таки формально пріоритет у вступі до Криму належить німецьким військам, які прорвалися через Перекоп вже 19 квітня, у той час як перший український полк прорвався до Джанкоя лише наступного дня, вночі 20 квітня [8, с. 499].

Після виконання завдань у складі Групи Коша 21 травня 1918 року Баварська кавалерійська дивізія була передислокована на Волинь (спочатку [220] переправлена до Одеси, а з 25 травня залізницею до Рівного, де й перебувала до самого виведення німецьких військ з України). Пізніше, 14–16 червня 1918 року, на прохання козаків німці висадили десант на Тамані у складі одного полку з артилерією від 217-ї піхотної дивізії (за радянськими джерелами, десант налічував близько 2500 чоловік із 150 (?) кулеметами) [10, с. 129]. Далі більшість 217-ї піхотної дивізії діяла на Кавказі, висадившись у Поті і захопивши Тифліс у Грузії. В Криму залишалася 15-та дивізія ляндверу.

6 травня 1918 року в принципі німецькі війська досягли всіх визначених операцією районів. Тепер Німеччина погоджувалася підписати угоду про припинення бойових дій в Україні та визначити демаркаційну лінію з більшовицькою Росією, яка в майбутньому мала стати державним кордоном України. Кайзер Вільгельм видав 28 травня 1918 року указ, у якому йшлося про заборону воєнних операцій поза досягнутою лінією, оскільки вони можуть підірвати укладений з Росією мир [6, с. 199].

Остаточну угоду підписали 21 червня 1918 року, а 27 серпня 1918 року був підписаний російсько-німецький Додатковий договір. За 6 млрд. марок, які Радянська Росія зобов’язувалася виплатити Німеччині, остання погоджувалася точно зафіксувати демаркаційну лінію і почати відводити війська з території східніше ріки Березини та у низці інших районів. Після цього більшовицькі частини, які ще залишалися на території України, отримали право вийти з України у напрямку Росії [2].

Цікавим є аналіз німецького командування проведеної операції, наведений у рапорті Групи армій Айхгорна від 29 липня 1918 року. Цю операцію вони вважали не військовою, а складною організаційно-технічною, з мінімальними бойовими діями. А генерал фон Кош прямо і досить влучно охарактеризував тодішню ситуацію, коли, порівнюючи українську кампанію з великими битвами на Західному фронті, назвав її «дріб’язком» [6, с. 442]. Німецьке командування залишилося задоволеним діями всіх родів військ, особливо виділив при цьому кавалерію. Відносно противника у районі бойових дій Групи армій Айхгорна відзначалося: «Неприятель, проти якого вели боротьбу, був представлений різними групами. Основу складали більшовицькі банди та червона гвардія радянського уряду, відправлені до України. Складалися вони з демобілізованих російських солдатів, моряків, фабричних робочих, безробітних, безземельних селян, яким нічого було втрачати і які чекали на велику платню та право на грабунки. Цю точку зору підтримували й австрійські та німецькі військовополонені. У більшості воювали з нами люди без військової освіти. Могли вони добре володіти автоматичною зброєю, але не вміли використовувати артилерію. Керівники дуже відважні. Головною ударною силою їх були бронепотяги… Загалом їх оборонні дії були позбавлені плану і не підготовлені. Постачання більшовиків було чудове — користувалися російськими військовими складами. Стан коней — добрий. Противником, який вимагав уваги, були чехи. Добре організовані, вишколені» [2; 1, с. 62]. Німецькі висновки підтверджуються й джерелами з радянських архівів. Так, за даними відділу озброєння Всеросійської колегії з організації і формування Червоної Армії, у розпорядження військ [221] В. Антонова-Овсієнка з 1 березня по 15 квітня 1918 року було відправлено 112 тис. гвинтівок, 378 кулеметів, 150 мінометів і бомбометів та велику кількість боєприпасів. Постачання військ продовольством здійснювалося в основному за рахунок продовольчих запасів старої армії та місцевих ресурсів. Крім того, як відзначалося в інтендантському звіті, були отримані «продукти і з головних інтендантських складів, які збереглися у Москві й інших центрах» [10, с. 126]. Медичне забезпечення радянських військ в Україні значною мірою здійснювалося за допомогою відповідних органів з прикордонних районів Радянської Росії (наприклад, 30 березня начальник санітарного відділу так званого «Народного комісаріату військових справ» Донецько-Криворізької Республіки телеграфував у Царицин начальнику евакуаційного пункту: «Сьогодні висилаємо поранених і хворих червоноармійців, екстрено прийміть міри до розташування таких по лазаретах…» [10, с. 126]). Як бачимо, знову знайомий почерк російської армії, яка нині веде бойові дії проти України на сході, у тих самих місцях. Лише назва псевдореспублік інша — ЛНР та ДНР.

Наприкінці операції чисельність німецького угруповання, яке діяло в Україні та прикордонних районах Білорусі, збільшилася з 6 до 19 дивізій, однієї кавалерійської бригади та резервної піхотної бригади. Найбільш складні бойові дії відбулися на околицях Калинковичів (24–25 травня), у Єлисаветграді (20 березня), Катеринославі (3 квітня), Бахмачі (28–29 березня), Красному (30 березня), Білгороді (11 квітня), на Перекопі (19 квітня) та на околицях Слов’янська (17–21 квітня). На околицях Батайська бої тривали практично упродовж травня [1, с. 62].

Аналізуючи операцію, слід не погодитися з висновками австрійського історика В.Дорніка, який у своїй праці порівняв німецьку операцію 1918 року в Україні з бліцкригом німецьких військ 1939–1940 років, причому звинуватив військових експертів у тому, що досвід не був як слід осмислений у міжвоєнний період [6, с. 199]. Він зазначив:  «Хоча “воєнна кампанія на потягах” в Україні й імпонувала сучасникам, а військові “залізничні експерти” були від неї в захваті, одержаний досвід не був опрацьований і як слід осмислений у міжвоєнний період. “Воєнна кампанія на потягах” відбувалася за надто унікальних умов, і надто неймовірним виглядало повторення таких обставин у майбутньому, щоб військові могли робити якісь загальні висновки. Але воєнні операції в Україні 1918 р. засвідчують кілька принципів, які через двадцять з гаком років виявлять неабияку схожість у потужних і успішних воєнних операціях вермахту (“бліцкриг” проти Польщі, Франції тощо)» [6, с. 199]. Ще більш недоречним є порівняння темпів операції з американською кампанією в Іраку 2003 року. Справа в тому, що принципи воєнної справи сформульовані й існують давно, але їхня реалізація залежить від спроможності військ втілити їх у життя на тому етапі розвитку озброєння і військової техніки, які вони мають. Для реалізації ідей «бліцкригу» потрібні були танки і бомбардувальники, яких не існувало у 1918 році. А в Іраку американцям протистояла іракська армія, досить непогано озброєна, в той час як в Україні спротиву німецьким військам ніхто серйозно не чинив (і Дорнік це підтверджує у праці архівними [222] матеріалами). Тому унікальні умови, які склалися в Україні у 1918 році, фактично нічого не додали військовій теорії, крім реалізації факту швидкого просування авангардів серед деморалізованого противника, який практично вже не чинить опору, залізницею або по шосе.

Втрати німецької армії радянські історики оцінювали ледь не в десятки тисяч. Документації німецької сторони з цього приводу не збереглося, але в німецьких архівах є донесення про втрати Корпусу Кнерцера. Вони від початку входу в Україну і до червня 1918 року втратили у боях 260 чоловік вбитими і 1 тис. пораненими (30 чоловік вважалися загиблими). Якщо екстраполювати ці цифри на всю німецьку армію, то загалом втрати могли досягати 1 тис. вбитими і близько 4 тис. пораненими. Тобто втрати були відносно невеликими. При цьому німецька статистика не враховувала втрат від хвороб, нещасних випадків, адже німецькі війська складалися здебільшого із солдатів ляндверу та резервістів старших вікових категорій, людей у віці, які не дуже добре володіли озброєнням і технікою [1, с. 62–63].

У німецьких рапортах та донесеннях часто згадується про українські загони, які взаємодіяли з німецькими військами. Зрозуміло, що у цей період нечисленні збройні сили УНР були головним чином елементом політичним, а не військовим. Тому німецькі рапорти часто розходяться з даними українських істориків і зі спогадами безпосередніх учасників подій. Наприклад, повідомляється про те, що українські частини генерала Натієва (Запорізька дивізія) 27 березня 1918 року зайняли Полтаву [7, с. 415]. При цьому німці у рапорті Групи армій Айхгорна повідомляли, що «Полтаву зайняли частини 2-ї кавалерійської дивізії при підтримці слабких українських сил» [1, с. 63]. Аналогічно повідомляється про активну участь Запорізької дивізії у захопленні Харкова, тоді як німецькі джерела про це взагалі мовчать [1, с. 64]. У цілому слід визнати, що операція була проведена швидко і професійно. Була відновлена в Україні влада Центральної Ради, але слід також визнати, що до червня 1918 року єдиною реальною військовою потугою в Україні залишалися німецькі та австро-угорські війська, які й контролювали більшу частину території нашої країни.

Австро-угорсько-німецько-болгарська військова присутність в Україні в 1918 році

Карту австро-угорсько-німецько-болгарської військової присутності в Україні в 1918 році взято зі статті «Німецька і австро-угорська окупація України 1918» з «Енциклопедії історії України».

ЛІТЕРАТУРА

1. Mȩdrzecki Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. Warszawa: Wydawnictwo DIG, 2000.
2. Рапорт Групи Армій «Айхгорн» про операції в Україні від 29 липня 1918 року. B-MFreiburg, PH 3/430 / Mȩdrzecki Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. Warszawa: Wydawnictwo DIG, 2000.
3. Журнал бойових дій Корпусу Кнерцера від 11 березня 1918 року. WürtHStA, М46, Вü 9 / Mȩdrzecki Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. Warszawa: Wydawnictwo DIG, 2000.
4. Журнал бойових дій 7-ї дивізії ляндверу від 9 травня 1918 року. WürtHStA, М46, Вü 9 / Mȩdrzecki Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. Warszawa: Wydawnictwo DIG, 2000.
5. Der Weltkrieg 1914 bis 1918. Die militarischen operationen zu Lande. Bearbeitel im Bd. XIII. Berlin, 1942.
6. Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 роки / В.Дорнік та ін.; упоряд. В.Дорнік. Київ: Ніка-Центр, 2015.
7. Історія українського війська. Львів: Видавництво «Світ», 1996.
8. Петрів Всеволод. Військово-історичні праці. Спомини. Київ: Поліграфкнига, 2002.
9. Сікевич В. 1918. Донецький бліцкриг. Київ: Видавництво «Залізний тато», 2018.
10. Гражданская война в СССР. Том первый. Подавление внутренней контрреволюции. Срыв открытой интервенции международного империализма (октябрь 1917 г. – март 1919 г.). Москва: Воениздат, 1980.
11. Микулинський І. М. Під проводом Центральної Ради. Чернівці: Прут, 2013.

Михайло Слободянюк. Завершення третього етапу вступу німецьких військ в Україну (кінець березня — початок травня 1918 року) // Українознавство. — № 4 (73), 2019. — с. 213–223.

УДК 355.355(355.018)(477)(045) «1918.03.30-1918.05.7»
DOI: 10.30840/2413-7065.4(73).2019.184486