До 50-річчя від дня смерті Осипа Станіміра
Віктор Ясковець
(Івано-Франківськ)
Про те, що Осип Станімір під час Першої світової війни перебував на італійському фронті, відомо з його спогадів «Моя участь у Визвольних змаганнях 1917–1920». На жаль, повідомлення, що залишив Станімір стосовно служби на італійському фронті, дуже скупі. Тому, щоб краще зрозуміти цей період в житті Станіміра, співставимо його мемуари з тими відомостями, що містяться в 7-му томі фундаментальної праці «Остання війна Австро-Угорщини».
Осип Станімір (21.05.1890–13.02.1971)
Осип Станімір після кількарічного російського полону прибув у Київ, де встиг повоювати проти більшовиків і, при взятті столиці армією Муравйова, 9 лютого 1918 р., покинув місто. Перейшовши фронт, Станімір потрапив у табір для поверненців у Тернополі, де відбув 14-денний карантин.
Поверненці (нім. Heimkehrer [гаймкерер], у Станіміра — «поворотці») в 1918 р. створили певні проблеми в Монархії. В російський полон потрапило біля 2 млн. австро-угорців. Сотні тисяч з них померли або загинули на чужині. Та після зміни влади в Росії полонені отримали можливість повернутися додому. В Австро-Угорщині поверненці вважалися неблагонадійними — такими, що доставляли моральні та соціальні проблеми. Вони потребували медичної та психологічної реабілітації. Багато хто піддався більшовицьким впливам. Багато хто не хотів знову йти на фронт. Немало поверненців поповнювали ряди численних дезертирів, «ухилістів» та озброєних загонів — так званих «зелених кадр», які становили серйозну загрозу безпеці в тилу, особливо на півдні Монархії. Коли у травні 1918 р. цісар здійснював візит до Софії та Константинополя, його шлях пролягав територіями, на яких діяли «зелені кадри», через що довелося вживати особливих заходів, щоб запобігти раптовому нападу.
На кінець квітня в Монархію повернулися 380 тис. військовополонених, а до кінця червня їх було вже 517 тис. У той же час в Австро-Угорщині станом на 1 січня 1918 р. перебували 908 тис. полонених з Росії та 401 тис. з інших країн. Вони використовувалися як робоча сила в економіці Австро-Угорщини, причому значна їх кількість була задіяна в прифронтовій зоні. Якщо взяти тих же росіян, то на фронті використовувалося 248 тис. осіб, а в тилу — 660 тис. Оскільки полонених з Росії також почали відправляти додому, то більшість поверненців довелося використати для заміни військовополонених на численних робочих місцях. Але й це відбувалося не відразу.
Після санобробки та медогляду поверненці відбували 14-денний карантин, потім — 10-денні дисциплінарні заняття. Аж після цього поверненці-військові направлялися до місця формування запасних підрозділів своїх полків. Тут з них складали запасні роти поверненців (нім. Heimkehrer Ersatzkompagnien). Далі поверненці проходили перевірку на надійність і отримували 8 (а згодом 12) тижнів відпустки. Весь цей складний процес повернення займав 4–5 місяців.
Станімір пише:
«Я опинився в Меріш Шенберґ, в кадрі 95-го австр. піхотного полку. Тут стягнено з мене протокол — де і серед яких обставин я дістався до російського полону — та приділено до запасної сотні поворотців, зразу як коменданта чоти, а відтак сотні. Мій протокол відіслано до міністерства війни і за кілька тижнів мені привернено ранґу лейтнанта, а відтак оберлейтнанта. Після цього я дістав одномісячну студійну відпустку до Відня і там записався на І-ший семестр Експортової Академії. Вернувши з відпустки мене назначено комендантом сотні поворотців і відіслано на італійський фронт в Альпи і тут, на горі “Бонато”, я перебув аж до розпаду Австро-Угорської монархії».
Цікаво, що Станімір аж до прибуття в Меріш Шенберґ (тепер Шумперк, Чехія) був у званні фенріха резерву («хорунжого» в перекладі самого Станіміра), яке він мав з 1 січня 1914 р. І лишень після перевірки було підтверджено, що десь із 1915 р. йому було присвоєне офіцерське звання лейтенанта резерву. Очевидно, що далі було подання на підвищення у званні та присвоєння звання оберлейтенанта резерву, що потребувало певного часу. Нарешті після всього цього Станімір потрапив на Італійський фронт. Оскільки він пише «…вже третій місяць перебуваю на “Монте Бонато”, між цими пекельними скелями… Тут застав мене 1-ший листопад 1918 р.», то можна зробити висновок, що на цьому фронті Станімір перебував зі серпня місяця. А відправитися на фронт він міг незадовго перед тим — не раніше липня. Це повністю узгоджується з тим, що нам відомо про процедуру щодо поверненців.
Що ж відомо про 95-й піхотний полк, у якому служив Станімір і з сотнею (ротою) якого перебував на італійському фронті? Цей полк перед війною набирався з рекрутів поповнюючого округу Чортків (тепер Тернопільська обл.), де дислокувався 3-й батальйон. Штаб, 1-й та 4-й батальйони перебували у Львові, а 2-й батальйон — у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), куди він прибув після кількарічної дислокації у місті Фоча (Боснія і Герцеговина). 70% вояків полку були українцями, 21% — поляками. Вже наприкінці Великої війни, в 1918 р., в ході реформи збройних сил Австро-Угорщини чортківський 95-й піхотний полк було розділений навпіл: 3-й та 4-й батальйони увійшли до новоствореного 115-го піхотного полку та відправлені на південь України, а 1-й і 2-й з приєднаним 3-м батальйоном бережанського 55-го полку склали реформований чортківсько-бережанський 95-й піхотний полк. Саме цей реформований 95-й піхотний полк у складі 2-ї піхотної дивізії був відправлений на Італійський фронт. Ешелони, які перевозили 2-гу дивізію, рухалися за маршрутом Рогiзно (тепер у Львівській обл.) — Станиславів — Лавочне (тепер у Львівській обл.) — Ляйбах (тепер Любляна, Словенія) — Портоґруаро (Італія) у період з 17 по 30 липня 1918 р. На фронті ця дивізія увійшла до складу «Армії Ізонцо» (за італійською та німецькою назвою річки Соча), але півтора місяця знаходилася в резерві. У середині вересня замінила на передовій 57-у піхотну дивізію та зайняла позиції на самому узбережжі Адріатики біля гирла ріки П’яве.
Частина італійського фронту станом на 24.10.1918 р. (Жовтий круг — район дислокації 95-го піхотного полку. Зелений круг — місце дислокації запасної роти поверненців під командуванням Станіміра.)
Натомість Станімір зі своєю запасною ротою поверненців 95-го полку опинився за багато кілометрів звідси — в Альпах Південного Тіролю, у складі зовсім іншої армії. Гора Бонато (1176 мнрм) належить до гірського масиву Ґраппа. Тут, на г. Бонато, знаходився резерв XXVI корпусу, який у час, коли сюди прибув Станімір (тобто в серпні 1918 р.), входив до складу 11-ї армії Австро-Угорщини. Корпус займав сектор від річки Брента на заході до західних схилів гори Пертіка (1549) на сході. Сама Пертіка знаходилася в зоні дій вже іншого корпусу. Лінія фронту для XXVI корпусу проходила південніше від Бонато — через вищі гори Капрілє (1293) на правому фланзі та Асолоне (1520) — на лівому. Між Асолоне та Бонато знаходиться ще одна висока гора — Беретта (1448). Будь які припаси було зручно доставляти спочатку на нижчу гору Бонато, а з неї вже на вищі гори — на передову. На Бонато відновлювалися підрозділи, що відводилися сюди після тяжких боїв. Штаб корпусу розташувався у містечку Фонцазо приблизно за 14 км на північ від г. Бонато.
Аналіз ротацій, що проходили у складі XXVI корпусу від 1 липня до кінця війни, засвідчив таке. Спочатку в склад корпусу входили чотири дивізії: 4-а, 27-а, 28-а та 32-а. У липні 32-а дивізію відвели в глибокий тил. У серпні в розпорядження корпусу прибула з тилу 40-а дивізія гонведу. У вересні 27-а дивізію перемістили на захід ближче до Трієнту, а звідти прибула 42-а дивізія гонведу. У жовтні половина 42-ї дивізії гонведу відходить на північ, на фронті залишається її інша половина. 28-а та 42-а дивізії воюють в одному секторі і змінюють одна іншу на передовій. Отже, в останні дні війни на фронті залишилися: на правому фланзі — 40-а дивізія гонведу (г. Капрілє), на лівому фланзі — 4-а (г. Асолоне) та 28-а дивізії (ближче до г. Пертіка), в резерві — 42-а дивізія гонведу (північніше від Фонцазо). Таким чином за час перебування Станіміра на г. Бонато (від серпня до перших днів листопада) в цьому ж секторі постійно перебували три дивізії: 4-а, 28-а та 40-а. До складу однієї із них могла входити і рота Станіміра.
На жаль, пошуки слідів запасної роти поверненців 95-го піхотного полку не дали результатів. І якби не мемуари Станіміра, то напевне ніхто б і не знав, що тут, у Тіролі, перебував один із підрозділів 95-го полку. Як же рота Станіміра потрапила сюди? Про це міг би написати сам Станімір, але чомусь у цьому випадку він мовчить. Хоча зазвичай він подає подробиці свого переміщення, розповідає про підрозділи в яких служив та про подробиці служби. Але у випадку з Італійським фронтом — дивна мовчанка. Контрастом до цього є його опис відходу з фронту, що він подає відносно детально. Таке враження, що Станімір не хотів повідомляти подробиці свого потрапляння на Італійський фронт та служби на Бонато, де, як пише Станімір, він «перебував». Все це дозволяє висунути кілька версій:
- Рота Станіміра, як бойова одиниця, була направлена в розташування XXVI корпусу відразу з Меріш Шенберґа, так би мовити, цільовим призначенням для зміцнення бойової потуги корпусу. Це здається малоймовірним, бо зазвичай полкові команди по формуванню ерзац-підрозділів у першу чергу піклувалися про свої полки. А 95-й полк був направлений в розпорядження зовсім іншої армії.
- На цю версію наштовхнули спогади Станіміра про свого однополчанина Петра Біґуса: «…сот. Петро Біґус брав чинну участь як фронтовий старшина у війні, був два рази ранений і як інвалід уже у ранзі оберлейтнанта був призначений до етапної служби в кадрі 95-го піх. полку в Моравському Шемберґу при вишколі похідних сотень для польових формацій. В 1918 році був приділений до етапу південної армії в Італії, як комендант робітничого батальону російських полонених. У вересні того ж року він дістав шеститижневу відпустку до Шемберґу, де була його рідня. В останніх днях жовтня 1918 року вдалось йому враз з ріднею дістатись до Галичини». Оскільки поверненців здебільшого використовували, як заміну російським військовополоненим, які поверталися в Росію, можна припустити, що і рота Станіміра була призначена для заміни росіян на якихось фронтових роботах. Тобто, рота Станіміра не воювала, а виконувала якусь допоміжну функцію. Можливо саме це і викликало мовчанку Станіміра про подробиці його служби на італійському фронті.
-
Склад XXVI корпусу станом на 15.10.1918 р.
Версія про шлях на фронт. Вже згадувалося про те, що в другій половині липня 95-й піхотний полк у складі 2-ї піхотної дивізії прибув на італійський фронт в «Армію Ізонцо». Десь у той же час відправили на фронт і ерзац-роту Станіміра. Можливо, що в розпорядження свого полку. Але по дорозі, десь в районі розташування 6-ї армії, Станімір отримав наказ приєднатися до одного з ешелонів, що прямували на захід — в гори Тіролю. Це міг бути ешелон 40-ї піхотної дивізії гонведу. Ця дивізія, після того як повоювала у складі німецького Карпатського корпусу та XXVI корпусу 7-ї армії, перебувала в Хорватії у якості «Assistenzen», тобто військ для підтримання порядку в тилу. В липні дивізія отримала наказ вирушати до «рідного» XXVI корпусу, який ще наприкінці січня був перекинутий до Південного Тіролю і тепер воював у складі 11-ї армії. 26 липня дивізія розпочала завантаження в ешелони та 29 липня вирушила на фронт за маршрутом Аґрам (тепер Загреб, Хорватія) — Удіне (Італія) — Сачіле — Вітторіо (станція Коста в районі 6-ї армії). Далі маршем на Фельтре — Фонцазо — Ламон. В середині серпня дивізія прибула на місце служби. Якщо поверненці Станіміра прибули разом з 40-ю дивізією, то логічно було б припустити, що вони й надалі були закріплені за цією дивізією та дислокувалися там же, де й дивізія. Непряме підтвердження цьому може бути у словах Станіміра: «На вершку гори мадяри, а я, з моєю сотнею, коло 300 м. оподалік гори». Бо якщо подивитися на склад дивізій XXVI корпусу, то можна побачити, що з трьох претендентів на дивізію, в якій служив Станімір (4-а, 28-а, 40-а), лишень 40-а дивізія гонведу складалася з угорських полків. До 28-ї дивізії входили полки з чехів, румунів і один неповний — з босняків. У 4-й дивізії були полки з чехів, австрійських німців і один полк у якому служили галичани, а саме стрийський піхотний полк № 9, що входив до 7-ї піхотної бригади. Це був єдиний галицький полк у складі всього корпусу. Та Станімір жодним словом не обмовився про земляків. Крім трьох дивізій-претендентів наприкінці війни у корпусі була ще одна дивізія — 42-а. Формально вона також могла визначатися угорською, бо належала до угорського гонведу. Але за складом вона була хорватською і, скоріш за все, саме її могли стосуватися слова: «Перед нами відмашерували з фронту в повному озброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини…». І дійсно, половина 42-ї дивізії очолила колону з восьми полків, які відмовилися підкорятися наказам командування й одними з перших дезертирували з фронту.
Слова Станіміра «пробував получитись телефоном з командою полку» вказують на те, що Станімірова рота була підпорядкована якомусь полку, принаймні в останні дні війни.
Не буду зупинятися на боях, які точилися на відтинку фронту XXVI корпусу. Лишень зазначу, що в результаті загрози великого наступу італійців на фронті між річками Брента і П’яве, 22 вересня війська, що знаходилися між цими річками, були об’єднані під одним командуванням і названі Армійською групою «Беллуно» за назвою провінції та її головного міста. В цю армійську групу увійшли XXVI та I корпуси 11-ї армії, а також XV корпус 6-ї армії.
Також варто згадати про наших земляків зі Стрия та стрийського округу — 9-й піхотний полк. Вони воювали на горі Асолоне. 24 жовтня італійці, в рамках останньої битви останньої війни Австро-Угорщини (т. з. битва при Вітторіо-Венето), розпочали потужну атаку на Армійську групу «Беллуно». 25 жовтня італійська авіація бомбила захисників гори Асолоне. Після цього гору неодноразово штурмували наземні війська. В перерві між атаками по горі несамовито гатила артилерія. Та захисники втримали позиції, хоча й надзвичайно дорогою ціною. 9-й полк був майже знищений, з 1-го батальйону не вижив ніхто, а з 2-го і 3-го батальйонів залишилося якихось півсотні вояків. Асолоне стала могилою для сотень наших земляків за декілька днів до закінчення війни. У ніч на 26 жовтня залишки полку були відведені з передової. Тяжкі бої продовжувалися й в наступні дні. Чисельність полків XXVI та I корпусу на передовій скоротилася в середньому на 150–300 вояків. Для утримання позицій були задіяні навіть допоміжні служби. Так, повідомляється, що 29 жовтня технічна рота 49-го піхотного полку з 4-ї дивізії контратакою відкинула противника до його шанців і повернулася з великою кількістю полонених.
Відступ XXVI корпусу в період з 30 жовтня по 2 листопада 1918 р.
Бої продовжувалися. Але, у зв’язку з загальною ситуацією на Італійському фронті та політичною обстановкою в Монархії, XXVI корпус 30 жовтня, приблизно о 13:30, отримав наказ на відступ. Уночі з 30 на 31 жовтня захисники залишили позиції на горах Капрілє, Асолоне, Пертіка та ін., покинувши близько тисячі гармат. Прикривати відступ корпусу залишилися на горі Бонато вояки 4-ї дивізії, але вже без 9-го піхотного полку. Більша частина 40-ї дивізії гонведу під покровом ночі рушила на північний захід вздовж річки Брента. Решта корпусу (в т.ч. і полк прикриття 40-ї дивізії) — на північ до Фонцазо. Вранці 31 жовтня італійські патрулі виявили покинуті позиції захисників Капрілє та Асолоне. Італійці відразу ж кинулися навздогін австро-угорцям. Коли захисники Бонато о 16 год. покинули гору і зійшли в долину, то тут вони натрапили на італійців і змушені були здатися в полон.
Таким чином Станімірова рота (всього 175 вояків) покинула позиції о 4 год. ранку 31 жовтня та за 4 год. (тобто о 8 год.) дісталася до Фонцазо. В другій половині дня рота вирушила далі. «Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчова база. Тут ми заночували…». Вважаю, що йдеться про містечко Ламон (Lamon). Цей населений пункт вже згадувався, коли йшлося про прибуття 40-ї дивізії на фронт, — тоді дивізія проминула Фонцазо, де розміщувався штаб корпусу, і зупинилася в Ламоні. А зараз тут заночували також рештки 4-ї дивізії, а саме ті, хто залишився з 9-го піхотного полку, частина 8-го піхотного полку та 4-й штурмбатальйон.
Оскільки Станімір вирішив «…мусить у нас бути дисципліна 1914 року», то він дотримувався плану відступу, який визначив штаб. А штаб Армійської групи «Беллуно» визначив для XXVI корпусу такий маршрут відходу: Фонцазо — Ф’єра-ді-Прім’єро — перевал Роллє (Rolle Pass) — Предаццо — Корвара — Брунек (нім. Bruneck, італ. Brunico).
1 листопада війська, що ночували в Ламоні, покинули фронтову зону та вирушили далі в тил. Щоб добратися до Ф’єра-ді-Прім’єро, вони вирушили до перевалу Брокон (Brocon Pass), в районі якого заночували. Того ж дня австро-угорські полки блокували просування італійців у районі Сорріва–Серво–Ауне.
2 листопада блокування було знято й австро-угорці відступили до Ф’єра-ді-Прім’єро. Ті ж війська, що перебували біля перевалу Брокон, просунулися до Каналь-Сан-Бово.
Відступаючі війська не стільки потерпали від переслідувачів, як від нестачі провіанту. Спочатку хоч якусь провізію підвозили з долини Фляймс (нім. Fleimstal, італ. Val di Fiemme), але через виснажливу круглодобову роботу водії відмовлялися від перевезень. Канатна дорога були покинута напризволяще, склади розграбовані дезертирами.
Відхід XXVI корпусу 3-4 листопада 1918 р.
3 листопада війська XXVI корпусу мали перепочинок біля Каналь-Сан-Бово, Меццано і Ф’єра-ді-Прім’єро. А італійці тим часом просувалися на північ, захопили невеликий форпост, що охороняв перевал на кордоні поруч з Мальґа Аньєролла (Malga Agnerolla) і рушили до Імера. Цього дня вранці австро-угорські війська отримали наказ не відкривати вогонь. А італійці отримали наказ про припинення вогню лишень з 15:00 наступного дня. Таким чином, якщо в головах австро-угорців війна припинилася, то італійці її продовжували ще півтори доби.
4 листопада вранці штаб Армійської групи «Беллуно» підтвердив наказ «Не стріляти!». Австро-угорці вирушили далі на північ, а італійці підійшли до Імера. Австро-угорська колона, що йшла з Каналь-Сан-Бово до Ф’єра-ді-Прім’єро, була взята в полон італійцями, для яких війна ще не закінчилась. У колоні був обоз 4-ї дивізії, 29-й піхотний полк гонведу з 40-ї дивізії гонведу та п’ять артбатарей з 11-ї армії. Близько 15 год. італійські підрозділи увійшли до Ф’єра-ді-Прім’єро. Війна закінчилася для всіх. Але за той час, коли австро-угорці виконували наказ «Не стріляти!», вони заплатили багатьма десятками тисяч своїх полонених по всьому фронту, які згодом стали вагомим козирем в руках італійців та їхніх союзників.
Реконструкція маршруту відходу роти Станіміра з Італійського фронту
Співставляючи ці дані та спогади Станіміра, вважаю, що подальший шлях ерзац-роти поверненців був таким: 1 листопада рота вийшла з Ламона та попрямувала до перевалу Брокон. 2 листопада рота підійшла до містечка Каналь-Сан-Бово, де перебувала весь наступний день. Вважаючи, що війна закінчилась, 4 листопада Станімір з ротою вирушив услід іншим військам через Імер до Ф’єра-ді-Прім’єро. Але виявилось, що італійці випередили їх, пройшовши від Фонцазо іншим шляхом — просто напівніч. Колона військ, яка рухалася з Каналь-Сан-Бово та мала наказ не відкривати вогонь, була взята в полон. Рота Станіміра також потрапила до рук італійців і була роззброєна. Але була відпущена. Чому? Можливо Станімірова рота відставала від передової колони та натрапила на італійців вже після 15:00, коли війна закінчилась також і для італійців, то ж вояки цієї роти вже не могли вважатися військовополоненими.
Далі Станімір попрямував за іншими військами до перевалу Роллє в Фассанських Альпах, перейшовши який пішов на північ долиною Фасса. Тут, в районі гори Лянґкофель (3181, нім. Langkofel, італ. Sassolungo), відповідно до штабного плану, рота мала би повернути на схід і вийти до містечка Корвара, звідки вирушити на північ до Брунека, де тимчасово розташувався штаб Армійської групи «Беллуно». Натомість Станімір продовжив слідувати за іншими підрозділами вже битим шляхом і пішов на захід вздовж Ґрьоденського потоку (нім. Grödner Bach, італ. Rio Gardena), можливо, щоб не наближатися до кордону, бо гіркий досвід, здобутий в районі Ф’єра-ді-Прім’єро, показав, що італійці можуть знаходитися в прикордонній зоні й на австрійській території. Таким чином він вийшов на шлях, що вів на північ до перевалу Бреннер (нім. Brennerpass, у Станіміра — Бремерпасс). Станімір пише: «На п’ятий день ми осягнули гірський просмик Бремерпасс, високий на 2.170 метрів, де вже був сніг, і звільна спускались удолину». Насправді Бреннерпасс має висоту 1372 мнрм і що мав на увазі Станімір невідомо. Та через перевал Бреннер рота не переходила, бо тоді потрапила би в Інсбрук. Тож після Бріксена (нім. Brixen, італ. Bressanone) Станімір повернув на схід і таки вийшов до Брунека. Подальша дорога вела всіх, хто на неї виходив, долиною Пустер (нім. Pustertal, італ. Val Pusteria) на схід до міста Лінц: «Дальших п’ять днів маршу минуло скоро. Ми йшли і йшли вздовж Дольомітів, а мармурові скелі блищали на сонці жемчугами і рубінами. По десятьох днях ми прибули до першої дійсної людської оселі, до міста Лінц». Отже, Станімір привів свою роту до міста Лінц. Але це не той всім знаний Лінц (Linz) у Верхній Австрії, а Лінц (або ж Ліенц, Lienz) у Східному Тіролі. На південь від цього Лінца розташоване приміське село Амлях (Amlach, у Станіміра – Анлях), в якому Станімір зібрав понад тисячу вояків-українців. І саме з цього Лінца Станімір та інші українці відправилися потягом до Станиславова.
Написи над похованнями Осипа і Ольги Станімірів у Канаді та… Ольги Станімір в Україні.
PS. В 1960 р. в автобіографії Осип Станімір зазначив: «По списанні відповідного протоколу, як діставсь до полону, йому привернено ранґу лейтнанта і оберлейтнанта і з кінцем жовтня 1917 р. вислано його з сотнею поворотців (Неimkehrer-ів) на італійський фронт, в район Фонцазо, де на Монте Бонато і Монте Пертіка перебував аж до 1-го листопада 1918 р. до розпаду Австро-Угорської Монархії». Вважаю, що ця цитата не варта уваги, оскільки Станімір не узгодив її сам зі собою: 1) дата відправки на італійський фронт (кінець жовтня 1917 р.) навіть не потребує критики — зрозуміло, що ця дата неправдива; 2) згадка поруч з горою Бонато ще й гори Пертіка, де перебував Станімір, на мій погляд, лишень доказує, що він не воював на передовій, бо на горі Пертіка тримали оборону вояки сусіднього І корпусу. В той же час Станімір не назвав жодної з гір, через які проходила лінія фронту саме XXVI корпусу. Перебуваючи на горі Бонато, Станімір знав, що з цієї гори обслуговується ділянка фронту «від Пертіки до річки», тому запам’ятав назву «Пертіка» і згадав її в автобіографії поруч з назвою іншої гори, на якій він «перебував» (саме таким словом характеризує Станімір свою службу на італійському фронті, а саме — на горі Бонато. Ось інші дві цитати, які вже наводилися, але тут будуть доречними: «Вернувши з відпустки мене назначено комендантом сотні поворотців і відіслано на італійський фронт в Альпи і тут, на горі “Бонато”, я ПЕРЕБУВ аж до розпаду Австро-Угорської монархії» та «Вже третій місяць ПЕРЕБУВАЮ на “Монте Бонато”, між цими пекельними скелями».