З історії Галичини або Не лише Талергоф і Терезин

---

Тетяна Гривнак

Галичина в час Першої світової була територією воєнних дій, що призвело до масової міграції населення, часом то були втечі від наближення війни з власної волі, часом організована австрійською владою евакуація. Населення багатокультурної Галичини розпорошилося по території Габсбурзької монархії.

Біженців розселяли в барачних таборах або окремих місцевостях. Частина оселилася в більших містах монархії, таких як Відень, Грац, Брно, Будапешт тощо, це давало можливість іншого стандарту життя. Одночасно із змінами ситуації на фронті, біженці отримали можливість повернення до Галичини, щоправда це було нелегким завданням через те, що економічна ситуація знищеного війною коронного краю була важкою. Частина біженців попри все хотіла повернутися, але дехто все ж таки вирішив залишитися і шукати нового місця для проживання.

Одним з місць, де був табір для біженців, було місто Гмюнд (Австрія). Саме туди прибули евакуйовані з Рогатинщини, і серед них моя прапрабабуся Анеля (Ангела) Семеген-Іжицька з Нижньої Липиці (Липиці Долішньої). Можливо, з нею був і прапрадід Теодор Семеген, але поки це ще невідомо. Всі ці роки наша родина не знала долі Анелі. І лише з допомогою родички зі США Tricia Rawski Rodgers нам вдалося знайти місце поховання прапрабабусі.

Я сконтактувала з муніципалітетом міста Гмюнд, бо хотіла дізнатися інші деталі про долю прапрабабусі: чи є її поховання, чи це була загальна могила, чи збереглися справи біженців, можливо, там були інші дані — фото, підпис чи якісь інші речі. І через день після свого звернення я отримала відповідь. Ось уривок з листа (в перекладі):

«Шановна пані Гривнак,
Дякую за повідомлення. Табір для біженців у Ґмюнді був найбільшим в Австро-Угорській монархії, між 1914 і 1918 роками тут перебувало понад 200.000 осіб, переважно зі східних частин тодішньої монархії, а також з Істрії. Історія табору сумна: близько 30.000 біженців померли внаслідок епідемічних захворювань і загалом поганих умов у таборі.
Протягом існування табору майже щодня спостерігалися двозначні показники смертності, що можна пояснити катастрофічними гігієнічними умовами, постійним недопостачанням та епідемічними захворюваннями (наприклад, кір, плямиста лихоманка, тиф).
Могила вашої прапрабабусі знаходиться на колишньому табірному цвинтарі, який і сьогодні існує як меморіал. Це кладовище було великою братською могилою, без надгробків і хрестів з іменами померлих. На згадку про загиблих біженців у 1964 році встановлено меморіал українським біженцям, а у 2014 році меморіальну дошку загиблим істріянам.
У 2022 році дизайн колишнього кладовища біженців був благодійно відроджений за підтримки федерального, земельного та Європейського Союзу.
Табором біженців Гмюнд (разом з багатьма меншими таборами в Нижній Австрії, Богемії, Моравії, Штирії, Каринтії) керувало Міністерство внутрішніх справ Імперії та Королівства, тому місто Гмюнд не має додаткової інформації про біженців у таборі…
…Оскільки на момент смерті Анелі Семеген було понад 60 років, можна припустити, що Теодор також був старшим. Юнаки воювали на фронті, тож цілком можливо і навіть дуже вірогідно, що його поселили разом із дружиною в таборі для біженців Гмюнд…
…Але для нас в Австрії дуже цінним є розуміння великих страждань, які переважали тут у той час, на основі окремих життєвих історій. Тому я був би дуже радий, якби ви могли надіслати мені більше інформації про вашу сімейну історію, можливо, є фото Анелі?
З найкращими побажаннями з Гмюнда,
Гарольд Вінклер.»

Про меморіал. Приблизний переклад.

«Парк і меморіал вшановують місце, де з 1914 по 1918 рік було поховано близько 30.000 людей. Там, де сьогодні знаходиться пам’ятник, розроблений Георгом Круком і виконаний за допомогою місцевого скульптора Карла Германа, у Першу світову війну знаходився так званий «Біркентор» — простий березовий хрест, який означав кінець земного життя.
На пам’ятнику зображена сім’я біженців, на звороті є напис українською та німецькою мовами.
За меморіалом біженцям у Гмюнді є меморіальний камінь із округу Істрія, який вшановує пам’ять про 5000 людей, які померли від епідемій і хвороб у таборі для біженців у Гмюнді між 1915 і 1918 роками.
Меморіал і колишній цвинтар біженців розташовані вздовж тематичної стежки «Сучасні історії двох міст».

І ще:

«Саме містечко розташоване в Нижній Австрії, у болотистій місцевості, на кордоні з Чехією. Табір містився на околиці міста, у бараках. В 1914–1918 рр. Гмінд став основним пристанищем для біженців і виселенців із Галичини… Бараки містилися за містом, щоб забезпечити корінних австрійців від мародерства та крадіжок збоку українських переселенців. Існував і закон про жорстке покарання вразі крадіжок в жителів Гмінду.
Кожна громада вибирала в таборі свого старосту, який повинен був організовувати наради для вирішення нагальних питань.
Влаштовувались в бараках і наради старійшин, які займалися питаннями, що стосувались життя табору. Часто старійшинами ставали сільські війти, які й очолювали громаду.
Поряд з табором існував цех лісозаготівлі, тому переселенцям вдавалось добиватись від влади матеріалу для будівництва нових бараків та окремих будинків. Так, на 1917 рік в таборі вже діяли українські школи, гімназія, культурні і громадські установи. Існувала в таборі і збудована переселенцями церква.
Серед переселенців було багато інтелігенції, зокрема вчителів, які проводили навчання дітей і, по бажанню, дорослого населення. Жителі бараків, намагались підробляти в місті, працюючи у господарствах австрійців, а також на місцевих заводах. Отримуючи мізерну платню, з доповненням різних податків і штрафів, селяни працювали там практично задарма.
Біля бараків існували також й земельні ділянки, де садили огородину та сіяли пшеницю. Кожна із громад мала окремі посіви. Насіння купували в австрійців або отримували за працю. Дехто з селян мав привезене із собою насіння. Однак, вражай з таких заболочених ділянок був досить поганий, також вночі мешканці інших бараків здійснювали крадіжки. Мораль і совість людини в скрутних становищах падала нанівець, голод примушував піклуватись тільки про власне життя.
Становище в самих бараках було критичне, побудовані ще в 1914 році, вони стали антисанітарними, жінки і чоловіки змушені були проживати в одних приміщеннях. Спали на постеленій соломі, покритій одягом чи іншим матеріалом.
Досить сильно переселенцям докучав педикульоз (воші), через який жінки і чоловіки повинні були дуже коротко стригтись. Існували й інші хвороби, пов’язані із дизентерією, недоїданням, частими отруєннями, різні інфекційні захворювання. Саме такі побутові умови призвели до великої смертності в цьому таборі. За достовірними даними з 1914 по 1917 роки в таборі померло 14 тисяч українців.»