Підготовка офіцерів резерву у збройних силах Австро-Угорщини напередодні та в роки Першої світової війни

---

Лосєв О.
асистент кафедри сходознавства
імені професора Ярослава Дашкевича,
Львівський національний університет імені Івана Франка

Анотація

[29] У статті висвітлюються питання особливостей підготовки офіцерів резерву напередодні та в роки Першої світової війни. Розглядається питання комплектування офіцерського корпусу у мирний і воєнний час, зміст і характер підготовки офіцерів резерву, особливості підбору та вимог до кандидатів. Описується структура військових звань та рангів, які присвоювалися кандидатам в офіцери, по мірі проходження ними рівнів фахової підготовки та зміни, які відбулися у воєнний час.

Постановка проблеми

Абсолютну більшість офіцерського корпусу австро-угорської армії періоду Першої світової війни становили офіцери військового часу, або, за австрійською термінологією — офіцери резерву. Закономірно, що саме на цю категорію, а саме на офіцерів резерву — випав найбільший тягар Першої світової війни. Тому цікавим є висвітлення питання системи комплектування офіцерами резерву офіцерського корпусу збройних сил Австро-Угорщини напередодні та в роки Першої світової війни, та і характеру їх підготовки.

Аналіз досліджень та публікацій

Серед сучасних зарубіжних досліджень треба відмітити праці американського професора угорського походження Іштвана Деака, присвячені історії та розвитку офіцерського корпусу збройних сил Австро-Угорщини, повсякденному життю офіцерів та їх підготовці, а також національним проблемам в армії. Інформативним є електронний ресурс: The Austro-Hungarian Army 1914–18, заснований на даних досліджень британського полковника Джона Фредеріка Диксон-Натталла, присвячений військово-польовій пошті. Не дивлячись на таку вузьку тематику, на сайті досить розгорнуто представлена структура збройних сил Австро-Угорщини, та подається інформація про систему підготовки офіцерів напередодні та в роки Першої світової війни. Ще одним електронним джерелом є австрійський сайт: weltkriege.at, з якого був взятий австрійський закон про військовий обов’язок (Wehrgesetz), у редакції 1912 р., що чітко регламентує вимоги до кандидатів на звання офіцерів резерву, та умови здобуття цього звання у різних родах військ. До джерельної бази щодо питання історії установ військової освіти «двоєдиної» монархії можна віднести довідники по військовому та цивільному викладацькому і виховательському персоналу військових навчальних закладів, а також довідники офіцерського та чиновницького складу армії, ландверу і гонведу. Щодо статистичних даних з даної проблеми, найпотужнішим джерелом є виданий у Відні протягом 30-х рр. XX ст. семитомник «Остання війна Австро-Угорщини» і додатки до цього видання. Ще одним джерелом, на жаль не позбавленим деяких недоліків, є фундаментальна праця, у двох частинах, — «Вооруженные силы Австро-Венгрии», [30] видана Головним управлінням генерального штабу російської імператорської армії у 1912 р. У першій частині цієї праці подається інформація про систему підготовки офіцерського складу збройних сил Австро-Угорщини. Практично єдиними публікаціями у сучасній українській історіографії з питань системи підготовки офіцерських кадрів та системи військової підготовки населення «двоєдиної» монархії є статті київського історика-дослідника Дмитра Адаменко. Вони представлені на його сайті: ah.org.ua, присвяченому історії Австро-Угорщини.

Мета статті

Метою даної статті є висвітлення питання системи комплектування офіцерами резерву офіцерського корпусу збройних сил Австро- Угорщини напередодні та в роки Першої світової війни, та і характеру їх підготовки.

Виклад основного матеріалу

Поповнення командного складу збройних сил офіцерами резерву, особливо у військовий час, вважалося важливим джерелом для їх розбудови. Тому не дивно, що це питання знайшло своє відображення у законодавчих актах. Відповідно до «Військового закону» від 1869 р. та його подальших редакцій, (остання передвоєнна 1912 р.), молоді люди, які на час призову (рік, коли призовнику виповнюється 21 рік) закінчили повний курс цивільної гімназії (8-и річної), або реальної школи (відповідно — технічних, художніх, рільничих і т.п.), і отримали атестат зрілості (т.з. матуру), мали право вступити на службу на правах «однорічного добровольця». Додатково розглядалися кандидати, що успішно закінчили середні 6-ти річні школи (мітельшуле), або відповідні їм заклади. Ці кандидати повинні були додатково скласти іспит при школах кадетів. Заявити про таке рішення потрібно було відразу після виповнення 17-річчя. Нагадуємо, що у Австро-Угорщині діяла загальна особиста військова повинність. Кожен чоловік здатний носити зброю, на 1 січня року, коли йому виповнювалось 19 років, заносився до списків австрійського або угорського ополчення, де перебував до досягнення 42-річного віку. У 20 років чоловік попадав у списки призовників, а в період з 21 до 23 років він повинен був пройти жеребкування і медичне освідчення, на основі якого визначалася його подальша доля — чинна служба у лавах збройних сил, зарахування у рекрутський запас, або повне звільнення від військової служби. Тут цікаво, що ті чоловіки, які не були призвані на службу по медичних показах або по причині від’їзду за кордон, повинні були на протязі 12 років сплачувати військовий податок. Також комісія розглядала, згідно чинного законодавства, право на тимчасову відстрочку від служби. Наприклад особам, які бажали закінчити навчання, але лише до осені того року, коли їм виповнювалося 23 роки. Строк служби сягав 2–3 роки, залежно від роду зброї (7).

Основною метою «однорічних добровольців» було протягом одного року пройти військову службу і отримати звання «лейтенант резерву» (до 1908 р.). У всіх родах військ, крім кавалерії, «однорічники» могли проходити службу і навчання як державним, так і власним коштом. Лише в кавалерії — тільки власним коштом (7).

Цікаво, що саме на останню категорію, офіцерів резерву — випав найбільший тягар Першої світової війни. Якщо вважати, що напередодні війни, кількість офіцерів чинної служби сягала приблизно 18 тис. а офіцерів резерву близько 14 тис., додати до цього числа всіх офіцерів ландверу, гонведу, звільнених по віку, здоров’ю, і т.п. і знов мобілізованих, то на початок бойових дій чисельність офіцерського складу загалом сягала менше 60 тис. осіб (2), при збільшенні армії з 400 тис. до 3 мільйонів. Також важливо врахувати, що втрати офіцерського складу вже на кінець 1914 р. склали тільки вбитими 3168 офіцерів, а вибувшими 22 310 офіцерів, тобто майже половину довоєнного офіцерського корпусу. Це привело до пришвидшеної підготовки офіцерських кадрів, до складу яких почали попадати категорії громадян, які до того не могли бути допущені за причин стану здоров’я, соціального статусу, неповної середньої освіти. Проте навіть у таких скрутних умовах система опиралася присвоєнню офіцерського статусу особам з нижніх чинів і унтер-офіцерів, які своєю хоробрістю і особистими якостями доводили право на керування підрозділами рівня взвод–рота. Вже у 1915 році, виходячи з катастрофічного браку офіцерського складу, було введене звання офіцірштельфертретер – для унтер-офіцерського складу (вище за штабс-фельфебеля, -вахтмістра, -фейерверкера), яке дозволяло займати молодші офіцерські посади, але не давало право на підвищення до офіцерського звання. Під час війни, офіцерський склад продовжував зростати перед усім за рахунок підготовки офіцерів резерву. На кінець 1915 р. офіцерський склад сягав 130 тис., а на 1 жовтня 1918 р. — 188 тис. офіцерів, з яких лише до 35 тис. були чинної служби [2, 3], тобто отримали повноцінну військову освіту до війни, або у скороченому вигляді під час війни. Це в жодному разі не означає, що офіцерами чинної служби почали «нехтувати», просто їх кількості було явно недостатньо, враховуючи, що більшість пішла на підвищення у зв’язку з зростанням збройних сил, або направлена в учбові підрозділи для підготовки призовного матеріалу. Основний тягар виконання бойових завдань на фронті у підрозділах ланки рота–батальйон упав на плечі цивільних людей у військових одностроях — офіцерів резерву. Протягом всієї війни ні один з них не був підвищений у званні вище гауптмана резерву (2).

[31] Порівняльні данні про кількість кадрових офіцерів і офіцерів резерву на прикладі трьох піхотних полків, протягом 1914–16 рр. (2)

Як проходила підготовка офіцерів резерву? Спочатку «однорічник» проходив звичайну 8-тижневу підготовку у стройовій частині. У період з 1 грудня по 1 червня «однорічників» збирали у спеціальні школи — «школи офіцерів резерву», які відкривалися при всіх полках спільної армії і ландверу, у частинах гонведу — при управліннях округів гонведу, у кавалерії і артилерії — при штабах бригад і т.п., де вони проходили програму скороченого курсу військових предметів шкіл кадетів. На чолі таких шкіл ставили відряджених з військ офіцерів у ранзі гауптмана. Характер навчання був суворо практичним (1). Після успішного складання іспитів з теоретичних і практичних дисциплін, «однорічники» отримували звання «титулярного фельдфебеля» (з 1909 р. — «кадет-аспірант резерву», з 1912 р. — «кадет резерву»), і поверталися дослужувати до своїх частин. Як правило, до 1 січня вони очікували присвоєння звання «фенріх резерву». Після того, звільнившись у резерв, на протязі наступних трьох років, при проходженні обов’язкових військових зборів, вони отримували звання «лейтенант резерву». До 1908 р. присвоєння звання «лейтенант резерву» відбувалося після успішного складання іспитів і першого проходження зборів (протягом 1–2 років після завершення служби), то з 1909 р. вимоги до офіцерів резерву зросли. Якщо «однорічник» не міг скласти випускний іспит, його залишали на другій рік служби, правда повністю за казенний кошт. Якщо ж і після повторного курсу він не міг скласти іспиту, його звільняли у запас на загальних підставах, у званні унтер-офіцера. Загалом за даними 1912 р. щорічно вступало у збройні сили близько 6,5 тисяч «однорічників», 75% з яких успішно здавало іспити (1).

Розподіл офіцерів по родам військ (%) за даними 1911 р. (4)

Цікавим є питання правового статусу, або рангу, кандидатів в офіцери. Відповідно до імперського «Табелю про ранги», до 1909 р. кадетам і фенріхам надавався статус унтер-офіцерів, при цьому вони могли виконувати обов’язки молодших офіцерів. Тобто маючи однаковий правовий і службовий статус, займати вищі від унтер-офіцерів посади. Враховуючи цю складну правову колізію і маючи на меті покращення статусу кандидатів в офіцери, з 1909 р. кадети і фенріхи були підвищені до рівня XII-го рангу, тобто юридично їх статус був оформлений як проміжковий між унтер-офіцерами і офіцерами. Перший офіцерське звання відносилося до XI-го рангу, а унтер-офіцери, взагалі, стояли поза рангами (6).

У військовий час, з початку 1915 р., були внесені деякі зміни у програми підготовки офіцерів резерву. По-перше, змінилися вимоги освітнього рівня. Якщо до війни він повинен був відповідати рівню гімназії чи реальшуле, то тепер він був знижений до рівня мітельшуле. По-друге, до існуючих кадетських шкіл, було відкрито велику кількість шкіл офіцерів резерву (Reserveoffiziersschulen), де було уніфіковано систему підготовки для військ, ландверу (територіальної оборони) і ландштурму (ополчення). По-третє, для піхоти, єгерських батальйонів і санітарних служб строк підготовки скорочено до 12 тижнів: 6 тижнів початкової підготовки в учбовому підрозділі (ерзац-депо), і 6 тижнів інтенсивної (в основному практичної) підготовки у школі офіцерів резерву. Випускників шкіл офіцерів резерву могли включити відразу після закінчення у маршові поповнення або, кращих з них, використовувати як інструкторів у ерзац-депо. По-четверте, для кавалерії, артилерії та технічних військ передбачалась «подовжена» підготовка до 16 тижнів: 8 тижнів початкової підготовки в ерзац-депо і 8 тижнів інтенсивної у школі офіцерів резерву. Програма 8-тижневої підготовки у школі офіцерів резерву була поділена наступним чином: 4 тижні інтенсивної фахової підготовки і 4 тижні на піхотну підготовку. Випускникам шкіл офіцерів резерву присвоювалося звання «кадет-аспірант» (Kadettaspirant), після чого, якщо випускник протягом двох місяців у складі свого підрозділу провів на фронті, він мав право на наступне звання «кадет-резерву». Далі за вислужним цензом на фронті, або в тилу випускник міг отримати наступне звання «фенріх резерву», і потім бути призведеним в офіцери — «лейтенант резерву».

[32] Ще однією новацією стало розширення категорії «добровольців». З’явилося поняття доброволець військового часу (Kriegsfreiwillige). Як правило, до цієї категорії належали особи, які за мирного часу не могли бути прийняті у армію за віком, станом здоров’я (під час війни ця вимога значно спростилася), чи інших обставин, не пов’язаних з політичними або кримінальними причинами. На добровольців військового часу розповсюджувалися усі ті самі, вищенаведені, правила і вимоги, як і на однорічних добровольців (6). Крім того, серед найбільш відзначившихся унтер-офіцерів, нагороджених медалями за хоробрість, чий соціальний, освітній, моральний і т.п. рівень був відповідним, розглядали як кандидатів на надання статусу однорічних добровольців, що у подальшому могло служити підставою для отримання офіцерського чину (6).

Висновки

Як на це вже вказувалося вище, серед офіцерського корпусу Австро-Угорської імперії, саме на категорію офіцерів резерву — випав найбільший тягар Першої світової війни. Протягом війни офіцерський корпус зростав в основному за рахунок випускників шкіл офіцерів резерву, саме вони в абсолютній більшості задовольняли постійно зростаючі потреби фронту. На 1 жовтня 1918 р. з 188 тис. офіцерів, з яких складався офіцерський корпус монархії, лише до 35 тис. офіцерів були чинної служби.

Загальні дані про втрати вказують, що протягом війни було вбито — 15 408 офіцерів, 34 900 потрапило у полон чи зникло безвісті, до цього можна додати 8000 що вмерли у полоні і 12 000 захоплених у полон італійцями при розвалі фронту в кінці жовтня 1918 р. Таким чином втрати офіцерського складу становлять близько 70 400 осіб. І більшість з них припадає саме на офіцерів резерву. Ось така ціна війни для офіцерського складу імперії.

Список літератури

1. Вооруженные силы Австро-Венгрии. Главное Управление Генерального Штаба. Издание отдела Генерал-Квартримейстера, Часть I: Организация, мобилизация и состав вооруженных сил (по данным к 1 января 1912 года). СПб. Военная типография, 1912. — С. 343
2. Deák I. Beyond Nationalism. A Social and Political History of the Habsburg Officer Corps 1848-1918. — New York. Oxford 1990. — S. 273
3. Österreich-Ungarns Letzter Krieg II. Bd. Beilagen. Das Kriegsjahr 1915.1. — Wien, 1931. — S. 112 Tabelle 5. Die aktiven und Reserveoffiziere nach ihrer Sprachzugehörigkeit.
4. Szuro Stanislaw. Ludnosc wojskowa AustroWegier recrutujaca sie i stacjonujaca na terenie Galicji w latach 1869-1913. Waszawa-Krakow, Uniwersytet Jagiellonski, Polskie towarzystwo statystyczne, 1990. — S.265
5. Österreich-Ungarns Letzter Krieg VII. Bd. Beilagen. Das Kriegsjahr 1918. — Wien, 1938. — S. 193
6. THE AUSTRO-HUNGARIAN ARMY 1914–18. For Collectors of its postal items by John Dixon Nuttall. [Electronic resourse] Chapter 2: Military Service in Austria-Hungary 1914. Appendix C to chapter 2, Officers, military officials and non-commissioned officers. — Electronic data. — Mode of access: World Wide Web: http://www.austrianphilately.com/dixnut/dn2.htm (viewed on November 10, 2017). — Title from the screen.
7. Wehrgesetz für das Heer in der ö-u. Monarchie. — Electronic data. — Mode of access: World Wide Web: http://www.weltkriege.at/Justiz/wehrgesetz.htm (viewed on September 10, 2017). — Title from the screen.

Матеріал оприлюднено у збірнику The scientific heritage. — No 21 (2018) Р.2 — Budapest, Hungary. — P. 29–32.