Від «пікельгаубе» до «штальгельму»

---

Вадим Антонов

Через багато років після обох світових воєн можна сказати, що солдатський захисний шолом став одним зі справжніх символів війни. Будучи нащадком бронзових і залізних шоломів легіонерів, гладіаторів, лицарів та інших воїнів минулого, сталевий шолом — один з небагатьох елементів спорядження солдата, що не втратив свою первісну функцію і в наші дні, незважаючи на появу сучасних зразків. Найбільш виразним і пам’ятним протягом першої половини XX століття залишається шолом німецького солдата — «штальгельм» (Stahlhelm — «сталевий шолом»). Його агресивна, хижа форма була дуже впізнаваною — поєднання циліндричного ковпака, що охоплює голову, конусного напотиличника, прикриває вуха від удару звукової хвилі та шию від уламків зверху, а також козирка, що помітно виступає. Образ солдата вермахту з різкою тінню, що відкидається козирком на обличчя з рубаними рисами, перетворився в розхожий штамп німецької пропаганди. Якою була історія появи «штальхельма»?

Попередники сталевого шолома

З початком Першої світової війни проблема захисту голови солдата повстала перед усіма її учасниками на новому рівні. Кулеметний й артилерійський вогонь під час масованих атак піхоти та кавалерії як і раніше викошував людей сотнями та тисячами, і це стало буденністю, до якої звикли. Втрати ж, які несли війська під час позиційної війни, перебуваючи в траншеях, від шрапнелі й осколків, каменів, тріски та грудок землі, що постійно сипалися зверху, змушували командирів на місцях проявляти ініціативу та зобов’язувати солдат носити на голові імпровізований захист, якій давав хоч який-то ефект.

У німецькому війську шкіряний «пікельгельм» (Pickelhelm), він же «пікельгаубе» (Pickelhaube), частково вирішував проблему, але ця каска, розроблена ще в середині XIX століття, не відповідала реаліям війни нового типу. Шкіра була занадто м’яким матеріалом для захисту від осколків і каменів, а висока піка й інші блискучі металеві елементи сильно демаскували солдата — з цим боролися, застосовуючи матерчаті чохли.

Практичність «пікельгаубе» в експлуатації також викликала нарікання. Каска незручно фіксувалася на голові, а використання її піки в рукопашному бою було, мабуть, винятком, і на відміну від застосування для ції мети багнетів, ножів і саперних лопаток, документально не зафіксовано.

Перед війною та вже після її початку робилися спроби здешевити виробництво «пікельгаубе», знайшовши заміну латуні та шкірі. Деталі каски стали виготовляти з жерсті і сталі, а її купол формувати з вовняного сукна, а згодом з тонкої жерсті, що також не сприяло поліпшенню захисних властивостей.

Стала очевидною необхідність прийняття на озброєння іншого, більш практичного шолома, і першою організованою ініціативою по заміні «пікельгаубе» на щось те, що більш відповідало вимогам окопної війни, став випуск імпровізованої сталевої каски артилерійськими зброярськими майстернями групи армій генерала Ганса фон Ґеде (Hans von Gaede) у французькому містечку Мюлуз.

Втім, це не було каскою в звичному для нас сьогодні сенсі слова — це був головний убір, який уявляв з себе чверть сфери, виготовлений з металу товщиною 5–7 мм, що закривав передню верхню частину голови, з вирізом для очей та пластиною, що прикривала ніс.

Вся ця конструкція пришивалася до шкіряної підкладки з амортизуючою підкладкою з тканини й утримувалася на голові ременем з пряжкою, що застібалася на потилиці. Вага була близько двох кілограмів. Широкого поширення «каска фон Ґеде» не отримала — всього було виготовлено приблизно 1500 штук.

Сталевий шолом зразка 1916 року

Новий єдиний зразок сталевого шолома був прийнятий на озброєння в 1916 році під позначенням М16 або М1916. Він поставлявся країнам-союзникам Німеччини в Першій світовій війні — в першу чергу Австро-Угорщині, — а згодом потрапив і в інші країни, наприклад, Туреччину та Фінляндію, разом із шоломами інших зразків.

Шолом зразка 1916 року було розроблено в 1915 році після дослідження типових поранень голови та причин, що викликали їх. Керували роботами професор Фрідріх Шверд (Friedrich Schwerd), який відповідав за технічну частину, та військовий лікар професор Август Бір (August Bier). Робота велася в гановерській Політехнічній школі, що мала статус університету, а сьогодні відома як Гановерський університет Вільгельма Лейбніца.

Шверд і Бір розробили дизайн шолома, що згодом стал впізнаваним в усьому світі. Зараз у свідомості людей вона чітко асоціюється з Німеччиною та війнами, що вона вела в XX сторіччі. М16 виготовляли з загартованого кремній-марганцево-нікелевого вуглецевого сплаву засобом гарячого штампування в шести стандартних розмірах (60, 62, 64, 66, 68 і 70). (Деякі колекціонери заперечують виготовлення 70-го розміру, стверджуючи, що існував лише підшоломник такого розміру, але, по-перше, для шолому 68-го розміру та, по-друге, його випускали в 1931–1945 рр. — тут і далі курсивом сірого кольору прим. Адаменка Д.В.)

Шолом вийшов більш важким, ніж французька каска Адріана (Casque Adrian) з м’яко-вуглецевої сталі або знаменитий «тазик для гоління» — англійська каска Броди Mk.I (Brodie Helmet) з марганцевістой загартованої сталі Гадфільда. Але натомість німецький шолом забезпечував кращу за зразки союзників захист голови, обличчя та шиї. M16, як і всі каски того часу, не забезпечував захист від попадання кулі, а призначався для захисту від осколків, землі та каміння, які падали згори, що давало до 80% всіх поранень голови у позиційній війні. До закінчення Першої світової війни їх було випущено більше семи мільйонів штук.

Візуальною особливістю M16 були знамениті «ріжки» з боків каски, всередині яких були просвердлені отвори для вентиляції. Основним їх (ріжкив) призначенням було кріплення спеціальної налобной пластини (Stirnpanzer), що забезпечувала додаткове бронювання. Пластина чіплялася поверх каски за «ріжки» зробленими в ній прорізами та фіксувалася на потилиці шкіряним ремінцем.

Пластину виготовляли з товстої (до 5 мм) броньованої сталі та вона важила 2,0–3,5 кг, що унеможливлювало її постійне носіння. Використовували додаткову броню часові на посту та члени кулеметних розрахунків. Солдати не любили додаткові пластини — вважалося, що вони забезпечували захист при попаданні кулі, але при цьому нібито ламалися шийні хребці. (По-перше, не залишилося жодного запису про таке поранення. По-друге, експериментально доведено, що це була не більше, ніж легенда — або куля з невеликої відстані пробивала пластину та шолом, або з великої відстані поштовх при зіткненні не призводив до таких фатальних наслідків.)

Всі пластини виготовляли одного розміру, тому, аби забезпечити їх застосування зі всіма розмірами шоломів, на останніх довелося робити «ріжки» різної форми та довжини. Точна кількість випущених налобних пластин невідома — вважається, що їх було кілька десятків тисяч. Після Першої світової війни налобні пластини не використовували, хоча «ріжки» на касках залишили.

Каску М16 фіксували на голові за допомогою шкіряного підборідного ремінця, розмір якого регулювався двома пересувними пряжками. Підборідний ремінь пристібався всередині каски до спеціальним виступів, що були розміщені на рівні трохи вище вух. (Така конструкція була запозичена у «пікельгауба».)

Підшоломник був шкіряною конструкцією з тканинними подушечками-амортизаторами, набитими кінським волосом. Підшоломник складався зі смуги товстої шкіри, до якої були пришиті три шкіряні пелюстки з амортизаційними подушечками (кріпилися між пелюстками підшоломника та шоломом), пелюстки стягували вгорі шнурком. Для кріплення підшоломника використовували три великих кнопки-кламмери — одна на потилиці і дві на скронях шолома.

Шоломи зразка 1916 року використовували в післявоєнному рейхсвері, а потім і в вермахті — окремі зразки провоювали до 1945 року.

Австрійський варіант шолома зразка 1916 року

Переконавшись в ефективності німецької новинки, австро-угорське командування спочатку прийняло рішення про закупівлю в Німеччині півмільйона шоломів M16, а в листопаді 1917 придбало й ліцензію на виробництво.

В австрійському варіанті М16 (в австро-угорському війську він отримав позначення М17) було кілька відмінностей. По-перше, у нього було трохи менше розмірів (62, 64, 66, 68). До австрійського шолому всередині приклепували D-подібні кільця для кріплення підборідного ремінця, а не виступи під спеціальну пряжку. Заклепки, які тримали цю деталь, розташовували значно вище, ніж подібні деталі на німецькому варіанті. Підборідний ремінець у «австрійця» виготовляли з текстилю з металевими люверсами під язичок єдиної пряжки. Підшоломник і його спосіб кріплення до шолому були аналогічними німецьким, але використовували металевий обод, до якого пришивали пелюстки підшоломника з амортизаційними подушечками.

Після аншлюсу Австрії в 1938 році цей різновид касок використовували й у вермахті.

Сталеві шоломи зразка 1917 і 1918 років

Шолом зразка 1917 (М1917, М17) відрізнявся від M16 лише кріпленням підшоломника. Ця зміна, що була заведена навесні 1917 року, полягала у використанні металевого обода кріплення всієї конструкції замість шкіряного. Сфера, розміри та інші елементи конструкції каски залишилися без змін.

У наступному зразку відмовилися від кріплення підборідного ремінця безпосередньо до каски, й, відповідно, відпала і необхідність в деталях, до задля кріплення приклепували до сфери шолома. Змін в конструкцію шолому більше не вносили. Змінили конструкцію підшоломника — стали використовувати D-подібні кільця для кріплення підборідного ремінця за австрійським зразком, що приклепували до обода-основи.

Змінили й підборідний ремінець — у ньому стали використовувати рамкову пряжку з «язичком» замість ковзних пряжок, а в ремінці з’явилися отвори для нього. В цілому, така конструкція виявилася більш технологічною у виробництві та більш довговічною в експлуатації, одночасно забезпечуючи кращу фіксацію каски на голові. Ця каска отримала позначення «Сталевий шолом зразка 1918 року» (М1918, М18).

Інші різновиди

Існували та використовували в військах різновид шолома М18, що не мав офіційного позначення й увійшов в історію під кількома назвами: «кавалерійський», «шолом телефоніста», «каска артилериста», «радіотехнік».

У цьому шоломі біля вух в бічних полях були зроблені вирізи для забезпечення кращої чутності. Шолом був розроблений та випробуваний в серпні 1918 року. Причиною розробки були скарги, що надходили з фронту, на погану чутність у звичайному шоломі. До закінчення Першої світової війни було вироблено дуже невелику кількість цих шоломів в одному 64-му розмірі, хоча план їх випуску був значним.

Як й інші зразки, ці шоломи вермахт використовував до закінчення Другої світової війни.

(Автор пропустив ще один різновид «сталевого шолому» — без козирка. Існує легенда, що такі шоломи було виготовлено спеціально для Туреччини, щоб дашок не заважав спілкуватися з Аллахом. Але замовлення не встигли доставити південно-східному союзнику й їхню невелику кількість використовували під час революційних подій у Німеччині члени «фрайкорів» — так званого Каппівського заколоту 10–17 березня 1920 року. Версія з турецьким замовленням не підтверджена документально. Те, що дашок у шолома не заважав мусульманам спілкуватися з богом доводять фотографії османських солдат, адже якусь кількість «штальгельмів» встигли придбати та доставити до Туреччини. І виходячи з фото, це ще один різновид «штальгельму» — з майже одним великим дашком вздовж всього купола. Точно можна стверджувати одне: після боїв фрайкорів на жодному фото шоломи без дашка не зустрічаються.)

В Австро-Угорщині на фабриці Berndorfer Metal-Warenfabrik виготовляли модифікацію шолома, яку часто так і називають за виробником «Берндорфер». В документах її визначали як Модель 16. Цей шолом мав ряд відмінностей від німецького прототипу: в місцях кріплення обода підтулейного пристрою та відсутності вентиляційних втулок. Згодом була проведена ще одна модифікація, позначена в документах як M17 — для кріплення власного варіанту додаткової налобной бронепластини. Ці моделі сьогодні часто називають «угорськими», хоча використовували їх у всіх військах Австро-Угорщини, а не лише гонведах.

(Також слід додати, що в Австро-Угорщині, як і в Німеччині, на початку війни також намагалися вирішити питання захисту голови найдешевими засобами. Наприклад, особливою пластиною, що кріпили на драгунську каску.)

---

Література:

1. B.C. Bell. Wehrmacht Combat Helmets, 1933–1945 – Osprey Publishing, 2002
2. Branislav Radovic. Helmets of the First World War – Germany, Britain & their Allies – Schiffer Military History Book, 2000
3. Ludwig Baer. The History Of The German Steel Helmet 1916–1945 – R.J. Bender Pub., 1985
4. Ludwig Baer. Der Deutsche Stahlhelm – Journal-Verlag Schwend., 1975
5. Floyd R. Tubbs. Stahlhelm. Evolution of the German steel helmet – Kent State Univ Pr., 1971
6. Материалы РГВА и ВИМАИВиВС

---

Стаття оприлюднена на сайті WARSPOT: https://warspot.ru/10427-ot-pikelhaube-k-shtalhelmu