Цей спомин недавно померлого в Чикаго лікаря-громадянина знайдено між залишеними ним рукописами. Цей спомин, між іншим, надзвичайно вартісний з уваги на цілу низку прізвищ найвидатніших наших діячів, з якими стрічався Покійний під час своєї військової служби. Друкуємо спомин тільки з невеликими скороченнями. — Редакція.
Хорунжий армії УНР Осип Клодницький
Під осінь 1917 року, як гімназиста української гімназії в Коломиї покликано мене разом з багатьома іншими гімназистами перед військову лікарську комісію і признано здібним до військової служби в австрійській армії. Зараз повідомив я про це свого старшого брата Володимира, який був тоді ад’ютантом 2-го гарматнього (раньше 29 полку польових гармат) полку в Шопроні на Мадярщині. Він негайно подбав, щоб мене прийняли до того самого 2-го гарматнього полку. Артилерія входила тоді за «панське» військо і дістатися до неї було досить тяжко (Так було, тому що гармати розташовували не на лінії фронту, тому втрати серед артилеристів від ворожого вогню були мізерними. — тут і далі курсивом сірого кольору прим. Адаменка Д.В.). Він прислав мені формулярі, які моя мама (батько згинув 8 липня 1916 року під час воєнних дій в наших околицях) мала виповнити та посвідчити через повітове староство в Товмачі, даючи свою згоду та прохаючи, щоби мене прийняли як «”однорічного охотинка” на службу для батьківщини — Австрії».
Лейтенант резерву Володимир Клодницький
Очевидна річ, що ні я сам не хотів іти до австрійського віська, ані, тим більше, моя мама того не хотіла. Це була лише така форма, яку треба було виконати, щоби набути права «однорічного охотника», на підставі яких такий доброволець міг дістатися до офіцерської школи та здобути права аспіранта на старшинський ступінь.
Після довгого вижидання і різних митарств, я дістав урешті потрібну виказку від староства, тільки тому, що даний службовик узяв мене за сина начальника скарбового уряду, поляка Фелікса Клодзіньского…
Я ніколи у Львові не був і залізницею дальше як з Коршева до Коломиї 15 чи 18 км. не їздив, але мій старший брат, що саме був на відпустці, відпровадив мене до Львова. Після різних лікарських переглядів, щіплення проти різних недуг і т. п. мене примістили в касарні (казарми), що мало бути ізоляцією від світа. Але касарні притикали до Янівського цвинтаря, що був відділений високим парканом. Ті, що знали географію касарень, вилізали на паркан, зіскакували на сторону цвинтаря і вже були на свободі. Цікавим був факт, що вартові, що стояли при входовій брамі, впускали кожного до касарень без будь-яких перешкод, зате нікого не випускали. От і я навчився того способу і кожного дня перед вечером виходив до міста, ходив до театру, до касина (казино) і вертався пізно вночі до касарні. Раз трапилася мені пригода, мало життям не заплатив за те. Вертаючись коло півночі до дому, я, як це інші робили, вперше вискочив із трамваю на бігу перед самою брамою касарні, але зробив це так по-партацьки, що впав і мало не поламав костей. Врятувало мене густе болото, що зм’ягшило упадок. Звичайно селюх, який дальше Коломиї ніде не був і раніше трамваїв не бачив.
Після тієї карантанни зібрали щось 10 чи 12 таких хоробрих, як я, між якими був мій ровесник Іван Дуткович, пізніший парох Нижнева, та вислали до Ряшева, де стояла в той час кадра 89 полку піхоти, тай всіх приділили до сотні, яка містилася в самім центрі міста.
о. Петро Вергун (фото міжвоєнного періоду)
Десь після кількох чи кільканадцятьох днях первісного «шліфування» відвели нас до батальйонової канцелярії, де стягали від нас додаткові зізнання. Покликали і мене до столика, за яким сидів досить молодий з вигляду «фельдфебель». Перечитав моє назвисько і запитав, чи я маю брата-артилериста, на ім’я Володимир. На мою потакуючу відповідь, сказав, що він знає його ще з-перед війни з міста Ярослава, де раніше містилася частина 89 полку і 2 полк польових канон, що вони оба були з собою добрими приятелями, та давши мені свою адресу, просив вечером до нього зайти. Подав своє ім’я і назвисько як Петро Вергун.
Павло Лисяк (фото після Другої Світової війни)
Вечером пішов я на подану адресу. Там застав я ще одону особу, а саме однорічного добровольця-десятника (цуґсфюрера), якого ім’я було д-р Павло Лисяк. Оба ці панове показались дуже милими людьми і переведений вечір в їх товаристві залишив в мене милий спомин. Потім запрошували мене ті панове багато разів. Одного разу зауважив я на столі шкільні підручники книжок, добре відомі мені з гімназії. Потім довідався я, що д-р Павло Лисяк помагав Петрові Вергунові підготовлятись до іспиту-матури (отримання повної середньої освіти). Десь на переломі 1917/18 (могло це бути в грудні 1917 або в січні 1918) пан Вергун виїхав до Відня і внедовзі вернувся, успішно склавши матуральний іспит.
В тому часі д-р П. Лисяк був приділений як інструктор для навчання «військової освіти» для тих кільканадцятьох рекрутів. Щодня на полігоні брав нас, відводив на сторону, учив нас вправляти. Мушу сказати, що після досить некультурної екзицирки капраля, чи цуґсфірера з вусами, наука під командою д-ра Лисяка належала до великої приємности. Після повороту Вергуна з Відня, мої зустрічі з тими двома панами були досить часті. Говорили про все і вся і я з тих відвідин скористав дуже багато.
Менш-більш по 6 тижнях прийшло моє перенесення, започатковане моїм братом, до 2-го полку польової артилерії, що мав свою кадру в Шопроні (Бурґенлянд на Угорщині). <…>
Розпад австро-угорської монархії застав мене в місті Шопроні на Угорщині при 30 полку польової артилерії, куди мене перенесли недавно з призначенням збирати і списувати матеріяли до історії того полку. Той полк мав число раньше 24, перед війною стаціонував в Пикуличах біля Перемишля, поповнявався майже виключно вояками з українських околиць Галичини. Назначили мене на ту посаду тому, що я знав мови українську, польську і німецьку. Робота була досить легка, я дістав підвищення ранґи і сидів як в Пана Бога за печею. <…>
Клодницький О. Моя служба в УГА // Вісті комбатанта. Торонто–Нью-Йорк, 1969. Ч. 2. С. 24–26
https://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/11/blog-post_23.html