Служба Мирона Тарнавського в австро-угорській армії

---

О. Лосєв, асист.
Львівський національний університет імені ІванаФранка, Львів

[17] Питання професійної підготовки та порядку проходження служби командним складом Австро-Угорської армії є важливим як для вивчення військової історії цієї країни, так і для розгляду історії збройного протистояння у часи Першої світової війни. Але, нажаль, це питання досі ще є маловисвітленим в українській історіографії. Звичайно, існує фахова література німецькою мовою, дослідження польською, чеською, угорською та іншими мовам бувшої імперії, а також переклади і праці англійською мовою. Проте цей період історії у нашій бібліографії є незаслуговано забутим. Уся увага дісталася визвольним змаганням 1918–1921 рр., питанням розбудови національних збройних сил та їх фаховій підготовці, хоча на чолі військових підрозділів нової [18] (сірим кольором у квадратних дужках подано номер сторінки — тут і далі курсивом сірого кольору примітки Д. Адаменка) національної армії, у своїй більшості, стояли офіцери старої — імперської. Яскравими прикладами таких офіцерів бувшої імператорсько-королівської Австро-Угорської армії, що служили у Галицькій армії, є такі постаті, як: полковник (оберст) Віктор Курманович, підполковники (оберстлейтенант) Кость Слюсарчук, Мирон Тарнавський, майор Степан Шухевич та багато інших. Нажаль, не всі учасники подій залишили по собі спогади, та і не всі спогади опубліковані. З точки зору висвітлення теми професійної підготовки та порядку проходження служби командним складом Австро-Угорської армії, найбільш цікавими, з погляду автора, виявилися спогади Мирона Тарнавського та Степана Шухевича.

Оберстлейтенант Кость Слюсарчук

Завданням статті є: ґрунтуючись на загальних даних про особливості служби у збройних силах Австро-Угорщини, а також на основі спогадів Мирона Тарнавського, висвітлити деякі питання професійної підготовки командного складу Австро-Угорської армії, простежити основні етапи порядку проходження ними служби у імператорсько-королівських збройних силах. Вибір об’єкту дослідження обумовлений тим, що Мирон Тарнавський залишив по собі спогади про службу, а також був професійним військовим, що дозволяє розглянути різні аспекти підготовки і служби командного складу Австро-Угорської армії.

Командний склад Австро-Угорської армії поповнювався різними шляхами. По-перше, це випускники військових академій. Їх у Австро-Угорщині було декілька, це: Терезіанська військова академія у Вінер-Нойштаді (Відень), що готувала офіцерів піхоти та кавалерії; імператорсько-королівська технічна академія (в період, що охоплений у статті, правильно «імператорська та уоролівська») у Мьодлінгу (Mödling), що готувала офіцерів артилерії, та з відділенням у Хайнбургу (Hainburg) для підготовки офіцерів інженерних підрозділів; морська академія у Фіуме для підготовки офіцерів флоту, імператорсько-королівська військова академія Франца Йосифа (Відень) для підготовки офіцерів австрійського ландверу, королівська-угорська академія Людовіка (правильно «Людовики») для підготовки офіцерів угорського ландверу (гонведу). Строк навчання у цих навчальних закладах був трирічним і по закінченню науки при успішному складанні іспитів випускникам присвоювалося первинне офіцерське звання — лейтенант, при задовільному складанні іспитів присвоювалося звання кадет-офіцірштельфертретер (до 1908 р.) або фенріх (після 1908 р.), після чого вони направлялися у підрозділи і отримати первинне офіцерське звання могли вже на загальних умовах і по представленню свого стройового начальства. При незадовільному результаті складання іспитів випускників направляли у частини зі званнями унтер-офіцерів. До навчання в академіях допускалися випускники військових гімназій (Militäroberrealschule), які закінчили навчання з оцінкою «добре», та випускники цивільних гімназій, які так само мали високі випускні бали та успішно подолали вступний конкурс. Випускники академій вважалися за рівнем своєї фахової підготовки військовою елітою, і щорічний їх випуск задовольняв, приблизно, 1/5 частину офіцерських вакансій збройних сил [1, с. 23]. По-друге, офіцерів готували кадетські школи, яких у різний час була різна кількість. Наприклад, у 1912 р. таких шкіл було загалом 18 (15 піхотних, 1 кавалерійська, 1 артилерійська та 1 піонерна). Строк навчання у цих закладах був чотирьохрічним, крім кавалерійської кадетської школи, де навчалися три роки. По закінченню цих закладів, при успішному складанні іспитів випускникам присвоювалося звання кадет-офіцірштельфертретер (до 1908 р.) або фенріх (після 1908 р.), і вони мусили прослужити в підрозділах щонайменше два роки, після чого, за умов схвальної атестації керівництва, їм могло бути присвоєне первинне офіцерське звання — лейтенант [2]. До навчання в кадетських школах допускалися випускники військових середніх шкіл (Militär-Unterrealschule) та випускники цивільних середніх навчальних закладів (4-х річних гімназій), які успішно подолали вступний конкурс. Випускники кадетських шкіл становили більшість офіцерського корпусу Австро-Угорської армії мирного часу. Третім джерелом поповнення офіцерського складу була практика переводу офіцерів резерву з числа однорічних добровольців (Einjährig-Freiwilligen) на кадрову військову службу. Така практика існувала до 1908 р., коли в процесі реформування збройних сил однорічним добровольцям припинили присвоювати звання лейтенантів резерву і почали присвоювати звання фенріхів резерву, тобто кандидатів на офіцерське звання. Цікаво, що і Мирон Тарнавський (в 1892 р.), і Степан Шухевич (в 1903 р.) отримали звання лейтенантів резерву, після чого Тарнавський прийняв рішення про професійну військову кар’єру, а Шухевич залишився офіцером резерву. Тому варто зупинитися на питанні підготовки офіцерів і кандидатів в офіцери резерву більш детально.

Переважна більшість офіцерського резерву збройних сил Австро-Угорщини готувалася з однорічних добровольців. Кадрові офіцери, які були переведені у резерв, складали незначний відсоток. За військовим статутом, громадяни імперії, які на момент призову на військову службу (з 21 річного віку, у мирний час) мали закінчену середню освіту (атестат зрілості, або матуру, що засвідчував закінчення повного курсу 7-ми річної гімназії, або її еквіваленту), або незакінчену (закінчену) вищу освіту і могли це підтвердити відповідними документами, мали право на пільги при проходженні строкової військової служби. Якщо строкова служба у піхоті з 1912 р. складала 2 роки, а у кавалерії та артилерії — 3 роки, то призовник, що міг підтвердити свою освіту, мав право зголоситися добровільно, не чекаючи своєї черги призову і результатів жеребкування, на однорічну службу. Студенти вищих навчальних закладів додатково отримували право вибору року призову, але не пізніше виповнення їм 24-річного віку. Однорічні добровольці мали право обрати підрозділ, де вони хотіли б служити. Усі однорічні добровольці, що зголошувалися до служби в кавалерії, а також ті, що йшли понаднормово у підрозділи, зобов’язувалися самостійно сплачувати видатки на службу (харчування, обмундирування, проживання і т.п.). Зате вони мали право жити поза казармами, на відміну від тих, що служили за державний кошт.

За час однорічної служби доброволець проходив підготовку до іспиту на звання офіцера (з 1908 р. кандидата в офіцери). На практиці це виглядало наступним чином. Рік служби поділявся на три періоди. Протягом першого періоду тривалістю у 8 тижнів однорічник проходить загальну військову підготовку у навчальному підрозділі. Другий період тривалістю у 6 місяців присвячувався навчанню у спеціальній школі при штабі полку (в піхоті), або штабі бригади (в кавалерії та артилерії). Навчання носило переважно більш практичний характер, хоча передбачало і теоретичні дисципліни. Останні 4 тижні тривали виключно польові заняття. На третьому етапі добровольці повертаються до своїх підрозділів, де з ними проводять заняття по закріпленню набутих знань. У цей період за досягнуті успіхи добровольців могли підвищити у званнях до унтер-офіцерів. Наприкінці періоду служби добровольці складали іспити, за результатами яких їм могло бути присвоєне звання офіцера (кандидата в офіцери) резерву. Оцінки за навчання на курсах виносила комісія, а у підрозділах — командир підрозділу. На підставі результатів випробувань, висновків комісії і атестації командиром підрозділу, [19] спеціальною корпусною колегією приймалося остаточне рішення про професійну придатність кандидата. У разі успішної атестації добровольцю присвоювали звання фельдфебеля і зараховували до резерву. А на початку наступного року, при появі в підрозділах, де вони проходили службу, вакансій— їм присвоювалося звання офіцера (кандидата в офіцери) резерву, за традицією з 1-го січня. У випадку неуспішної атестації, добровольця залишали на повторний курс і він мусив відслужити ще один рік. У разі повторного провалу на іспитах добровольця зараховували до резерву в званні унтер-офіцера. Загалом, близько 75% добровольців щорічно успішно складали іспити [1, с. 30]. За час перебування у резерві офіцери (фенріхи) повинні були проходити обов’язкові 28-денні військові збори не рідше трьох разів на 1, 3, 6-му роках перебування у резерві, а у разі потреби і частіше (наприклад, Шухевич згадує про четверо зборів на 1, 3, 5, 7 роках перебування у резерві [3, с. 241], Тарнавський відбув тільки перші збори на першому році служби у резерві у 1893 р.) Саме скориставшись можливістю переводу офіцерів резерву на кадрову військову службу, Мирон Тарнавський стає кадровим військовим у 1895 р. Цікавий факт, щоб отримати перевід з резерву на кадрову службу, претендент мав пройти переатестацію у вигляді навчання і нового складання іспитів. Мирон Тарнавський у своїх спогадах згадує, що предмети, за якими треба було скласти іспити, були в основному такі самі, як і в школі однорічників (стройова підготовка, піонерна підготовка, бойова тактика, організація збройних сил, адміністративна служба і т.п.), але в поглибленому вигляді [4, с.15].

Характерною рисою Австро-Угорської армії була широко розвинута система курсів підготовки офіцерів і різних офіцерських шкіл. Основним завданням цих закладів було поглиблення бойової підготовки офіцерів, удосконалення їх як спеціалістів, підготовка до виконання обов’язків по різним галузям військової справи, розширення військового кругозору. Загалом для офіцерів армії і ландверу існували наступні курси:

1. Корпусні офіцерські школи, куди скеровували офіцерів, здібних для призначення на посаду ротних (ескадронних, батарейних) командирів у ранзі оберлейтенантів. Закінчення такої школи було обов’язковим для отримання командування ротою (ескадроном, батареєю).
2. Бригадні кавалерійські та бригадні артилерійські курси для вдосконалення молодших офіцерів у відповідних спеціальностях.
3. Курси верхової їзди для ад’ютантів та капітанів піхоти (починаючи з капітанського звання у піхоті, офіцеру надавався кінь) і фортечної артилерії.
4. Обозні офіцерські школи для вдосконалення молодших офіцерів в обозній службі.
5. Армійська стрілецька школа, куди скеровували офіцерів усіх родів зброї у ранзі оберлейтенантів для вдосконалення стрілецької підготовки. При ній же існували відділки для офіцерів кулеметних підрозділів, інструкторів стрілецької справи та курс для начальників відокремлених підрозділів і старших штаб-офіцерів для ознайомлення з новими технічними засобами і вдосконаленнями у стрілецькій справі.
6. Артилерійська стрілецька школа: вирішувала подібні завдання, що і у армійській, тільки для артилеристів.
7. Школа інструкторів верхової їзди.
8. Школа верхової та упряжної їзди для офіцерів артилерії та обозів.
9. Телеграфна школа у Тулльні (Tulln) для ознайомлення офіцерів піхоти та кавалерії з телеграфною справою.
10. Телеграфний курс при артилерійській стрілецькій школі для ознайомлення офіцерів артилерії з телеграфною справою.
11. Фехтувальна і гімнастична школа для підготовки інструкторів фехтування і гімнастики.
12. Курси лижної підготовки — переважно для офіцерів піхоти та генерального штабу.
13. Автомобільна школа для підготовки фахівців з автомобільної справи.
14. Повітроплавальна школа для підготовки фахівців з повітроплавної справи [1, с. 28-29]. Як вже зазначалося, офіцери ландверу скеровувалися на вищезазначені курси та школи і, крім того, австрійський ландвер мав ще свої школи верхової їзди у Ольмюце (Olmütz) и Вельсе (Wels). Також угорський гонвед мав низку своїх офіцерських шкіл.

У своїх спогадах Тарнавський зазначає, що 1896 р. пройшов підготовку у телеграфній школі [4, с.21].

Ще однією особливістю підготовки офіцерів Австро-Угорської армії було вивчення офіційно визнаних мов імперії, хоча б у обсязі військового розмовника. Командною мовою у підрозділах загальної (українською правильно «спільної») армії та флоту, а також австрійського ландверу була німецька мова (насправді в угорських частинах спільного війська так званою «командошпрахе» була угорська), у підрозділах угорського гонведу — мадярська, у підрозділах хорватсько-словенського домобранства — сербо-хорватська. Треба зазначити, що хоча хорватсько-словенське домобранство і було окремою одиницею, проте воно підпорядковувалось спільному з мадярським гонведом міністру національної оборони Угорщини, тому вважалося частиною мадярського гонведу.

Попри те, що німецька мова і вважалася командною мовою у австрійських підрозділах (де служили українці з Галичини), проте неможливо було ігнорувати той факт, що більша частина призовників погано розуміла німецьку або взагалі її не розуміла. Освітній рівень призовників також суттєво відрізнявся. Якщо для Нижньої Австрії, включно зі столицею Віднем, він складав тільки 3% неписемних, то для Галичини, серед русинського населення цей показник складав 61% населення.

Короткий термін служби, а також той факт, що армія — це не мовна школа, змусив шукати виходу з цієї ситуації. Було прийняте рішення, що всі військовослужбовці повинні вивчати мови. Так виникла потрійна система:

1. Командна мова — німецька.
2. Командна мова для призовників також була німецькою і вимагала, щоб кожен рекрут за час підготовки вивчив до 80-ти основних команд, понять і термінів німецькою мовою.
3. Полкова мова (Regimentssprache). Коли у особовому складі підрозділу переважала якась одна національність (або складала понад 20% підрозділу), мова якої входила у перелік 10 офіційно визнаних, ця мова призначалася мовою підрозділу. Командному складу цього підрозділу, у разі не знання цієї мови, пропонувалося у 3-річний термін оволодіти нею для здійснення командування. На практиці це означало вивчення основних команд і військових термінів визначеною мовою. Для цього військове міністерство готувало спеціальні термінологічні словники. Після 3-річного терміну офіцер складав іспит, і у разі неуспішного складання йому надавалося ще 2 роки на опанування мови. Якщо він знову успішно не долав випробування, у службовій характеристиці такого офіцера ставилася відмітка про службову невідповідність займаній посаді, і про подальше просування по службі можна було вже не мріяти.

Мирон Тарнавський

Переважна більшість підрозділів австро-угорської армії були багатомовними. На літо 1914 р. тільки у 142 підрозділах була одна полкова мова, у 162 — дві, у 24 — три мови, а у деяких по чотири мови.

[20] З 142 «одномовних» підрозділів австро-угорської армії тільки у 31 німецька мова функціонувала як мова підрозділу (у 12-ти піхотних полках, 3-х кавалерійських, 12-ти польових та гірських артилерійських полках і у 4-х єгерських батальйонах).

Більш ніж 90% офіцерського складу змушені були вивчати хоча б ще одну мову імперії, окрім німецької. Проте, менше половини офіцерів могли вільно віддавати команди слов’янськими мовами. Більшість задовілнялися так званим «Armeeslawisch», у якому переважали слов’янські слова. Військове міністерство дуже серйозно ставилося до цієї проблеми. Наприклад, відповідно до освітньої програми кожен випускник військової академії повинен був вивчити декілька мов. Зазвичай, це була німецька, якщо вона не була рідною мовою, і дві інші офіційні мови імперії, а також іноземну мову (переважно французьку).

На практиці у підрозділах заняття з полкових мов для офіцерського складу, при наявності такої можливості, доручали проводити офіцерам-носіям мови, або добре у ній обізнаним. У своїх спогадах Тарнавський зазначає, що після отримання звання гауптмана у 1909 р., одним із його службових обов’язків стало викладання української мови у полковій школі для офіцерів [4, с. 23].

На додаток хотів би навести деякі дані з військової біографії Мирона Тарнавського, кавалера досить високої австрійської бойової нагороди — ордену Залізної корони. Нажаль, серед багатьох монографій і досліджень, присвячених Тарнавському, ми не знайшли жодної, у якій без помилок і викривлень наводилась би його військова біографія часів служби у Австро-Угорській армії. Чого тільки не пишуть про Тарнавського, де він тільки у цих авторів не служить. З чиєїсь «легкої» руки автори відправляють його то до 77-го піхотного полку у Самбір, то до легіону УСС, хоча нічого подібного ви не знайдете у спогадах самого Мирона Омеляновича. Правда, треба зазначити, що все ж-таки була стаття з правдивою інформацією в видавництві «Стрілець» від 10 серпня 1919 р. [5], проте вона була опублікована 95 років тому. Знов таки, нажаль, не внесла ясності у справу монографія кандидата історичних наук п. Андрія Байла «Мирон Тарнавський: військово-політичний портрет» [6], хоча автор захистив кандидатську дисертацію по даній темі. Найціннішим надбанням вказаної монографії є наведений автором архівний знімок службової справи Тарнавського, датований 01.05.1918 р. [6, с. 27–32]. Шкода, що автор не дає посилання на джерело, звідки він дістав цей важливий документ, і хоча якість знімку документа досить низька, документ німецькою мовою, проте багато що можна розібрати. Але, читаючи монографію, складається враження, що автор або не ознайомився з опублікованим ним самим документом, або не зміг його прочитати. Знов чиїсь домисли про 77-й піхотний полк у Самборі, хоча у послужному списку чітко вказано про службу у 33-му ландверному полку [6, с. 28]. У згаданий час, з 1900 по 1908 р., у м. Самбір розташовувалися не тільки частини 77-го піхотного полку, але і 3-й батальйон 33-го ландверного полку до 1910 р. [7]. До речі, варто зазначити, що фактично весь період своєї служби у Австро-Угорській армії, окрім початків, Мирон Тарнавський прослужив у частинах ландверу. Майже на всіх його знімках у австрійській військовій формі, на його головному уборі чітко видно емблему у вигляді ріжка з номером, яку носили тільки єгерські батальйони та частини австрійського ландверу. Так само більшість авторів впевнені у службі Мирона Тарнавського в Легіоні УСС, що знову ж таки не підтверджується ані спогадами автора, ані архівними матеріалами. У Центральному державному історичному архіві України у м. Львові зберігається фонд № 353 під назвою: Легіон Українських Січових Стрільців. В описі першому, у справах № 32 і 33 подаються списки командного складу легіону за 1915, 1916 і 1917 рр. [8], де так само ми не знайдемо згадки про приналежність до УСС майора (на той час) Мирона Тарнавського. Хоча формально Мирон Тарнавський займався питаннями бойової підготовки поповнень та перепідготовки прибулого після поранень особового складу легіону, перебуваючи у 1916 р. на посаді командира навчального відділу підготовки особового складу при XXV корпусі (корпус Гофмана), до якого належав і Легіон УСС. Цей навчальний відділ часто помилково називають бойовим вишколом УСС [9], проте, за своїм положенням відділ вирішував питання підготовки і перепідготовки особового складу всього XXV корпуса і був корпусного підпорядкування, тому аж ніяк не міг бути вишколом тільки Українського легіону. Нагадаємо, що після тяжких бойових втрат у 1915 — поч. 1916 рр., особовий склад легіону складав усього один батальйон, а корпус у різні періоди 1916 р. об’єднував сили від трьох бригад до двох-трьох дивізій.

На основі зібраних нами даних, зі спогадів Мирона Тарнавського та довідників по особовому складу армії і ландверу, так званих Шематизмусів, спробуємо відновити хронологію проходження Мироном Тарнавським служби у Австро-Угорських збройних силах.

• 1889 р. — служба однорічним добровольцем у 30-му фельд’єгерському батальйоні (30 FJB) (Львів). Там само проходить підготовку і складає іспит на звання лейтенанта резерву.
• 1891 р. — зараховується до резерву.
• 1892 р. — 1 листопада Тарнавському присвоюють звання лейтенанта резерву і призначають до 4-го фельд’єгерського батальйона (4 FJB) [10, с. 291].
• 1893 р. — відповідно до положення про проходження служби у резерві відправлений на військові збори у 13-й фельд’єгерський батальйон (13 FJB) у Бохню (35 км від Кракова).
• 1893 р. — зараховується у резерв по 4-му фельд’єгерському батальйону (4 FJB).
• 1893–1895 рр. — перерва у військовій службі.
• 1895 р. — повертається до військової служби, проходить додаткове навчання для переатестації на кадрового офіцера.
• 1896 р. — направлений на службу у 18-й ландверний полк у Перемишль, де служить до 1901 р. Переведений з резерву на кадрову службу.
• 1899 р. — 1 травня присвоєно звання оберлейтенанта (1 Mai 1899 oberlieutenante (active) 18 LIR) [11, с. 125, 392].
• 1901 р. — переведений до 3-го батальйону 33-го ландверного полку у м. Самбір, де служить до кінця 1907 р.
• 1908 р. — за власним бажанням переведений до 35-го ландверного полку у м. Золочів. У лавах цього підрозділу зустрічає Першу світову війну.
• 1909 р. — 1 травня присвоєно звання гауптмана (1 Mai 1909 Hauptleute (active) 35 LIR) [12, с.145, 351].
• 1914 р. — бере участь у бойових діях у складі 35-го ландверного полку 85-ї ландверної бригади 30-ї піхотної дивізії XI корпусу 3-ї армії на російському фронті.
• 26.10.1914 р. був поранений, ушпиталений, що врятувало його від брану, тому що пізніше, в березні 1915 р., 85-та ландверна бригада потрапила у полон у Перемишлі.
• 1915 р. — з травня у складі 5-го маршового батальйону 35-го ландверного полку (V MaBaonSchR 35), на основі якого і відроджено 35-й ландверний полк, направлений у 12-ту бригаду ландштурму, а згодом у 130-ту піхотну бригаду 55-ї піхотної дивізії корпуса Гофмана (XXV) німецької Південної армії, що вела запеклі бої у Карпатах. До речі, у той час 55-й піхотній дивізії підпорядковувалися дві роти УСС.
• [21] 1916 р. — переведений на посаду начальника відділу підготовки особового складу при XXV Корпусі (Гофмана). Займався питаннями підготовки поповнень і перепідготовки прибувшого після поранень і хвороб особового складу XXV-го корпуса.
  1 лютого 1916 р. присвоєно звання майора (1. Februar 1916 Major (active) 35 LIR) [13, с. 56].
• 1917 р. — 7 липня знову направлений на службу до 35-го ландверного полку, що був у складі 131-ї піхотної бригади 54-ї піхотної дивізії XXV корпусу німецької Південної армії. За бойові дії 1917 р. нагороджений Орденом Залізної корони 3-го ступеня з мечами (28.09.1917 р.), а також прусським Залізним хрестом 2-го ступеня.
• 1918 р. — наприкінці лютого XXV корпус перепідпорядковується 2-й австрійській армії. У березні, під час окупації України частинами австро-угорської та німецьких армій, майора Тарнавського призначають референтом (радником) по зв’язкам з місцевим населенням при штабі 54-ї піхотної дивізії. Деякий час він обіймає посаду помічника військового коменданта Жмеринки, де розташовувався штаб XXV корпусу. Також, певний час, протягом весни 1918 р. майор Тарнавський посідає місце начальника табору бувших австро-угорських військовополонених у Росії (фільтраційний табір). 1 травня 1918 р. присвоєно звання оберстлейтенанта. У травні–серпні 1918 р. бере участь у боях з частинами Червоної армії як командир тактичної полкової групи. У вересні призначається командиром батальйону 16-го ландверного полку у Гайсині (батальйон розташовувався у Тепліку) і підпорядковувався тій самій 54-й піхотній дивізії. Протягом вересня–жовтня мав короткотривалі призначення до 35-го ландверного полку і до 19-го ландверного полку (розташовувався коло Вапнярки). Остаточно приділений до 16-го ландверного полку, з частинами якого у листопаді, після розвалу імперії, прибуває до Кракова, де передає особовий склад у полковий кадр, а сам прямує до Львова.

За час своєї військової служби у Австро-Угорських збройних силах оберстлейтенант Мирон Тарнавський був нагороджений:

1. Ювілейною бронзовою медаллю на честь 50-ти річчя правління Франца Йосифа «SIGNUM MEMORIAE».
2. Ювілейним хрестом на честь 60-ти річчя правління Франца Йосифа «Militär-Jubiläumskreuz 1908».
3. Хрестом військових заслуг 3-го ступеня з мечами і військовими декораціями «Militärverdienstkreuze mit Kriegsdekoration und Schwertern».
4. Орденом Залізної корони 3-го ступеня з мечами «Orden der Eisernen Krone mit Schwertern».
5. Прусським Залізним хрестом 2-го ступеня.
6. Медаллю «За поранення» «Verwundetenmedaille».

Список використаних джерел

1. Вооруженные силы Австро-Венгрии. Часть I. — СПб.,
2. http://de.wikipedia.org/wiki/Militärschulwesen (Österreich,_1900).
3. Шухевич С. Моє життя: Спогади. — Лондон,
4. Тарнавський М. Спогади. — Львів,
5. Ґенерал-четар Мирон Тарнавський // Стрілець. — 10 серпня [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://oldnewspapers.com.ua/node/589.
6. Байло А.Я. Мирон Тарнавський: військово-політичний портрет. — Львів, 2012.
7. k.k. Landwehrinfanterieregiment № 33 [Electronic source]. — Mode of acces: http://www.mlorenz.at/
8. Центральний державний історичний архів України, м. Львів. — Ф. Легіон Українських Січових Стрільців. Опис 1, спр. 32. Списки командного складу 1916–1917рр., оп. 1, спр. 33. Списки офіцерів і підофіцерів легіону за 1915 р.
9. http://uk.wikipedia.org/wiki/Вишкіл УСС.
10. Schematismus für das k.u.k. Heer und für die u.k. Kriegsmarine 1896.
11. Schematismus der k.k. Landwehr und der k. Gendarmerie 1900.
12. Schematismus der k.k. Landwehr und der k. Gendarmerie 1913.
13. Ranglisten der k.k. Landwehr und der k.k. Gendarmerie 1918.

Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — 3 (121)/2014. — К.: 2014. — с. 17–21.