Озброєні міщанські корпуси у першій половині ХІХ ст.

---

Lubomír Uhlíř

Озброєні міщанські корпуси існували в Габсбурзькій монархії ще з часів Середньовіччя. Їхнє коріння лежить як у військовій справі (у старих міських ополченнях), так і в поліцейській діяльності (в обов’язку міщан виконувати службу безпеки чи співпрацювати в охороні громадського порядку). Військові функції міщанських корпусів поступово зникали, особливо після створення постійної армії. Функції безпеки обмежувалися у зв’язку з розширенням професійних поліцейських підрозділів. З часом міщанські корпуси у військових функціях зустрічаються рідко, у поліцейських функціях здебільшого як тимчасове рішення. Проте вони залишалися стрілецькими організаціями за інтересами, членство в них було престижною справою, і вони брали участь у всіх міських святах.

Про міщанські озброєні корпуси нема так багато літератури, як про армію. Проте іноді ми знаходимо інформацію про ці корпуси саме у військових публікаціях. Однією з них є книга, автором якої є оберлейтенант піхотного полку № 36 Ф. Мюллер [Примітка 1. Усі примітки зібрано після тексту дослідження]. Окрім детального викладу про австрійську армію у 40-хроках XIX сторіччя вона містить додаток, що описує деякі озброєні міщанські корпуси.

Організація міщанських корпусів

У вступній частині цього додатка автор констатує, що міщанські корпуси існують не лише в столиці та головних містах коронних земель, а майже у всіх провінційних містах і містечках. Ці корпуси мали різноманітні назви, різну чисельність та організаційні структури. Серед назв згадуються «Schützen-Corps», «Schützen-Compagnie» чи «Schützen-Bataillon», у головних містах — «Bürger-Regiment», «Grenadier-Corps» тощо. Загалом це були добровольчі озброєні почесні формування, які не мали жодних законних обов’язків для служби проти зовнішнього ворога. Службу з підтримання внутрішнього порядку вони мали виконувати лише тоді, коли це було прямо наказано [2].

В 1826 році імператором Францом І були встановлені принципи, що визначали обов’язки цих корпусів:

1. Міські корпуси мали слідкувати за внутрішньою безпекою та державними перевезеннями у випадках, коли військові гарнізони виходили з міст і якщо ці обовʼязки не могли виконувати уповноваженні підрозділи ландверу [3].
2. Міщанські корпуси не повинні були зараховуватися до ландверних формувань. До цих корпусів не могли бути зараховані особи, призначені для служби в армії чи ландвері.
3. У затвердженій уніформі міщанських корпусів нічого не повинно було змінюватися, так само як і в їхніх знаках та почесних відзнаках (згідно з імператорським рішенням від 16 лютого 1836 року ті знаки та почесні відзнаки, які були «узурповані», мали бути прибрані).
4. Уніформа та почесні відзнаки могли носити лише у встановлені святкові дні. Міщанські корпуси могли виступати як формування лише в певні дні, такі як, наприклад, день народження імператора тощо. Окрім цих загальних випадків, ще були особливі дні для окремих міст (як, наприклад, у Відні річниця відвернення морової епідемії, в Ольмюці (зараз Оломоуц) — річниця завершення прусської облоги тощо). Корпуси могли виступати й в інші дні, але для цього їм потрібен був дозвіл, який видавав крайовий політичний орган (тобто намісництво або крайовий уряд) після попереднього повідомлення військових органів.
5. Якщо міщанські корпуси виступали одночасно з військом, не мало відбуватися змішування цих формувань. Вишикувані військові частини займали свої звичні місця, міщанським корпусам були відведені інші місця. Формування розставлялися за попередньою домовленістю цивільних та військових органів.
6. Міщанські корпуси підпорядковувалися в усіх питаннях окремим магістратам, у найвищій інстанції — земельним адміністративним органам та імператорсько-королівській об’єднаній придворній канцелярії. У військових питаннях ці установи консультувалися з військовими органами.
7. Під час виконання гарнізонної служби міщанські корпуси підпорядковувалися відповідним військовим командуванням, яким належали також і кримінальні повноваження. Військові командування, однак, могли передавати винних для покарання цивільним органам.
8. Щоб до міщанських корпусів не вступали чоловіки, призначені до військової чи ландверської служби, магістрати були зобов’язані подавати регулярні рапорти про стан своїх корпусів (з усіма надходженнями та вибуттями). Магістрати головних земельних міст мусили подавати ці звіти щоквартально, провінційні міста — раз на півроку, завжди відповідному земельному політичному управлінню, яке потім передавало їх генеральному військовому командуванню [4].
9. Пропозиції щодо заміщення офіцерських посад у міщанських корпусах мали подаватися на затвердження: у випадку головних земельних міст — земельним відомствам, у випадку провінційних міст — крайовим відомствам [5].

Зазначені принципи стосувалися існуючих на той час корпусів. Нові корпуси не могли бути створені без дозволу.

Подальші правила загального типу Мюллер наводить лише у зв’язку з празьким корпусом. Йдеться про принципи, визначені спеціально для чеських корпусів, що, безсумнівно, стосується їхньої першої частини. Уніфікована частина, очевидно, має більш загальний характер (див. загальну згадку про земельні кольори).

Згідно з декретом придворної канцелярії від 25 лютого 1836 року всі міщанські корпуси в Чехії були розділені на чотири категорії:

• До першої категорії належали корпуси, яким були надані особливі привілеї та дозволи.
• Другу категорію утворювали корпуси, які в 1800 році постали власним коштом до тоді створюваного чеського мисливського корпусу [6] та нараховували щонайменше 10 чоловіків, за що їм було забезпечено право створювати стрілецькі та міщанські корпуси з чисельністю, що вдвічі-втричі перевищувала кількість відправлених чоловіків.
• До третьої категорії належали корпорації, які хоч і були створені на основі привілеїв, але ці привілеї втратили чинність, оскільки корпорації не подбали про їхнє затвердження імператором.
• Четверту категорію складали товариства, які для підтвердження права на своє існування, використання відзнак та військових почесних знаків не могли пред’явити ані жодних, ані приватних свідоцтв.

До подальшого існування корпусів, що знаходилися в перших трьох категоріях, не було жодних заперечень (наприклад, Прага належала до першої категорії). Міста в четвертій категорії (їх тоді було 61) мусили, згідно з найвищим рішенням від 3 грудня 1826 року, просити дозволу на існування своїх корпусів. Однак, не всім на це було надано дозвіл, і тому багато корпусів припинили своє існування.

Щодо уніформ, відзнак та почесних військових знаків були видані директиви, від яких виняток міг бути наданий лише на підставі імператорського дозволу. Йшлося про такі принципи:

1. Корпуси в містах, які отримали імператорський дозвіл на створення уніформованої стрілецької спільноти, носили назву «Привілейована стрілецька сотня» (Privilegirte Schützen-Compagnie).
2. Вибір кольору уніформ був залишений на розсуд окремих міст. Проте міста мусили вимагати дозволу, який їм видавав земельний уряд за погодженням з генеральним військовим командуванням. Портупеї, еполети та розетки на капелюхах були встановлені в земських кольорах (для Богемії — білі та червоні). Офіцерські поясні шарфи були заборонені [7]. Пір’яні плюмажі були встановлені в трьох варіантах: біло-зелені (weis und grün gemischt), зелені або чорно-жовті.
3. Стрілецькі сотні не мали права використовувати військові прапори, ані прапори у військових кольорах (тобто білі чи жовті) [8]. Прапори могли бути прикрашені імператорською монограмою або міським гербом.
4. Самовільний вихід стрілецьких сотень був суворо заборонений. Сотні могли виступати лише у визначені святкові дні з дозволу магістрату чи крайового управління (в крайових містах). У місцях з військовим гарнізоном про це також мало бути повідомлено військовому командиру.
5. Офіцерам стрілецьких сотень в армійський уніформі особовий склад мав віддавати честь зброєю чи салютуванням. Також і стрілецьким підрозділам, що марширують, незалежно від того, чи мали вони прапори, чи ні.
6. Стрілецькі сотні мали право створювати уніформовані оркестри (Musikbande). Уніформа музикантів не могла бути схожою на військову. Оркестр міг виступати в уніформі лише зі своєю стрілецькою сотнею.

Далі Мюллер розглядає окремі корпуси — у Відні, Празі, Ольмуці (зараз Оломоуц), Брюні (Брно), Граці, Лемберзі (Львів), Лінці, Клагенфурті та Тиролі [9]. Обсяг інформації про окремі корпуси різний.

Окремі міщанські корпуси

Віденський міщанський корпус

Першим згадується столичний віденський міщанський корпус (Bürger-Corps in Wien). Початок існування повноцінного міського ополчення у Відні Мюллер датує 1529 роком, тобто від першої облоги міста турками [10]. Міщанство було поділено на сотні (які називалися Compagnien, іноді Haufen) [11] в окремих міських районах, за якими вони також називалися «Stuben-», «Kärnthner-», «Widmer-» та «Schotten–Compagnie» (також «Schottner–Compagnie») [12]. Під час другої облоги міста турками у 1683 році відбулося їх збільшення ще на чотири сотні, які називалися «Jungstubner», «Jungkärnthner», «Jungwidmer» та «Jungschotten» [13]. Тоді ж у складі корпусу існувала артилерія, кіннота та окрема стрілецька сотня [14].

Окремими сотнями командували сотники, які мали в розпорядженні необхідну кількість молодших офіцерів (тобто лейтенантів різних ступенів). Штабні (тобто вищі) офіцери походили з магістрату, оберстом [15] і командиром усього корпусу був бургомістр, оберст-лейтенантом був головний міський камергер [16], майором був радник магістрату, який одночасно представляв справи корпусу міській раді. Усі офіцери походили з міщанського стану (Bürgerstand).

У 1732 році було створено артилерійський корпус під назвою артилерійський полк (Artillerie-Regiment) — ймовірно, це була реорганізація артилерії, що існувала вже з 80-х років XVII сторіччя. В 1740 році було розформовано віденську кінноту, але виникла нова піша частина — «Корпус Академії образотворчих мистецтв» (Corps der Akademie der bildenden Künste або Corps der bildenden Künstler), пізніше відомий як «Академічний корпус» (Akademisches Corps) [17]. У 1745 році було створено другий полк з ремісників, які не мали міщанських прав [18].

Час від часу в організації корпусів проводилися реформи та вдосконалення, наприклад у 1760 році, коли офіцери міщанського полку отримали почесні військові відзнаки.

У той час, але й у наступні роки, озброєні міщани загалом не були забезпечені уніформою, лише офіцери, унтер-офіцери, стрільці та артилеристи. Інші відрізнялися лише пір’яними плюмажами на головних уборах, різними для кожної сотні. Хоча кожен міщанин після складання міщанської присяги був записаний до полкового списку та за районом свого проживання зарахований до однієї з восьми сотень, на публіці здебільшого виступав не весь корпус, а лише стрільці, артилеристи та унтер-офіцери, з яких був сформований один церемоніальний підрозділ.

Згідно зі звітами про чисельність особового складу за 1793 рік [19], тодішні вісім сотень і дев’ята стрілецька сотня нараховували три старших офіцерів, 71 молодшого офіцера, 683 унтер-офіцерів та 6218 солдатів.Крім того, існував угорський корпус, у якому зазначено лише двох офіцерів та чотирьох унтер-офіцерів, але жодного рядового. В 1797 році було вдруге сформовано «Академічний корпус», який згодом знову розпустили.

У листопаді 1805 року було відновлено кінноту. Так звані «уповноважені» (Befugten), тобто ремісники неміщанського походження, зголошувалися до служби добровільно в 1805 та 1806 роках, утворювали численний корпус, який за згодою імператора був заснований як 2-й полк. У 1805 році також було відновлено «Академічний корпус», далі було засновано 1-й гренадерський дивізіон (дві сотні) з міщанського складу, 2-й гренадерський дивізіон з єгерів, а невдовзі після цього з неміщанського складу другого полку — 3-й гренадерський дивізіон [20].

Під час дворазової французької окупації Відня в 1805 та 1809 роках озброєний міщанський корпус виконував патрульну службу в місті. 4 жовтня 1810 року корпус за заслуги отримав від імператора в дар шість нових бронзових гармат. Вони разом з іншими трофеями та прапорами зберігалися в міському арсеналі та використовувалися під час урочистих подій. Під час військової кампанії 1813–1814 років міщанський корпус протягом більше ніж одного року самостійно виконував усі гарнізонні обов’язки у Відні [21].

Після огляду історії Мюллер переходить до опису сучасного стану віденського корпусу. Міщанський корпус мав по суті триєдину мету. По-перше, він був призначений для оборони міста у випадку ворожої загрози, далі міг допомагати в охороні громадського порядку та безпеки, і нарешті, створював церемоніальний підрозділ, який проводив паради під час святкових подій. Під час останніх він також забезпечував порядок.

Корпус загалом підпорядковувався магістрату, який при прийнятті рішень щодо функціонування та керівництва службою діяв у згоді з військовим командуванням. У разі потреби або за чітким наказом імператора кожен міщанин, якщо це дозволяли його вік та фізичний стан, був зобов’язаний нести гарнізонну службу зі зброєю в межах міста. Для цього була передбачена зброя, що зберігали в міському арсеналі, щоб її можна було в таких випадках видавати особовому складу міщанського полку, а також членам другого полку міської міліції.

Витрати міщанського корпусу покривалися за рахунок членства. Кожен полк мав свою полкову касу для збору річних внесків всього особового складу аж до голів та внесків при підвищенні (Chargen-Taxen bei Beförderungen).

Обмундирування здійснювалося за власний кошт. Члени корпусу, озброєні з міського арсеналу, могли використовувати цю зброю лише на службі, а після її закінчення мусили повертати її до арсеналу. Усьому особовому складу аж до унтер-офіцерів включно було, наприклад, заборонено носити зброю додому. Це стосувалося, однак, лише вогнепальної зброї, тобто рушниць (Obergewehr), а не холодної зброї (Seitengewehr), яка вважалася необхідним доповненням до уніформи. Цьому також відповідало визначення кола осіб — офіцери не мали жодної вогнепальної зброї, як і в армії. Носіння уніформи, а у офіцерів ще й носіння шарфів, було дозволено лише на службі, інакше заборонено (особливо в дорозі тощо).

У 40-хроках XIX сторіччя віденські міщанські озброєні корпуси складалися зі штабу, 1-го міщанського полку, 2-го полку міської міліції, корпусу стрільців, міщанського гренадерського батальйону, міщанської кінноти, міщанського артилерійсько-бомбардирського корпусу та «Академічного корпусу».

Штаб складався з оберста, оберст-лейтенанта, двох майорів, капелана, штабного ад’ютанта (у званні гауптмана), полкового ад’ютанта (у званні оберлейтенанта), полкового лікаря, капельмейстера, штабного фуражера, полкового барабанщика та інших осіб, ближче не вказаних.

1-й полк (Erstes Bürger-Regiment) складався з восьми сотень [22] загальною чисельністю близько 3700 чоловік. Його членами були лише люди зі справжніми міщанськими правами.

2-й полк (Zweites Regiment der Stadt-Miliz) також складався з восьми сотень (тут вказано і батальйонний поділ, тобто 2 батальйони) загальною чисельністю також близько 3700 чоловік (з них 2665 без уніформи). Його формували з неміщанських фабрикантів, власників будинків, ремісників та торговців. Офіцерський корпус також формували з чиновників, міщан та почесних громадян.

Корпус стрільців (цісарсько-королівський Привілейований лицарсько-міщанський Стрілецький корпус — k.k. privilegirtes ritterlich-bürgerliches Scharfschützen-Corps) складався з почесних громадян, міщан та «уповноважених». Кількісний склад та його організаційну структуру Мюллер не вказує. Цей престижний корпус мав також особливі оздоблені елементи озброєння. Ремінь на рушницю (штуцер) був обтягнутий зеленим шовком з вишитими чотирма жовтими смугами, на шаблях зі сталевою гарнітурою була золото-зелена портупея. Стрільці були екіпіровані рогом для пороху з бронзовими прикрасами, підвішеним на зеленій вовняній шнурівці з двома декоративними китицями.

Гренадерський батальйон (Bürger-Grenadier-Bataillon) складався зі штабу та трьох дивізіонів. Штаб складався з вищого офіцера, ад’ютанта, прапороносця (Fahnenführer), капельмейстера, батальйонного барабанщика та 40 музикантів. Перший гренадерський дивізіон належав першому полку, другий дивізіон корпусу стрільців, а третій дивізіон — другому полку [23]. Загальна чисельність дивізіонів становила близько 650 чоловік.

Кіннота (bürgerliche Cavallerie) створювала дивізіон, поділений на два ескадрони по чотири взводи. Загальна чисельність становила 261 вершник. Кіннота рекрутувалася з окраїн міста та всіх передмість.

Артилерія (Bürger-Artillerie-Bombardier-Corps) [24] складалася з шести сотень загальною чисельністю близько 500 чоловік.

Академічний корпус (Corps der bildenden Künstler) теоретично створював батальйон з чотирьох рот, але на той час мав лише незначну фактичну чисельність.

Загальний вигляд уніформи віденських корпусів [25] в основному відповідав військовій уніформі 1840–1849 років, коли ще носили фраки, але вже й панталони (частково ще зберігалися вузькі штани з гетрами, які у війську скасовувалися в 1837–1840 роках). На мундирах були обшлаги на рукавах та коміри, обтягнуті однаковою тканиною, ґудзики були жовті або білі. За винятком кінноти, як головні убори загалом використовували трикутні капелюхи [26]. Віденські корпуси мали загалом чотири типи уніформи.

Перший тип складався з темно-синього мундира з червоними вилогами та жовтими ґудзиками. Штани (панталони) були влітку полотняні білі, взимку суконні сірі (колір, що називався «російським сірим», «russisch-grau») з червоними лампасами. Це була основна уніформа початкових міщанських формувань. Уніформу в цьому виконанні носив штаб, 1-й полк, 1-ша гренадерська дивізіон, кіннота та артилерія. Гренадери мали на мундирах золоті еполети (уніформи окремих гренадерських дивізіонів загалом були похідними від уніформ їхніх основних корпусів). Певні відмінності були в кінноти. Тут розрізняли парадну та польову уніформи. Вершники носили кавалерійські шоломи з гребенем, який був прикрашений знімним поздовжнім плюмажем, т. зв. «гусеницею» (офіційно — «Kammquaste», тобто гребеневий плюмаж або гребенева китиця), який, однак, використовувався лише для парадної уніформи, при польовій його знімали. Далі при парадній уніформі носили еполети, до польової ж уніформи мундири були без них. Для параду були призначені білі штани та високі кавалерійські чоботи, у полі ж використовували сірі кавалерійські штани-бриджі, що застібалися з боків на жовті ґудзики [27].

Другий тип уніформи передбачав мундир чорно-сірого кольору (mohrengrau) з блакитно-синіми обшлагами (himmelblau, що був, наприклад, кольором обшлагів віденського лінійного піхотного полку «Hoch- und Deutschmeister № 4») та білими ґудзиками. Вузькі білі штани заправляли в гетри. Уніформу в такому виконанні використовував 2-й полк та 3-й гренадерський дивізіон. У полку уніформу мала лише менша частина особового складу, як вже зазначалося.

Третій тип уніформи використовували єгері та 2-й гренадерський дивізіон. Їхній мундир був темно-зеленого кольору з червоними обшлагами, жовтими ґудзиками та золотими еполетами. Їхні капелюхи були прикрашені золото-зеленими розетками, золотою петлею, на кінці якої був розміщений мисливський ріжок з жовтим ґудзиком з ініціалами монарха (F. I.) у лавровому вінку. Крім того, капелюх був прикрашений чорним пір’яним плюмажем зі страусового пір’я з одним жовтим пером. До парадної уніформи носили білі штани (влітку полотняні, взимку суконні), до польової уніформи — чорно-сірі штани. До польового спорядження також належав плащ (Caputrock), також чорно-сірого кольору, з темно-зеленою обробкою.

Четвертий тип уніформи належав «Академічному корпусу». Це були зелені мундири (з вишнево-червоним оздобленням та жовтими ґудзиками) та білі штани…

Празькі корпуси

Далі Мюллер розглядає празькі корпуси. Початки міщанської міліції в Празі він відносить до 1360 року, коли празькі міщани-стрільці були наділені багатьма правами та привілеями грамотою імператора Карла IV [28]. Стрільці, серед іншого, забезпечували охорону Празького Граду та користувалися увагою наступних правителів. Наприклад, імператор Фердинанд I у 1537 році подарував їм так звані Малі Венеції, нині Стрілецький острів. Празький міщанський озброєний корпус брав участь також в обороні проти шведів 1648 року [29], за що був нагороджений додатковими привілеями у 1649 році.

У той час празький корпус складався з 12 сотень. Подальше визнання празький корпус отримав 18 серпня 1746 року за хоробру та вірну поведінку під час французької окупації міста у 1741 році. З мирних акцій згадується участь корпусу в коронації імператора Леопольда II чеським королем у 1791 році. Від цього правителя корпус отримав дозвіл від 6 серпня 1791 року зберегти свою попередню уніформу та використовувати її надалі під час урочистих подій.

В 1809 році празькі корпуси були готові до оборони міста, яка, однак, на щастя не сталося. 3 червня 1809 року також відбулася реорганізація, в результаті якої було створено дві гренадерські сотні. Особовий склад було переведено з тодішніх 14 сотень міщанської пішої гвардії. Гренадери отримали червоний прапор зі срібним левом (який вже існував 90 років, але протягом 30 років не використовувався). Під час війни 1813 року міщанські гвардії після відходу армії в поле виконували гарнізонну службу в Празі [30].
Празькі міщанські корпуси у 40-хроках ХІХ сторіччя складалися з корпусу стрільців та кінного загону (заснованого 10 серпня 1813 року), корпусу гренадерів та піхотного корпусу (заснованого лише у 1844 році).

Стрільці нараховували в 1815 році вісім сотень та два ескадрони, в середині 40-х років складалися зі штабу, чотирьох сотень та одного ескадрону. Командував ними майор. Гренадери формували дивізіон (з двох сотень) під командуванням гауптмана. Піхота була зведена в батальйон (з чотирьох сотень) під командуванням майора. Чисельність Мюллер вказує лише для піхоти на початок 1844 року — 170 чоловік. Командиром усіх корпусів був бургомістр у званні оберста, заступник бургомістра був оберст-лейтенантом [31].
Піші стрільці (k.k. privilegirtes bürgerliches Scharfschützen-Corps zu Fuss) носили трикутні капелюхи з золотою петлею, золотою розеткою та зеленим плюмажем з грифового пір’я. Мундири були зеленими з червоними комірами та обшлагами рукавів і жовтими ґудзиками. Штани були світло-блакитними. Кінні стрільці (k.k. privilegirtes bürgerliches Scharfschützen-Corps zu Pferd) були одягнені подібно, лише як головний убір використовували кавалерійський шолом з гребенем та «гусеницею». На червоних, кольору шарлаху, чепраках їхніх коней були вишиті імператорські ініціали.

Гренадери (k.k. privilegirtes bürgerliches Grenadier-Corps) мали ведмежі шапки, чорні мундири з сірчано-жовтими вилогами та жовтими ґудзиками, штани були світло-блакитними.

Піхота (k.k. privilegirtes bürgerliches Infanterie-Corps) була уніформована аналогічно, тільки головним убором було чорне піхотне чакo. Воно було прикрашене золотою розеткою, за якою був вставлений вертикальний плюмаж з чорного кінського волосся. Замість звичайної чорно-жовтої кокарди тут був позолочений імператорський орел, що ніс на грудях щит з чеським гербом [32].

Реміння для всіх піших формувань було чорним, у кінноти — білим. Всі представники празьких корпусів були озброєні шаблями, особовий склад піших підрозділів мав крім того ще й рушниці (у стрільців це був мисливський штуцер, у решти — піхотна рушниця; багнети прямо згадуються лише у піхоти).

Для розрізнення звань служили різні доповнення до уніформи чи озброєння. У стрільців це була портупея, золото-чорна для офіцерів та золото-зелена для рядового складу. Золоті еполети носили всі стрільці незалежно від звання.

У гренадерів, у свою чергу, портупея була загалом золото-чорною, розрізнення звань здійснювалося за допомогою погонів — офіцери мали золоті плечові шнури, унтер-офіцери — золоті еполети, а гренадери на лівому плечі золотий шнур з китицями. Офіцери, крім того, носили поясний шарф.

У піхоти портупея була загалом золота. Офіцери мали на ківері при верхньому краю золоті галуни [33], золоті еполети та жовто-чорний шовковий поясний шарф. Вищий офіцер (йшлося про єдиного майора, який був командиром пішого корпусу) мав крім того  відзнаки з золотого галуна на рукавах [34]. Унтер-офіцери мали на комірі просто або подвійно вишитий золотий галун [35].

Інші міщанські корпуси

Крім Праги, Мюллер про інші корпуси в Богемії [36] не розповідає і в наступному звертає увагу на Моравію.

Першим з моравських міст зазначено Ольмюц. До ольмюцьких уніформованих стрільців він наводить як найдавнішу згадку 1691 рік, коли вони отримали від соляної палати 3 шилінги солі для розподілу призів у стрільбах. Далі він згадує участь міщанства в 1758 році під час оборони міста від пруссаків, причому дата закінчення облоги (2 липня) стала святковим днем, в який уніформовані підрозділи проводили урочистий парад і стрільби.

Спочатку ольмюцький корпус складався з однієї стрілецької та трьох фузилерських рот, пізніше він був поділений на дві стрілецькі та чотири фузилерські роти, що ще було актуальним і в 40-х роках ХІХ сторіччя. Уніформа була темно-синього кольору з червоним коміром та обшлагами рукавів [37].

Щодо брюнського корпусу Мюллер більш ніж скупий. Він присвячує йому лише одне речення, що стосується його заснування, точніше підтвердження, де до того ж вище пропускає все до 1796 року [38]. Брюн також завершує дані щодо моравських міст [39].

Щодо міщанського корпусу у Граці, Мюллер зазначає, що він, ймовірно, є давнішого походження, але з певністю його існування підтверджується лише з 1728 року. У той час було засновано ще один корпус, сформований з торговців, який, однак, незабаром припинив своє існування. З нагоди візиту Марії Терезії у 1765 році корпус було переоснащено [40]. Корпус складався з гренадерської та фузилерської сотень, проте в той час було новостворено мисливський корпус (який мав свій власний прапор). Мисливський корпус налічував 100 чоловік, міщанський дивізіон приблизно 400 чоловік (тобто сотня приблизно по 200 чоловік). Планувалося також створення третього корпусу, але план не було реалізовано. За Леопольда II було засновано ще й кінний корпус. Офіцери в Граці носили золоті портупеї, на відміну від армії, але без чорних шовкових компонентів.

Лемберзький корпус був заснований у 1797 році. Мав три складові: стрілецьке товариство (Schützengesellschaft), артилерійський корпус (Artillerie-Corps) та корпус торговців (Corps des Handelstandes).Стрільці носили зелені каптани з чорними вилогами та жовті штани, артилеристи — сині каптани з червоними вилогами та чорні штани, торговці – темно-сині каптани з чорними вилогами та білі штани. Офіцери всіх трьох складових використовували золоті портупеї з червоним переплітінням та подібне оздоблення на капелюхах. З 1816 року було можливо залучати до гарнізонної служби також і неофіційних міщан. Водночас були засновані фонди для фінансової допомоги, яка мала полегшити зацікавленим особам придбання уніформи та вступ до корпусу.

В Лінці із нагоди імператорського візиту в 1792 році було засновано два міщанські корпуси — піхотний, так званий «зелений», та кінний, так званий «синій» (чому саме не уточнюється, але, ймовірно, йшлося про кольори уніформ).

Щодо клагенфуртського міщанського корпусу, Мюллер лише зазначає, що він був заснований з нагоди візиту Марії Терезії в 1765 році.
Насамкінець Мюллер присвячує кілька слів і Тіролю, де, щоправда, ситуація була дещо іншою, подібно до, наприклад, районів Військового Кордону на Балканах. Обов’язок участі в земській обороні тут поширювався на все чоловіче населення (від 18 до 45, а іноді й до 60 років) [41]. В іншому автор обмежується лише констатацією елементів спорядження офіцерів тірольських стрільців, а саме на портупеяї червоно-золотого кольору у 1765 році, а також портупеї, шнурах та китицях, таких саме, як у віденських стрільців, у 1768 році.

Незважаючи на певну фрагментарність, праця Мюллера дає цікаву картину озброєних міщанських корпусів сто п’ятдесят років тому. Зараз, коли стрілецькі корпуси переживають відродження, можна сподіватися, що хтось із молодих істориків візьме на себе нелегке завдання систематичного опрацювання історії цих підрозділів.

---

Примітки

[1] MÜLLER, Franz: Die kaiserl. königl. österreichische Armee seit Errichtung der stehenden Kriegsheere bis auf die neueste Zeit. Nebst einer Beigabe: Notizen über die bewaffneten Bürger-Corps der größeren Städte der Monarchie I.-II. Prag 1845, 1094 s. Додаток про міщанські корпуси знаходиться у II.томі, с. 409–430.

[2] Аж в 1889 році цислейтанські стрілецькі корпуси були включені до австрійського ландштурму, що не було сприйнято цими добровільними станововими організаціями, що фінансувалися з власних коштів, з очікуваним інтересом та розумінням. Лише під тиском віденського міністерства оборони (тобто Австрійської імперії) протягом 1906 року стрілецькі корпуси офіційно заявили, що підкоряються закону про створення ландштурму та адаптують до нього свої статути (зміни в статути, однак, вносилися поступово аж до кінця 1910 року, назви при цьому змінювалися на «ц.к. (цісарсько-королівський) Міщанський стрілецький корпус»). Як вияв визнання за діяльність у союзі ополченських корпусів, імператором було засновано 26 листопада 1908 року «Почесний знак за багаторічне заслужене членство в одному з ополченських корпусів». Йшлося про бронзову медаль з написом «CONSTANTIA ET PATRIA AMORI» («Стійкості та любові до вітчизни»), що носили на чорно-жовтій стрічці. Медаль існувала у двох ступенях, за 25 та за 40 років служби (у другому випадку вона була увінчана імператорським орлом), право на неї мали без різниці звання та стану. Див. PATEJDL, Pavel: Čestný odznak rakouské domobrany z roku 1908. In: Drobná plastika 4/1973, s. 114-117.

[3] Ландвер організовували в минулому здебільшого лише під час воєн. Система, чинна у 40-х роках ХІХ сторіччя, мала коріння в наполеонівських війнах, коли вперше в 1809 році створили ландвер (Landwehr) згідно з Патентом від 8 червня 1808 року. Організаційна структура з часом змінювалася, ландверські батальйони після наполеонівських війн були включені безпосередньо до складу окремих лінійних піхотних полків (неугорських), така практика тривала до 1852 року. Ландвер не можна плутати з міщанськими корпусами, він не був, як вони, сформований на основі добровільності. Про систему ландверу в 1813–1852 роках див. WREDE, Alphos Freiherr von – SEMEK, Anton: Geschichte der k.u.k. Wehrmacht I.-V. Wien 1898-1905, V. s. 157-160.

[4] Австрійська імперія з військової точки зору була поділена на області генеральних військових командувань. У 40-х роках ХІХ сторіччя штаб-квартири знаходилися в таких містах: Відень, Грац, Прага, Брюн (зараз Брно), Лемберг (зараз Львів), Офен (зараз Буда), Верона, Петервардейн (зараз Петроварадін), Аграм (зараз Загреб), Тімішоара, Германштадт (зараз Сібіу) та Зара (зараз Задар). Див. BERGMAYR, Ignaz Franz: Kriegs- und Marine-Verfassung des Kaiserthums Oesterreich I. Wien 1842, с.561; MÜLLER, F., c.d., I. с. 312-313. Військово-територіальний поділ не завжди збігався з цивільним (наприклад, командування в Брюні мало юрисдикцію над Моравією та Сілезією), що діяло і в пізніші часи при корпусному устрої.

[5] У відповідності до тогочасної структури цивільного державного управління, де окремі коронні землі зазвичай поділялися на краї (поділ на округи ще не існував, цей рівень почав функціонувати лише з 1850 року). Деякі землі не мали крайового поділу. Порівняйте, наприклад, SCHELLE, Karel: Organizace veřejné správy 1848-1948. Brno 1993, s. 9-61.

[6] Мається на увазі мисливський корпус (також відомий як Böhmisch-mährisch-schlesisches Landjäger-Corps), який був частиною чесько-моравського легіону ерцгерцога Карла. Див. WREDE, A., SEMEK, A., c.d., II. s. 452; TEUBER, Oscar – OTTENFELD, Rudolph von: Die österreichische Armee von 1700 bis 1867. Wien 1895, s. 268.

[7] Йшлося, отже, фактично про скасування поясних шарфів, які використовувалися раніше. Згодом, однак, мала відбутися ще одна зміна, оскільки в середині 40-х років Мюллер знову зазвичай згадує поясні шарфи.

[8] Але це не було дотримано в наступні часи. Наприклад у 1847 році привілейований міщанський корпус у Віденському Новому Місті отримав білий прапор, ідентичний за своїм виконанням з військовими, так званими корпоративними прапорами – Leibfahnen (Ausstellung Wiener Neustadt – Festung, Residenz, Garnison. Wiener Neustadt 1972, s. 189). Там же див. зображення жовтого прапора з 1892 року (Іл. 20).

[9] Для порівняння можна навести, що Список міщанських та стрілецьких корпусів (Vojenský přítel 1906, s. 142-143), наводить загалом 121 таку корпорацію. При цьому йдеться про перелік лише частковий, що містить Богемію (113 корпусів), Моравію (чотири корпуси) та Нижню Австрію (чотири корпуси, що, однак, є неповним, тут не вказано, наприклад, Відень).

[10] Існування віденських корпусів зазначено у WEISS, Karl: Geschichte der Stadt Wien I.-II. Wien 1882-1883, II. s. 404, вже на початку XVI сторіччя; також нагадує Правила для стрільців з рушниць з 1523 року.

[11] Перший австрійський військовий «шематизм» від 1790 року (Miliz-Almanach Nro. I.) містить також дані про віденські корпуси, які позначені як «Bürgermiliz», де, між іншим, зазначається, що в 1529 році існувало «чотири сотні разом 1000 осіб» (vier Haufen oder Compagnien, zusammen 1000 Mann stark). На початку XVI сторіччя використовувалася назва «Fähnlein» (WEISS, K., c.d., II. s. 404).

[12] Щодо розгортання окремих сотень у 1529 році, MARŠAN, Robert: Dějiny policejní organisace rakouské I.-III. Praha 1904-1911, III. s. 143, зазначає наступне: «Під час турецької облоги 1529 року… з чотирьох сотень міщан дві з бургомістром та райтманом на чолі постійно виконували звичайну службу безпеки та пожежної поліції, тоді як інші дві брали участь в обороні міста».

[13] Початкові сотні потім позначалися як «Altstubner», «Altkärnthner», «Altwidmer» та «Altschotten». Вайс, однак, відносить виникнення нових сотень вже до 1666 р. (WEISS, K., c.d., II. с. 404). Поділ Відня на чотири квартали є давнішим і точно невідомо, коли його було запроваджено. Квартали були позначені відповідно до міських воріт наступним чином: Widmerviertel (північний захід), Schottenviertel (південний захід), Stubenviertel (північний схід) та Kärnthnerviertel (південний схід). У 1444 році передмістя були розділені подібним чином, в результаті чого утворилося вісім кварталів, які разом називалися Altviertel та Jungviertel (MARŠAN, R., c.d., I. с. 115, III. с. 50-52).

[14] Вайс згадує кінноту (berittene Bürgerwehr) вже на початку XVII сторіччя, інше подібно до Мюллера. Кінноту, однак, не можна плутати з гауптманами, командирами піших сотень, які використовували коней вже у XVI сторіччі. До стрілецького корпусу, згідно з Мюллером, рік заснування вказується 1683. Щодо артилерії, згадується Artillerie-Compagnie, яка замінила попередню Büchsenmeister-Compagnie. Далі йдеться про добровольчий корпус, сформований з м’ясників, пекарів та шевців під час Другої турецької війни (1787—1791). Див. WEISS, K., c.d., II. s. 404-405.

[15] Титул оберста використовував бургомістр з 1658 року (тоді у формі «обрист» (Obrist)), проте у військових справах вирішальне слово мав військовий комендант міста, до обов’язків якого належали регулярні щоквартальні перевірки корпусу (Musterungen) та нагляд за військовою підготовкою (WEISS, K., c.d., II. s. 406). Щодо початкових позначень чинів корпусу див. MARŠAN, R., c.d., I. s. 115-116, III. s. 51-54, 231-236, де бургомістр згадується як «найвищий гаупман»(Obrister Hauptmann), командири окремих кварталів як «квартальні гауптмани» (Viertelhauptleute), від 1526 року як квартьєрмайстри (Viertelmeister) та командири підрозділів спочатку як підгауптмани (Unterhauptleute), пізніше як ротмістри (Rottmeister).

[16] Міський камергер (Stadtkämmerer) вже за середньовіччя керував фінансами, протипожежною службою, поліцейськими справами та міським збройовим складом (MARŠAN, R., c.d., III. s. 149).

[17] WEISS, K., c.d., II. s. 405, згадує про створення однієї сотні цього корпусу. Це формування мало лише тимчасовий характер, згодом припинило своє існування і в пізніші часи було ще двічі відновлено.

[18] Цей полк пізніше мав бути розформований, про що свідчить згадка про нове заснування другого полку в 1805 році (WEISS, K., c.d., II. с. 405; MÜLLER, F., c.d. II. с. 412).

[19] Чисельність станом на 1790 рік наводить Miliz…, c.d.. Ці дані дещо нижчі, ніж дані за 1793 рік, хоча дані в схемі є неповними, оскільки не вказані офіцери (за винятком угорського корпусу та бургомістра, який фігурує у кожній частині як керівник). Конкретно тут зазначено: Міщанський полк (Bürgerliches Regiment in Wien) з восьми сотень (1-ша сотня — 23 десятники та 653 рядових, 2-га сотня — 46 десятників та 823 рядових, 3-тя сотня — 24 десятники та 735 рядових, 4-та сотня — 45 десятників та 739 рядових, 5-та сотня — 20 десятників та 634 рядових, 6-та сотня — 29 десятників та 627 рядових, 7-ма сотня — 43 десятники та 793 рядових, 8-ма сотня — 27 десятників та 622 рядових), загалом 5883 чоловіка; Міщанська стрілецька рота (Bürgerliche Schützen Compagnie in Wien) — 45 десятників та 203 рядових, загалом 248 чоловіків, що утворювала 9-ту сотню полку; Міщанський артилерійський корпус (Bürgerliches Artilleriecorps in Wien) — 63 феєрверкери (Feuerwerker), два фельдфебелі (Feldwebel), 14 артилерійських десятників (Canonier-Corporal), 96 артилеристів (Canonier), загалом 175 чоловіків; Міщанський угорський корпус (Bürgerliches ungarisches Corps in Wien) — один оберлейтенант, один лейтенант, два десятники, три рядові, загалом два офіцери та п’ять чоловіків. Угорський корпус Мюллер згадує аж до 1793 року, Вайс говорить про його заснування в 1764 році та називає його «ungarisch gekleidetes Corps» (WEISS, K., c.d., II. s. 405).

[20] Станом на 3 червня 1806 року віденські корпуси отримали новий статут, створений під впливом ерцгерцога Карла (WEISS, K., c.d., II. с. 405-406).

[21] Вайс згадує про спад інтересу до членства у віденських міських корпусах після 1815 року. Він вбачає причину цього в тому, що після наполеонівських війн уряд перестав надавати їм значення. Ситуацію він ілюструє на прикладі з 1820 року, коли в уніформі змогли виступити лише 200–300 чоловіків (при цьому, згідно із записами в метриках, було близько 12.000 міщан — тут, однак, маються на увазі лише чоловіки, здатні носити зброю; на початку ХІХ сторіччя в Відні та передмістях проживало майже 250.000 мешканців; порівняйте з MARŠAN, R., c.d., II. с. 94-95).Підвищений інтерес до озброєних корпусів почав проявлятися лише з 1840 року (WEISS, K., c.d., II. с. 408-409).

[22] Тодішні полки лінійної піхоти мали 16 фузилерських рот (MÜLLER, F., c.d., I. s. 35n).

[23] Тут наслідувався армійський зразок комбінованих гренадерських батальйонів, які на той час ще існували (були скасовані лише в 1852 році). Порівняй WREDE, A., SEMEK, A., c.d., II. s. 280-374.

[24] Назву було, ймовірно, введено в 1799 році. WEISS, K., c.d., II. s. 405, говорить про реорганізацію артилерії цього року та при цьому використовує термін «артилерійсько-бомбардирський корпус».

[25] Щодо розвитку уніформ див. WEISS, K., c.d., II. s. 404-408. Перші ознаки уніформи з’являються в 1515 році, коли міщанські корпуси мали червоний одяг, а їхня музика була біло-червоною. Далі, в 1571 році, використовувалися комбінації кольорів чорно-жовтий, жовто-білий, біло-червоний та червоний (про це свідчать кольорові додатки Taf.IXa [400/401] та Taf.IXb [402/403] — їх репродукції див. MACEK, Pavel – UHLÍŘ, Lubomír: Dějiny policie a četnictva I. – Habsburská monarchie (1526-1918). Praha 1997, [48/49])). За уніформу можна вважати скоріше єдине спорядження окремих сотень з 1658 року: для Stubenviertel жовті каптани з чорними штанями, для Widmerviertel білі каптани з жовтими штанями, для Kärnthnerviertel червоні каптани з білими штанями та для Schottenviertel червоні каптани з жовтими штанями (див. також WREDE, A., SEMEK, A., c.d., V. s.15, де ця уніформа вказана до 1683 року). Приблизно з того ж часу є зображення молодшого лейтенанта віденських корпусів (Vicelieutenant der Wiener Bürgerwehr 1661 – Taf. X [404/405]), який хоч і не має жодного з вищезазначених одностроїв, але має червону перев’язь через ліве плече до правого боку (червоні перев’язі нібито запровадив Валленштейн, армія після Тридцятилітньої війни замінила їх жовтими або золотими з чорним переплетенням). Справжні уніформи згадуються до 1760 року. Для міщанського полку це червоні мундири (окремі райони відрізнялися кольором штанів), у стрільців зелені мундири, а в артилеристів сині мундири та червоні жилети. Подальша зміна представлена аж до 1790 року для міщанського полку — сині мундири з червоними комірами (blaue Röcke mit rothen Stehkrägen). K  1790 року уніформи уточнюються у схемі (Miliz…, c.d), де, однак, вказуються лише кольори мундирів, петлиць та ґудзиків. У піхоти відрізняється оздоблення для офіцерів (білі мундири) та рядових (темно-сині мундири; зазначений колір «французький синій», franzblau, являв собою найтемніший відтінок синього, темніший ніж dunkelbalu). Петлиці в обох випадках були вогненно-червоними (ponceau), а ґудзики жовтими. Білі уніформи офіцерів, мабуть, були старшого зразка, можливо ще з 1760 року. Вайс наводить на кольоровій вкладці (Taf. XI [406/407]) зображення офіцера міщанського полку з 1783 року в повністю білій формі з яскраво-червоним оздобленням та золотими ґудзиками. Головним убором є чорний трикутний капелюх із золотою петлицею та чорною кокардою. В кольорі оздоблення підкладка фрака, лацкани, обшлага рукавів та жилет. Офіцер взутий у високі чорні чоботи без шпор. Навколо талії обмотаний золотий або жовтий поясний шарф з чорним переплетенням (він знаходиться на жилеті під фраком). Озброєний кортиком із золотою портупеєю. В руці тримає тростину, але деталі оздоблення не видно. «Шематизм» далі вказує для стрільців темно-зелені каптани, вогняно-червоні обшлага та жовті ґудзики, для артилеристів, так само як і для піхоти, та для угорського корпусу — карміново-червоні каптани, вогняно-червоні обшлага та жовті ґудзики. Зображення офіцера «Угорського віденського корпусу» відтворює Вайс, але з 1783 року (Taf. XII [408/409]). Його форма повністю червона (фрак, жилет і штани, різниця у відтінку кольору обшлагів тут не помітна) зі срібними ґудзиками та іншими доповненнями в цьому кольорі, такими як шнури на каптані та жилеті, галуни на рукавах, на передній частині каптана під плечима та на штанах у верхній частині стегон. Краї каптана та рукавів облямовані світло-коричневим хутром. І цей офіцер має чорний трикутний капелюх з чорною кокардою, але зі срібною портупеєю та чорним плюмажем. Замість поясного шарфу має золотий угорський пояс. Взутий у високі угорські чоботи сірого кольору. Озброєний шаблею із золотою портупеєю та зображений без тростини. Отже, тут є очевидна невідповідність з «шематізмом» у кольорі ґудзиків.

[26] Мюллер прямо не згадує про різні головні убори для гренадерів, але це були ведмежі шапки. Див. EMMER, Johannes: Kaiser Franz Joseph I. – Fünfzig Jahre österreichischer Geschichte I. Wien 1898, с.141, де розміщена ілюстрація «Wiener Bürgermilitär vom Jahre 1840», взята з публікації «Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild». Зображені гренадери мають ведмежі шапки з козирком від сонця, зображенням палаючої гранати в передній частині та розеткою праворуч. Там же зображений піхотинець, але він має не капелюх, а ківер. Гренадерські ведмежі шапки були вже старішого зразка і з часом змінювалися. Вайс відтворює малюнок гренадерського десятника з 1806 року в ведмежій шапці. У її передній частині закріплений досить великий розкрилений коронований двоголовий орел, але без нагрудного щитка, який був у армійських гренадерів (WEISS, K., c.d., II. с. 407).

[27] Цю форму було прийнято міщанським корпусом у Віденському Новому Місті. В 1793 році місцевим офіцерам та унтер-офіцерам було дозволено використовувати віденську уніформу, пізніше цей дозвіл отримала і рядова служба. Білі штани були замінені синіми в 1840 році. Фюзилери спочатку носили капелюхи, з 1824 року — ківери. Гренадери, засновані в 1810 році, мали ведмежі шапки (Ausstellung…, c.d., с. 65, 191-192).Щодо цього корпусу див. також Seznam…, c.d., с.143, де вказано три сотні з 240 осіб.

[28] Йдеться про маніфест Карла IV від 15 червня 1360 року для празьких стрільців (ballistarii), яким поряд з іншими привілеями було дозволено носити зброю та захисні обладунки. В 1365 році до стрільців були додані також щитоносці. Ще одну привілею стрільцям надав у 1390 році Вацлав IV. Див. MARŠAN, R., c.d., III. s. 16, 75-76.

[29] Див. LÍVA, Václav: Bouře nad Prahou aneb Švédové před Prahou a v Praze r. 1648. Praha 1948, де описується участь міщанства та інших невійськових формувань в обороні міста. Організація детально описана на с. 30-36, а далі ще деякі додатково створені формування.

[30] З пізніших активностей празьких міщанських корпусів можна згадати виконання поліцейських служб у місті за прусської окупації 1866 року. Див. HELLER, Servác Bonifác: Válka z roku 1866 v Čechách, její vznik, děje a následky. Praha 1896, s. 255-336. Про нагороди для цих корпусів (Пам’ятна медаль для празьких міщанських озброєних корпусів 1866 року — срібна медаль з портретом Франца Йосифа I, яку носили на біло-червоній стрічці) див. MĚŘIČKA, Václav: Dekorace z prusko-rakouské války v roce 1866. Praha 1986, s. 62-63; MĚŘIČKA, Václav – SVOBODA, Zbyšek: Pamětní dekorace z války roku 1866. Praha 1966, s. 10-11.

[31] На 1899 рік Batovcův politický kalendář a adresář, schematismus a statistika zemí koruny české na rok 1899 (VII. ročník), s. 282, у розділі «Празькі озброєні міщанські корпуси» наводить таке: стрільці — штаб, вісім сотень і кінний ескадрон, 549 членів (крім того, 77 почесних члена, які мешкають у сільській місцевості); гренадери — штаб і чотири сотні, 406 членів; піхота — штаб і чотири сотні, 345 членів. Командиром був празький староста у званні оберста. Оберст-лейтенанта тут не вказано, командиром гренадерів є майор, а командиром ескадрону — ротмістр. Чисельність з 1906 року (див. Seznam…, c.d., s. 142) дещо менша, за винятком піхоти, — 500 стрільців, 340 гренадерів і 360 піхотинців, але організаційна структура та сама. Окрім міщанських корпусів, тут згадано ще й «Товариство вільних стрільців» без детальнішої специфікації. Щодо проблематики празьких корпусів див. також ROUSOVÁ, Hana: Pražské střelecké terče. Praha (1973).

[32] В армії на пряжці з’являється орел (звісно, з габсбурзьким, бабенберзьким та лотаринзьким гербами) лише з 1850 року. Див. WREDE, A., SEMEK, A., c.d., I. с.52; TEUBER, O., OTTENFELD, R., c.d., с.490, 793.

[33] Йшлося про армійський тип – див. TEUBER, O., OTTENFELD, R., c.d., с. 356.

[34] Тобто так, як в армії вищі офіцери відрізнялися від нижчих вже з 1798 року. (див. WREDE, A., SEMEK, A., c.d., I. s. 46; TEUBER, O., OTTENFELD, R., c.d., s. 260).

[35] Про уніформи празьких корпусів наприкінці ХІХ сторіччя див. ALEXANDR, Jindřich: Památník vydaný k oslavě padesátiletého panování Jeho Veličenstva císaře a krále Františka Josefa I. jakož i dvěstěletého trvání pražského 28. pěšího pluku Humberta I. krále italského. Praha 1898, де, серед іншого, відтворено фотографії їхніх військовослужбовців. Головні убори з кінця ХІХ сторіччя відповідали тим, які використовувалися п’ятдесят років тому, лише змінилося їхнє виконання відповідно до армійського спорядження. Піші стрільці мали капелюхи з плюмажем, тепер же дворогові. Кінні стрільці носили драгунські шоломи, проте в сучасному виконанні (з орлом і без «гусениці»). Гренадери зберегли свої ведмежі шапки, а піхотинці — ківери з орлом, які тепер відповідали армійським. Позначення звання було стандартним військовим на комірах мундирів, але залишилися еполети. Інші цікаві фотографії празьких корпусів з перелому ХІХ–ХХ сторічь зберігаються в Архіві столиці Праги (зокрема, знімки гренадерів та кінних єгерів).

[36] Дані щодо деяких інших чеських корпусів можна знайти в публікаціях, виданих з нагоди виставок стрілецьких мішеней. Напр. RŮŽIČKA, Miloš O.: Jindřichohradecké malované střelecké teče. Jindřichův Hradec 1968 та KMOŠEK, Petr: Malované terče Litomyšlské střelecké společnosti. Litomyšl 1988. Щодо цих товариств, у Seznam…, c.d., s. 142-143, зазначено наступне: «Їндржихув-Градець. Ц[ісарсько-].к[оролівський]. Прив. стрілецький корпус, 1 сотня з 78 членами, заснований 1494 року.» та «Літомишль. Міщанський стрілецький корпус, 1 сотня з 69 членами, заснований 1836 року.».

[37] До 1906 року див. Seznam…, c.d., s. 143, для Оломоуца ц.к. Привілейований міщанський стрілецький корпус у складі двох сотень міщан та однієї сотні стрільців з загальною кількістю 169 членів. Дата заснування 1241. Детальнішу інформацію див. BURIAN, Václav: Terče olomouckých ostrostřelců. Olomouc 1982. Окрім міщанських корпусів тут існувала гвардія місцевого єпископства, точніше архієпископства. Гвардія поділялася на дві частини, що були розміщені в резиденційних об’єктах в Ольмюці та Кромержижі. Див. BURIAN, Václav: K historii gardy olomouckého arcibiskupství.In: Vlastivědný věstník moravský 2/1997, с. 138-149.

[38] «Столиця провінції Брно отримала озброєний громадянський корпус лише у 1796 році, його затвердження відбулося два роки по тому.» (MÜLLER, F., c.d., II.s. 428). На щастя, щодо проблеми Брно існують сучасні матеріали, див., наприклад, загальний огляд П. Хайманна (HAIMANN, Petr: Brněnský ozbrojený měšťanský a střelecký sbor – Stručná historie a přehled vydávaných medailí a plaket. Brno 1997, де є дані про організацію, озброєння, спорядження та інші посилання на літературу), або цікаві повчальні статті І. Ванека (VANĚK, Jiří: Brněnský městský střelecký sbor – Klub brněnských ostrostřelců. In: Severník, informační bulletin městské části Brno-Sever 2-3/1995; týž: Brněnský střelecký sbor. In: Střelecké terče a historie brněnských ostrostřelců – Výstava 11.3.-28.5.1997). Далі це різні дослідження окремих історичних періодів, в яких брало участь озброєне міщанство Брно (наприклад, BALCÁREK, Pavel: Pod Špilberkem proti Švédům. Brno 1993, де описується оборона Брно в 1645 році), або згадки про це в більш обширних працях різного спрямування (наприклад, JANÁČEK, Josef: Valdštejnova pomsta.Praha 1992, s. 364, де згадується використання сотні озброєного міщанства Брно як правоохоронного органу під час страти лицаря Вацлава Бітовського з Бітова в 1628 році, або SCHWADOSCH, Rudolf – SZEGEDA, Franz: Gedenkbläter Sicherheits-Polizei der Landeshauptstadt Brünn 1866-1906. Brünn 1906, s. 18-20, де йдеться про використання міщанського стрілецького корпусу для підтримки порядку в 1866 році після відходу австрійського Військового поліцейського сторожового корпусу з Брно). Seznam…, c.d.,s. 143 для корпусу Брно вказує чотири сотні з 303 членами. Для повноти додамо, що Batovcův…, c.d. уникає проблеми брненського стрілецького корпусу, незважаючи на те, що щодо його празьких колег наводить детальну, в тому числі й іменну, інформацію. Причиною тут, звичайно, була не необізнаність видавця з реаліями Брно, а його неприхована ворожість до всього німецького.

[39] Для Моравії до 1906 року Seznam…, c.d., s. 143 ще вказує «Кромержиж. Уніформований корпус стрільців, одна сотня з 67 членами, заснований 1664 р.» та «Зноймо. Ц.к. Прив. міський корпус стрільців, одна сотня з 60 членами, заснований 1442 року.»

[40] «Уніформа була повністю ідентичною уніформі полку принца Савойського» (MÜLLER, F., c.d., с. 428).Тут мається на увазі драгунський полк принца Євгена Савойського, який після його смерті зберіг його ім’я у своїй назві на вічні часи (тобто з 1769 року полк № 9 тощо а з 1867 року полк № 13). У 1765 році «савойські драгуни» носили червоні мундири з чорними вилогами та жовтими ґудзиками і білі штани, головним убором був трикутний капелюх (TEUBER, O., OTTENFELD, R., c.d., s. 101; WREDE, A., SEMEK, A., c.d., III. s. 218).

[41] Щодо тирольської проблематики див. WREDE, A., SEMEK, A., c.d., V. s. 160-162. Цікаво згадати, що офіцерів місцевих земельних стрільців обирали.

---

Текст оприлюднено за адресою: https://www.primaplana.cz/news/ozbrojene-mestanske-sbory-v-prvni-polovine-19-stoleti/