Хто чухається? або Австро-угорське військо у боротьбі з вошами під час Першої світової війни

---

Mag. Dr. Thomas Edelmann, MAS

З переходом до позиційної війни у прифронтовому тилу мала бути створена інфраструктура для задоволення всіх специфічних потреб війська, повʼязаних з веденням великої війни. До цієї інфраструктури також входили й заклади, що були створені для боротьби з епідемією тифу. Вже в першу зиму австро-угорське військове командування дійшло висновку, що боротьбу з лихоманкою можна виграти тільки знищивши носія хвороби — вошу.

Контроль над епідемією спочатку був розроблений для внутрішніх районів, оскільки у всіх таборах — для військових,  військовополонених або цивільних переміщених (евакуйованих) осіб — спалахували руйнівні епідемії тифу. Для того, щоб стримати епідемію в діючому війську, австро-угорська армія обрала механічні засоби боротьби з хворобами. Для цього створювалися приміщеннями для купання, пральні та дезінфекційні. Будували нові специфічні приміщення або переобладнували старі, застосовували найновіші для того часу технології. Таким чином до 1918 року в тилу армій в результаті безперервного розвитку були створені великі центри знезараження. Інфраструктура, необхідна для них, вважалася вищим досягненням тогочасного інженерного мистецтва, оскільки необхідно було врахувати всі організаційні деталі, такі як водопостачання, протипожежний захист, каналізацію, ізоляцію підозрюваних на інфекційні хвороби, виробництво ліків та навіть мила.

Внутрішній простір дезінфекційного шпиталю було сплановано як шлюз між нечистим та чистим приміщеннями — у них були, наприклад, окремі входи та виходи, власні туалети, окремі місця зберігання одягу та власних речей. Завдяки таким засобам гігієни заражені та продезінфіковані люди та їх забруднені чи очищені речі не стикалися один з одним. Добре обладнаний дезінфікаційний шпиталь мав власні пральню, кімнату для стрижки та гоління, офіцерські санвузли, кімнати очікування, а також душові, дезінфекційні та сушильні кімнати, включаючи дезінфікаційну машинну, а також маніпуляційно-прасувальний кабінет.

У безпосередній близькості були розташовані приміщення для охорони, персоналу та коней.

Процес знешкодження з часом ставав дедалі більш інтенсивним. Наприклад, так було організовано процес боротьби з інфекційними хворобами в 11-ій Армії на італійському театрі військових дій, де через постійну окопну війну було створено найбільші центри знезараження на місцях, наводить нам приклад:

Солдатів спочатку розділяли на групи в приймальному покої. Окремі розділені групи проходили процес дезінфекції одна за одною, щоб їхнє вбрання встигали звільнити від паразитів, поки вони проходять індивідуальну санітарну обробку. Командир кожної групи повинен був уважно стежити за дотриманням загальних правил та гігієни.

Кожна група спочатку мала роздягнутися, для чого кожен солдат отримував власний мішок для одягу, ще одну меншу сумку для особистих речей (документи, нагороди, листи тощо) та чотири пронумеровані жерстяні таблички. Одну табличку військовослужбовець прикріплював до мішка, другу — до сумки, а третю — до взуття. Четверту залишав собі, щоб згодом отримати саме свої речі. Подекуди сумку з речами вішали собі на шию, в інших місцях — здавали до камери схову. Потім оголені солдати відвідували вбиральню, а речі відправляли на півгодинну дезінфекцію.

Білизну, що носили на тілі, солдат клав у надане йому відро з п’ятивідсотковим крезоловим мильним розчином, де воно відмочується дві години. Тим часом перукар підстригав на ньому все волосся — як на голові, так й тілі. Потім спеціальний персонал натирав голову солдата гасом, а тіло — бензином.

Військовослужбовцям доводилося витрати ще 20 хвилин, щоб відвідати увійти у ванну чи душову зі шматком мила. Якщо в цій кімнаті було забагато людей або сама установа була замалою, у ванні доводилося сидіти одразу вдвох.

Після вмивання чоловікам видали рушник, але в роздягальню ще не пускали — попередньо лікар перевіряв, чи залишилися ще у солдати воші або гниди.

Нарешті їм видавали лікарняний халат і дерев’яні капці та чекали, поки їхнє вбрання віддадуть до роздатного вікна. За нього солдати здавали халат та капці.

У новій чистій роздягальні військовослужбовці знову одягалися, а потім виходили з приміщення, при цьому комендант повинен був стежити, щоб вони групи ще не контактували одна з іншою.

Тим часом речі у пральні також проходили власний шлях дезінфекції. Спочатку здані речі відправляли до спеціальної кімнати на сортування, де відокремлювали білизну, шкіряні речі та з тканини, оскільки для кожного матеріалу було потрібно використовувати власний метод очищення. У підлозі пральні був спеціальний отвір до камери з лізолом, там само були й сірчані камери для шкіри та парові дезінфектори для всіх інших матеріалів. Білизну сушили в окремій машині.

У таких центрах знезараження щодня можна було дезінфікувати до 10.000 солдат (!!!) та їхнього спорядження. Там, де оперативна обстановка не дозволяла виводити бійців з окопів на знезараження, командири армії намагалися зупинити висипний тиф за допомогою пересувних купальних установок, дезінфекційних колон або навіть цілих купально-дезінфекційних поїздів.

Ці пересувні колони для знезараження мали власний персонал і лікаря, за допомогою якого вони могли знезаразити до 300 чоловік на день.

---

https://blog.hgm.at/2021/03/15/wen-juckts/